Постараємось зрозуміти чому, маючи традицію дарування подарунків в ніч на Св. Миколая, ми також приймаємо до себе в гості Діда Мороза та Санта Клауса.
Скільки вивісок на храмах не міняй, чи не проводь псевдосиноди для замилювання очей, все одно, зайшовши до храму і почувши, якою мовою моляться духовенство і віряни, починаєш розуміти, в якій церкві дійсно знаходишся і якому народу Церква належить.
Останнім часом з наближенням зими в українському суспільстві серед християн східного обряду підіймається «календарне питання», а саме - дата святкування Різдва Христового: традиційно (за юліанським календарем) – 7 січня, чи за григоріанським календарем – 25 грудня.
Зовсім скоро вітрини крамничок потроху будуть прикрашати стиглими гарбузами із зловісною усмішкою, де-не-де з’являться відьомські капелюшки з мітлами, і таким чином нам нагадають про прихід абсолютно чужого нашій культурі і народу свята - Гелловін.
В інформаційному полі України та блогосфері, чи то серед звичайного народу можна натрапити на думку, що православний - тотожний російському. Тобто, якщо сповідуєш православ’я, то тобі автоматично приписують проросійські погляди.
Яблуневий чи Медовий Спас? Доволі, часто народні назви християнських свят відривають нас від суті та розуміння глибини свята. Яскравим прикладом цього є «Яблуневий Спас» та «Маковія», що це, про кого це?
Неодноразово доводилось зустрічатися з бабусями або жіночками в церкві, на невеликих парафіях різних конфесій, які знають все і навіть деколи більше за священника. А потім священники дивуються: «чому в храмі немає молоді?». А вони і не знали, що молодь не витримала прискіпливих зауважень «церковного менеджменту».
Духовні пошуки на війні не тільки не припиняються й навпаки загострюються. Перебування на війні загострює почуття віри, розставляє акценти на важливому і другорядному, показує скороминучість земного буття і близькість смерті, наскільки речі, які нас оточують і до яких ми звикли і вважаємо незамінними насправді є другорядними і неважливими. На війні загострюється нюх до фальші та брехні, там немає атеїстів. В окопах всі моляться.
Питання грошей і релігії завжди хвилювало людей, ймовірно в її більш вузькому розумінні «грошей і церкви», «скільки жертвувати на церкву», «скільки давати священнику?». Періодично по селах чи містах вибухають скандали, пов'язані із майном чи фінансами тієї, чи іншої парафії, але з часом все затихає до наступного скандалу. Чому віряни повинні утримувати священників і церкву? Виявляється це питання таке ж древнє, як і сам світ, у якому живемо.
Московська церква в Україні, або як лукаво вони себе називають “Українською” іменуючись УПЦ, вже давно втратила риси Церкви, притаманні їй служіння Богу і людям та ведення людей до визволення душі.
Неодноразово доводилось зустрічати у сумнівних вокзальних чтивах типу “100 порад на кожен день” – поради на кшталт “ікону якого православного святого прикладати до хворого місця”, або ”прикмети та заборони в день свята”, далі йде перелік що можна і чого не можна робити.
Мабуть, немає для батьків страшнішого предмета в школі як християнська етика. Немає місця в дитячій голівці для понять “добра” і “зла”, для вивчення земного життя Ісуса Христа, як засновника християнства.
