Скільки вивісок на храмах не міняй, чи не проводь псевдосиноди для замилювання очей, все одно, зайшовши до храму і почувши, якою мовою моляться духовенство і віряни, починаєш розуміти, в якій церкві дійсно знаходишся і якому народу Церква належить.
На сьогодні із християнських церков східного обряду українською мовою моляться УГКЦ та ПЦУ, на жаль, УПЦ (МП), яка роками заявляла про свою приналежність до українського народу, молиться слов’янською і частково українською, хоча їхня церковнослов’янська з креном в сторону російської.
І якщо в сьогоднішніх українських реаліях мова богослужіння - це не найгірше, чого слід боятися УПЦ (МП), але ми можемо пригадати, які зневажливі звинувачення лилися в сторону інших православних церков, які вибрали українську, як єдину мову для богослужіння.
Ці ж тези вони використовують і досі.
Прихильники використання під час богослужіння старослов’янської мови, висувають кілька аргументів:
1) ця мова освячена древністю, нею молилися наші батьки і прабатьки;
2) цю мову запроваджено у богослужінні людьми святими – рівноапостольними Кирилом і Мефодієм;
3) майже всі релігії мають сакральну мову для богослужінь. Поряд із розмовною мовою живе мова, створена для спілкування з Богом;
4) ця мова нас єднає із сусідніми слов’янськими народами, найперше – з Росією (зараз про це будуть замовчувати, війна все ж);
5) ця мова є "благозвучною", і граматично досконалою, ніж українська;
6) на території України далеко не всі спілкуються українською мовою, тому старослов’янська є вивіреною альтернативою.
Існують і не вельми серйозні, але найуживаніші аргументи на захист старослов’янської мови:
7) українська мова – “базарна”, “хохляцька”, і богослужіння нею перетвориться на комедію (додаються блюзнірські варіанти перекладів богослужбового тексту українською мовою);
8) в оригіналі звучить так: «Язык этот божественный, про это свидетельствует даже само предначертание букв» (тут очевидно йдеться про шрифт);
9) якщо хто і не розуміє старослов’янської мови, нічого в цьому страшного немає, більшість її не розуміє, інколи навіть ті, хто нею веде службу. Тут головне – сам дух і атмосфера.
Прихильники богослужіння українською мовою також мають у своєму арсеналі аргументи різної міри переконливості.
Всіма мовами можна звертатись до Господа, і не потрібно для цього звертатись до якихось древніх, сакральних мов, у яких зрозумілі уривки фраз.
Ми ж не язичники, і не маємо наслідувати їхній приклад. Бог випробовує серце людини, а слова – лише вираження людських почуттів.
Тут варто звернутись до історії, адже, як ми вже зазначили, питання мови не є новим.
В час проповіді Христа у євреїв булла класична мова – іврит, якою послуговувалися при богослужінні, було і кілька розмовних діалектів.
Так от, Ісус Христос проповідував одним із діалектів, а саме – арамейським.
Про це яскраво свідчать місця у Святому Писанні, де слова Спасителя наведено в оригіналі, зокрема останні слова на хресті: «Ілі, Ілі! Лама савахфані!».
Отже, Сам Христос не підбирав вишуканих і граматично досконалих мов. Головним завданням мови є донесення понять до розуміння людей.
Апостоли дотримувалися такої самої думки щодо мови богоспілкування та проповіді:
“Так і ви, якщо промовляєте язиком незрозумілі слова, то як зрозуміють, що ви говорите? Ви будете говорити на вітер. Скільки, наприклад, різних слів у світі, а жодного з них немає без значення.
Але якщо я не розумію значення слів, то я для того, хто говорить, буду іноземець; і той, хто говорить, – іноземець для мене... Бо коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним.
Що ж робити? Буду молитися духом, буду молитися і розумом; буду співати духом, буду співати і розумом.
Бо коли ти благословлятимеш духом, то як проста людина скаже “амінь” на твою подяку, якщо вона не розуміє, що ти говориш? Ти добре дякуєш, та інший не повчається.
Дякую Богові моєму: я більше за всіх вас говорю мовами; але в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою”.(IКор.14:9-19).
Християнин повинен молитися свідомо, розуміючи молитву, а не повторювати якісь мантри, де свідомість відходить на задній план, або взагалі втрачається, вводячи людину в стан екзальтації.
Коли Церква Христова почала поширюватись на великі території, де жили різні народи зі своїми культурами та мовами, апостолам було дано дар розуміння та спілкування різними мовами:
”І сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати ”. (Діян.2:4).
З поширенням християнства серед слов’ян, Христову віру першими прийняли племена, які межували з германцями, романцями та греко-візантійцями.
Відповідно і служба правилася латиною та грецькою мовами, мало зрозумілими для слов’ян, а радше – взагалі незрозумілими.
В Моравії та Панонії (Чехо-Моравія) християнство проповідувало сусіднє німецько-латинське духовенство, підпорядковане Римові.
Мова латинян була незрозумілою простому люду і відповідно богослужіння успіху не мало. Тому, у 862 р. моравський князь Ростислав звертається до Візантії з проханням прислати проповідників, які знають мову слов’ян.
Патріарх Фотій посилає двох братів Свв. Кирила і Мефодія, які на той час мали переклади слов’янською деяких богослужбових чинів, уривків для богослужбового читання Євангелія та Псалтир (переклади Свв. Кирило та Мефодій здійснили у 858 р. під час подорожі до хозар, оскільки там були підпорядковані їм деякі слов’янські племена).
На той час формального поділу Церкви на Східну та Західну ще не було, постійно точилися суперечки. Дізнавшись про місіонерську діяльність братів Кирила і Мефодія, Папа Римський звинуватив їх у відхиленні від канонів.
Суть звинувачення полягала саме у мові проповідування. На той час була популярною своєрідна єресь «триязичія», згідно з якою Бога слід прославляти тільки єврейською, грецькою та латинською мовами, оскільки цими мовами здійснено напис на дощечці, яку, за наказом Пилата, було прибито до хреста Христового:
”Пилат же написав і напис і виставив на хресті. Написано було: Ісус Назорей, Цар Юдейський... і написано було єврейською, грецькою, римською мовами”. (Ін.19:20-21).
Слов’янська мова вважалася варварською, простолюдною, розмовною та ін.
Наводились аргументи на кшталт сучасних, про сакральну мову богослужіння, граматичну досконалість.
Були навіть «красивіші» аргументи, які ніколи не зможуть застосувати сучасні українофоби, а саме:
«Цими трьома мовами користувались: Сам Спаситель, апостоли, мужі апостольські, мученики та сповідники, святі отці вселенських соборів».
Зрештою, Кирила і Мефодія було викликано до Риму, де їм довелося переконувати латинське духовенство, що кожен народ має прославляти Господа рідною мовою, і для підтвердження своєї правоти наводили аргументи, посилаючись на Святе Писання:
”Хваліть Господа, всі народи, прославляйте Його, всі люди”. (Пс.116:1); ”Отже, ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа” (Мф.28:19);
«І сповнилися вони Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати... Коли зчинився цей шум, зібрався народ і розхвилювався; бо кожен чув, що вони говорять його мовою. І всі були вражені і дивувалися, кажучи один одному: ”чи не всі ці, які говорять, галілеяни? Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися.
Парфяни, і мідяни, і еламіти, і жителі Месопотамії, Юдеї і Кападокії, Понту... і захожі з Риму, юдеї та прозеліти, критяни та аравітяни, чуємо, що вони говорять нашими мовами про великі діла Божі?”(Діян.2:4-11).
Після тривалих дискусій папа римський Іоан VIII визнав законність слов’янської мови і для підтвердження свого рішення видав буллу, а Євангеліє в перекладі Свв. Кирила і Мефодія було покладено на престол храму Св. Марії в Римі.
Але на цьому мовні дебати не припинились, слов’янська мова часто зазнавала утисків.
До сьогодні ми маємо свідчення у розписах стін св. Софії у Києві та інших храмів того періоду, де містяться священні тексти, написані грецькою мовою.
Усі розуміють, що будь-яка мова має властивість розвиватися. Ми зараз дивуємося, коли беремо до рук книгу, написану давньоукраїнською або застарілою російською мовою трьох-чотирьох століть давності.
Багато слів нам видаються незрозумілими, а мовні звороти – дивними. Такі тексти нам трапляються доволі рідко, оскільки перевидання таких книг супроводжується літературною редакцією, де вносяться корективи, що роблять тексти зрозумілішими для сучасників.
Це явище ні у кого не викликає обурення, бо всі хочуть читати зрозумілою мовою. Найперше це стосується Святого Писання.
Кожен народ прагне читати та слухати його рідною мовою. Найпершою пам’яткою книгодрукування українською мовою є “Пересопницьке Євангеліє” (1561 р.).
У 16 ст., коли активно утворювалися православні братства, особливу увагу приділяли формуванню національної самосвідомості народу, і з цією метою намагалися поліпшити рівень освіченості.
Вивченню слов’янської мови приділялась особлива увага, але вже тоді вона втрачала свою життєвість і зрозумілість, а в богослужбовій практиці відбувалось зближення з розмовною мовою. Українська мова завжди зазнавала репресій як з боку Польщі, так і Російської імперії.
І якщо на територіях, що належали до Польщі мовна політика не була такою агресивною, то з боку Російської імперії вона велася з неабияким розмахом. У 1863 р. видається Валуєвський циркуляр та у 1876 р. – Емський указ про заборону української мови.
Звичайно, заборонити розмовляти українською мовою ніхто не міг, але мова викорінювалася на рівні книгодрукування, викладання та ведення офіційної документації. Подібна політика проводилась і за радянської влади.
Дехто вважає, що українці цураються старослов’янської мови. Це не так. Є чимало храмів ПЦУ та УГКЦ, де лунають молитви або піснеспіви , слов’янською мовою.
Але дійсно давньослов'янською, а не російською з вкрапленням слов'янських слів як це, наприклад робиться в УПЦ (МП) та РПЦ У “Християнському Віснику”, виданому в Москві 1994 р., професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії архієпископ Михаїл (Мудюгін) пише, що служіння слов’янською мовою можна вважати антиканонічним, оскільки храм є домом свідомої молитви, а не етнографічним музеєм.
Правду кажучи, для людей, неглибоко віруючих, храм дійсно доволі часто сприймається, як щось середнє між музеєм-галереєю та консерваторією, де можна безкоштовно отримувати естетичне задоволення, споглядаючи настінні розписи та слухаючи хоровий спів.
Так бути не повинно!
Хто досконало знає слов’янську мову, а не окремі її слова, той нехай молиться цією мовою.
Хто ж її і сам достеменно не розуміє, нехай не осуджує того, хто молиться зрозумілою мовою.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTube. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також інші блоги:
І ще раз про християнську етику, бабусині забобони, праведність та податки
Монополія на «праведність»: думки вголос
