«Неможливо збагнути, що мого Василя вже немає. Але його приклад залишиться з нами назавжди», — ділиться Богдана Микицей, дружина загиблого воїна Василя Микицея з Івано-Франківщини.
Її чоловік помер від отриманих на війні поранень у день свого народження, 10 грудня 2023 року. На початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, Василь Микицей добровільно долучився до лав Калуської територіальної оборони та служив солдатом-стрільцем.
«Для нас він був надійною опорою, а на фронті — людиною, на яку завжди можна було покластися», — ділиться дружина.
Богдана Микицей, дружина полеглого захисника розповіла журналістці Фіртки, яким був її чоловік — удома, серед близьких та на фронті. Пригадує, що їхнє з чоловіком знайомство відбулося на річці.
«Я відпочивала зі своєю компанією, і він підійшов сам. Потім з’ясувалося, що Василь працював у тому ж будинку, де я жила. Так і почалося наше знайомство, а згодом ми почали бачитися частіше», — згадує жінка.
До війни Василь Микицей працював державним службовцем у сфері захисту прав споживачів.
Богдана Микицей ділиться, найбільше цінувала у чоловікові його справедливість, надійність та відчуття, що обоє були єдиним цілим.
«Ми жили в Радянському Союзі, коли постійно цензурували, і не можна було вільно висловитися. Він завжди прагнув довести, що правильно — так. Не вписувався в ті рамки, які були на той час», — каже дружина.
Як батько, Василь був вимогливим, але водночас дуже любив дітей.
«Старший син жартував, що тато працює не за профілем, що йому треба бути в центрі зайнятості, бо він міг знайти роботу для будь-кого. Василь завжди намагався допомогти людям», — розповідає Богдана.
Василя Микицея надихали подорожі. Якщо дружина більше любила домашні справи, то чоловік прагнув відвідувати нові місця в Україні та за кордоном.
«Він дуже любив Україну. Постійно планував маршрути, обирав місця, де ще не були. Чоловік обожнював гори та книги.
З кожним із синів він підкорив найвищу вершину України — Говерлу. Полюбляв читати про історію України, і ми завжди обговорювали прочитане», — додає жінка.
Богдана Микицей розповідає, що чоловік був вимогливим до себе, виконавчим і мав чітку позицію щодо всього загарбницького та проросійського.
«Василь був учасником двох революцій. Він був безкомпромісним у використанні української мови — ніколи не переходив на російську. Навіть на роботі була скарга на нього через відмову обслуговувати російською», — каже дружина.
Рішення піти захищати Батьківщину для чоловіка було виваженим, підкреслює Богдана Микицей.
«Коли протягом місяця всі говорили про початок повномасштабного вторгнення, то чоловік тихо та спокійно сидячи на кухні сказав: "Обов'язково піду захищати Україну".
Зранку 24 лютого ми їхали з Калуша, де жили, до Івано-Франківська на роботу. Було зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення.
Після роботи ми їхали мовчки. Вдома випили кави, трохи заспокоїлися від новин — і чоловік пішов до своїх сумівців», — згадує Богдана.
Василь був членом осередку Спілки української молоді (СУМ) з 2019 року. 6 грудня 2022 року, у День Збройних сил України, отримав відзнаку «Хрест Сумівця-Бійця».
Того ж дня, 24 лютого, він дізнався, куди і коли потрібно з’явитися у військкомат. Рішення приєднатися до ЗСУ навіть не обговорювалося. Уже 26 лютого 2022 року його зарахували до територіальної оборони.
«Я просто його підтримувала, інакше й бути не могло. Чоловік завжди говорив: "Хто, як не я"», — додає дружина.
Богдана Микицей розповідає, що життя родини кардинально змінилося після того, як чоловік приєднався в ТрО.
«Це вже були постійні збори, обговорення, про те де отримати військове спорядження.
У мене ще син добровільно пішов захищати державу. Подзвонив із військкомату, що став військовослужбовцем. Я одразу приходила додому, вмикала новини і стежила, де що відбувається.
Чоловік воював на Запорізькому напрямку, там, де була Калуська тероборона», — згадує дружина.
У березні 2022 року син подружжя добровільно мобілізувався у Львові, служив у Національній гвардії, згодом був на Сумщині та відходив із Сіверськодонецька. Зараз він демобілізований.
«Василь рідко ділився спогадами з фронту. Проте більше інформації я отримувала від нього, ніж від сина. Найчастіше — про побут: як ідуть на завдання, переїжджають чи коли ламається авто. Іншого розповідати не міг.
Зв’язок підтримували часто. Чоловік і син намагалися брати короткострокові відпустки в один період. Коли вони сиділи на кухні та розмовляли, я могла щось почути і дізнатися», — додає Богдана.
Після смерті чоловіка жінка дізналася й історії від побратимів, які її вразили.
«Чула, як у них горіла автівка і чоловік там був. Але це вже розповідали побратими», — каже дружина.
Богдана Микицей згадує, як дізналася про поранення чоловіка на Запорізькому напрямку:
«Це було перед Миколаєм, 4 грудня. Я була в Івано-Франківську, бігала купувати подарунки рідним. Стоячи на вулиці з усіма покупками, почула дзвінок. Побратим повідомив, що чоловік поранений.
Я просто стояла посеред дороги. Одне слово, яке тяжко сприйняла, — «важкопоранений». Мій син до того вже був поранений на фронті, але одразу вийшов на зв’язок. А від чоловіка не було жодної відповіді на нескінченні дзвінки».
Жінка одразу вирушила у Львів, куди її відвіз брат чоловіка Степан, а наступного дня побачила чоловіка в лікарні у важкому стані. Через день приїхав брат, і згодом син. На жаль, 10 грудня, у свій день народження, Василь Микицей помер.
Богдана Микицей розповідає, що отримує підтримку від побратимів чоловіка та знайомих.
«Побратими, переважно калуські, завжди цікавляться, чи потрібна допомога. Були присутні на відкритті меморіальної дошки в школі, де Василь навчався, відвідують його могилу. Це дуже мене вражає», — каже дружина.
Жінка також брала участь в автозабігу на честь загиблих Героїв.
«Я приїхала, а позаду мене зупинилася автівка побратима з фото чоловіка», — згадує Богдана.
Богдана Микицей відзначає підтримку від держави та громади.
«У Ветеранському просторі пройшла восьмикрокову психологічну підтримку. Для мене це дуже класний проєкт. Мене оточували дружини та метері загиблих Героїв, і я відчула спокій та підтримку. Зрозуміла, що підтримка в такий час є дуже потрібна.
У Калуській громаді організовують багато заходів, хоча не завжди можу брати участь. Зустрічі з іншими дружинами загиблих чоловіків допомагають, стає легше».
Утім, додає дружина полеглого воїна, найбільше відчуває підтримку від рідних та близьких.
«Розуміють без зайвих питань. Спогади про чоловіка залишаються зі мною і підтримують».
Зі слів Богдани Микицей, зараз сприймає війну зовсім інакше. Коли чоловік був на фронті, це була більше окопна війна, а тепер війна стала більш технологічною.
«На мою думку, суспільство не завжди усвідомлює ціну війни. Це залежить від людського фактора.
Наприклад, через мою роботу в Івано-Франківську, коли було важко, керівництво пішло на зустріч і організувало мені місце роботи в Калуші», — розповідає жінка.
Жінка також відзначає, що іноді стикається з неповагою до пам’яті загиблих.
«Є колеги, які кажуть: "Він знав, на що йшов". Такі слова мене шокують.
Аналогічно з хвилиною пам’яті: на роботі дехто просто виходить із кабінету, щоб не стояти та не вшановувати Героїв. Я робила зауваження, але це марно. Це питання свідомості дорослої людини», — ділиться Богдана.
Богдана Микицей розповідає, що після смерті чоловіка чітко зрозуміла: він ніколи не жалівся і завжди сприймав усе, як належне.
«Ніяк не можу впоратися з втратою. Неможливо збагнути, що мого Василя вже немає, що він більше не заговорить і не прийде до мене», — каже жінка.
У подружжя троє синів: старший Ярослав, середній Максим і наймолодший Степан.
«Меншому сину спочатку було дуже важко. Він теж у Спілці української молоді, і на всіх заходах, коли звучить хвилина мовчання, завжди плаче.
Щодня ловлю себе на думці, що порівнюю його з чоловіком — можливо, через велику схожість характеру або тому, що хочу бачити в ньому частинку чоловіка.
Старшим синам теж важко без батька. Вони краще справляються зі своїми емоціями. При розмові з синам відчувається велика повага та любов до батька. Ми їздимо разом на цвинтар», — розповідає дружина.
Богдана Микицей хоче, щоб усі знали: одного дня її чоловік прийняв рішення та з цивільної людини став справжнім воїном. Його життя і вчинки стали гідним орієнтиром для всіх українців.
«Розумію, що мій чоловік став гідним прикладом для своїх дітей, рідних, знайомих. Його прагнення до свободи та справедливості є зразком для українців», — підкреслює дружина.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
Загинув у свій день народження: відійшов у вічність прикарпатець Василь Микицей
У Калуші освятили дві інтерактивні дошки в пам'ять про Богдана Боднара і Василя Микицея
