За часів незалежності релігійна карта України значно розширилась і нагадує калейдоскоп із конфесії та традиційних чи нетрадиційних релігій. Залишились в минулому ті часи, коли наші бабці ходили святити великодній кошик у сусіднє село за декілька кілометрів.
Тепер, у кожному селі майже по два храми різних конфесій, у великих містах те саме, навіть є декілька і в мікрорайонах. В цьому немає нічого дивного, адже після духовного вакууму комуністичної доби в часи Незалежності відбувся запит на Бога та релігію.
Випускники багатьох духовних семінарій ставали священниками й при можливості будували церкви, збільшуючи кожен свою конфесію.
Люди отримали вибір якого раніше не мали. І це породило проблему: “до якої церкви ходити?”.
По суті, з’явилась конкуренція. Це колись можна було ходити все життя до однієї церкви й священник знав людину, і її сім’ю, з її бідами та проблемами.
Отримавши вибір, люди часто почали зловживати ним, і тепер у великих містах багато храмів нагадують більше прохідний двір, в який людина забігає на п'ять хвилин поставити свічку. Храм і священника починають вибирати, як товар у супермаркеті.
Підхід такий: в одному храмі подобається, бо тут когось хрестили і в ньому зростали, в іншому - гарний хор, а в третьому - хороший священник. В результаті людина не затримується ніде.
Існує ще один особливий вид вірян - це ті у кого «Бог в серці», їм не храм потрібен, а диван.
Насправді, корені проблеми приховані глибше, ніж здається. XX століття закінчилось секуляризацією суспільства, з якого витіснена релігія. Це означає, що релігія, як світогляд і як інститут остаточно втратила свою роль в політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтовано насамперед на матеріальні цінності.
В досекулярний період релігія виконувала подвійну функцію в суспільстві. З одного боку вона була ідеологією і як така давала сакральну санкцію соціальному устрою, визначала мораль, мотивувала діяльність людини та одухотворяла суспільство.
З іншого боку релігія вказувала людині на вічні духовні цінності, які ніколи не минають, і тим самим надавала існуванню людини на землі морального сенсу, і в той самий час вказувала на її потойбічне буття в іншому світі.
Перші християни щоденно збирались у храмі та слухали проповіді апостолів, а в недільні дні (початковий день тижня – неділя) збирались у домах для переломлення хліба, тобто для Святого Причастя. Всі вони були з'єднані великою любов'ю, так що у них було ніби одне серце й одна душа.
Звісно часи змінилися, але суть залишається та ж – відвідуючи регулярно богослужіння в храмі, ми являємось членами однієї громади, де можна проявляти свою користь в питаннях громади або Церкви та ближнього.
В такому випадку легше переносити й свої негаразди. Священник може краще допомагати настановами у житті вірянина. Важливо знати до якої конфесії ти належиш, знати її віровчення та історію, щоб перебування в ній було осмисленим, оскільки з історією свого роду не жартують, треба знати, хто ти.
Так, доволі часто ми ходимо до того храму, який до нас ближче знаходиться, або в якому зросли змалку, приходячи туди з батьками, але коли ми вже у зрілому віці щось обрали, ми повинні поставити собі питання «Що, Куди і Як?» і не бігати по церквах чи храмам як в супермаркеті по відділеннях в пошуках «свіжішого», бо у постійних пошуках можна і самому "засмердітися".
Люди у яких «Бог в серці» воліють храм не відвідувати, а лежать вдома на дивані. Звісно, навіщо йти до лікарні, коли на важливу операцію можна відлежатись вдома. Звичайно, коли «Бог в серці», то стіни храму не потрібні - диван та ТБ – все, що треба.
Але це просто лукава відмовка лінивої людини. Історії життя багатьох святих, які мені доводилось прочитати говорять про одне: жоден з них не смів так гордо заявити, що Бог у них в серці і храм їм непотрібний, майже всі, будучи вже за життя святими та творивши чудеса - відвідували храми.
Мабуть, тільки Св. Марія Єгипетська не відвідувала храм тому, що все життя прожила в пустелі у печері, але сила молитви її була такою, що під час неї вона припіднімалася в повітря на декілька сантиметрів від землі. І при цьому всьому вона чекала поки її відвідає священник зі Святим Причастям.
Святі не мислили себе без храму Божого, адже саме там здійснюється безкровна жертва Христова, яка живить організм, який називається Церквою Христовою. Саме для цього моменту будувалися стіни, складалися молитви, шився богослужбовий одяг священників та церковнослужителів. Таїнство Євхаристії відбувається в храмі, звісно воно може відбутись і в полі, але це вже інша історія. Пам’ятаємо у євангеліста Матвія написано:
«Адже де двоє або троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я серед них!» (Мт.18:20)
Саме в храмі, коли ми стаємо причасниками Тіла і Крові Христової, ми стаємо немовби єдиним організмом, в якому кровопостачання живить всі частини.
Без церкви ми наче відрізаний палець, який втратив кровопостачання і поволі гниє, вмираючи.
Читайте також інші блоги цього автора:
Капелан – завдання: зберегти людське в нелюдських умовах
Розділяй і володарюй: дискусії довкола Почаївського монастиря