Повномасштабне російське вторгнення не зупинило українську культуру — воно лише змінило її форму. Творчість стала інструментом переосмислення, голосом покоління і беззвучним криком тих, хто переживає біль.
У майстернях і студіях, у підвалах і бомбосховищах продовжує народжуватися нове мистецтво, яке сьогодні стало важливою частиною благодійної підтримки.
Журналістка Фіртки поспілкувалася з учасниками івано-франківського гурту LaBlur, які розповіли, як зароджувався їхній колектив, чому музика — це їхній порятунок та як вони поєднують творчість із благодійністю.
Про виклики, хейт, підтримку громади, російську музику та плани на майбутнє — читайте в інтерв’ю.
Як виникла ідея створення вашого гурту?
Андріана Монастирська, вокалістка: Усе почалося дуже просто — «по приколу». Ми з Іванкою Арсенич навчалися на другому курсі акторського факультету. Часто після пар залишалися в аудиторії: щось репетирували, працювали над сценками. Іванка сідала за фортепіано.
Я знала, що вона вміє грати, але довго цього не чула. Вона мала неприємний досвід у музичній школі, після якого надовго відійшла від інструмента. Але з часом усе ж почала потроху повертатися до гри.
Одного разу вона просто імпровізувала, а я поруч підспівувала — вигадувала слова на ходу, у дусі Меді Банани чи щось таке. Так з’явилася перша жартівлива пісня — про пари, про інститут. Назвали її «Вогнегасник» і виклали в Instagram.
Людям сподобалося. Нас почали підтримувати, писали: «Вау, прикольно! Класно! Давайте ще!».
Після цього ми створили другу пісню — вже серйознішу, про любов і втрати. І тут з’явилися перші коментарі на кшталт: «О, у вас, може, буде гурт?».
Ми взагалі про це не думали. Але поступово — одна пісня, друга, третя — усе почало складатися. Спочатку нас було двоє: я та Іванка. А вже влітку 2023 року до нас приєдналися барабанник і басист. Хоча той склад проіснував недовго — згодом він знову змінився.
Зараз наш гурт — це п’ятеро людей: Юрій Шацький, Богдан Геник, Сабіна Олексин, Іванка Арсенич і я.
Що стоїть за вашою назвою? Як вона народилася?
Андріана Монастирська: Насправді за назвою нічого особливого не стоїть. Нас часто питають, що вона означає, але якоїсь глибокої ідеї чи символізму немає.
Спершу в нас була інша назва, але з’ясувалося, що вже існує гурт із такою ж. Довелося шукати щось нове. Перебирали варіанти — і якось випадково з’явилося слово «блюр». Навіть не пригадаю, звідки воно взялося.
Одразу згадали про британський гурт Blur і подумали: «Так не можна, буде плагіат». Але водночас нам дуже не хотілося відмовлятися від цього слова.
Тож просто додали до нього «ля» — щось на кшталт французької нотки, легкий «фльор». Так і з’явилася назва LaBlur. Усе дуже просто.
Що вас поєднує як музикантів? Можливо, історія знайомства, стиль, цінності?
Бас-гітарист Богдан Геник: Нас усіх поєднує музика — саме як музикантів. Але щоб краще це зрозуміти, треба зробити невеликий екскурс у минуле.
У нас із Юрою (Юрій Шацький — ред.) велика спільна історія. Ми разом починали в інших колективах. Уже давно «варимося» в цій кухні. Франківськ — місто невелике, і музикантів тут теж не так багато. Тому багато хто встиг пограти в різних гуртах.
Мої попередні проєкти з часом завершилися — якось самі собою. У Юри було схоже. Наші спільні гурти теж припинили існування. І от Юра каже мені: «Богдане, треба вже робити щось серйозне, нормальне».
Дівчата знали Юру, Юра — мене. Ми зібралися на одну репетицію. Потім доєдналася Сабіна — і з того часу граємо разом.
Все дуже органічно склалося. У дівчат — море ідей, у Юри — купа досвіду, а я... ну, я просто прикольний. Найкращий басист у Франківську!
Який меседж ви хочете донести через свою музику? Чи є такий взагалі?
Андріана Монастирська: Боже, навіть не знаю… Може, це прозвучить дивно, але я ніколи про це серйозно не думала. Про якийсь чіткий меседж чи ідею.
Те, що ми створюємо, просто в нас народжується. А вже потім ми самі починаємо шукати в цьому сенс. І, мабуть, найважливіше — що є слухач. Їх стає більше, і кожен знаходить у наших піснях щось своє.
Є пісні дуже прямі, з очевидним змістом. А є — глибші, завуальовані, над якими треба подумати. Буває, що ми самі співаємо якусь пісню рік, а потім раптом усвідомлюємо, про що вона насправді.
Тобто ми не несемо якогось одного меседжу. Ми просто робимо те, що любимо. І, здається, саме ця щирість і відгукується людям.
Наша музика — як абстракція. У ній кожен бачить те, що близьке саме йому. Комусь відкривається одне, комусь — інше. І, напевно, саме тому вона й чіпляє.
Часто під вашими відео в соцмережах з’являються негативні коментарі? Як ви ставитеся до хейту?
Андріана Монастирська: Так, було кілька таких відео. І я щиро сміюся, коли читаю коментарі на кшталт: «Ця вокалістка не вміє співати. Дудка». Людина навіть не знає, як інструмент називається, але критикує музикантів. Пише: «дудка», «сопілочка» — ну це ж смішно.
Якось написали: «Ваш звукач — поганий». Ми відповіли: «Ми вже його вигнали, дякуємо за пропозицію». Або: «Солістка слабка» — ну ніяк не можемо її позбутися, тримається, не йде. Сміємося з цього.
Був і такий коментар: «Це ж дипломовані актори на сцені, вам ще вчитися й вчитися». Я відповіла: «А у вас теж акторський диплом?» — після такого люди зазвичай вже нічого не пишуть. Нема що сказати.
Богдан Геник: Хейтерські коментарі — це прикольно. Я нормально до цього ставлюся і в соцмережах, і в житті. Це як комічна відплата за мою молодість — я теж любив щось колке сказати, але так, щоб людина могла відповісти. Не хамити, а провокувати діалог.
Якщо хейтять — значить, слухають. А значить, вдумуються, розбирають — і це вже добре. Це дає нам шанс рости. Навіть якщо пишуть щось образливе, наприклад: «весільний лабух, а не басист» — я йду, вмикаю Роберта Трухільйо з Metallica, пробую повторити. Не виходить, але стараюся. І це круто.
Юрій Шацький, саксофоніст: Насправді поганої реклами не буває. Будь-який коментар може стати початком діалогу. А якщо людям нічим думати — хай хоч щось пишуть. Ми вже знайдемо, як із того зробити інтерактив.
Це завжди можливість пожартувати або поспілкуватися. Хоч іноді відповідаєш різко — і все, людина затихає. Не хоче «наживлюватися». А шкода — ми ж готові!
Хто ваша публіка сьогодні?
Андріана Монастирська: Я завжди кажу: від малого до великого. Слухають усі — різні люди. Наприклад, моя бабуся спокійно може слухати наші пісні. А ще мої учні. Бо я викладаю акторську майстерність, і вони постійно питають: «Коли нова пісня?» Деякі вже слова на памʼять знають.
Тому якоїсь конкретної вікової категорії у нас немає. Кому відкликнулося — той і слухає.
Богдан Геник: А мої студенти теж дуже люблять «LaBlur». Ну, по-перше, у них немає іншого варіанту — вони не можуть мені сказати, що їм не подобається! (усміхається — ред).
Чи змінилось щось для гурту з початком повномасштабного вторгнення?
Андріана Монастирська: Якраз тоді були написані наші, я б сказала, дуже хітові пісні. Ті, які люди вже чули.
Ні, я б не сказала, що це вплинуло на саму музику чи її сенсове наповнення. Можливо, воно якось прочитається пізніше — через п’ять років, коли слухатимемо ті пісні.
І тоді відчується, що вони були написані під впливом того періоду. А зараз я цього не бачу — якихось таких сенсів, навіяних початком війни.
Ви часто даєте благодійні концерти. Чому вирішили поєднувати музику з благодійністю?
Юрій Шацький: Бо нема де грати!.. Ні, це жарт. Але ми справді постійно жартуємо.
Насправді будь-який концерт — це насамперед досвід. Наш спільний. Ще одна можливість бути на сцені — чи то під час репетиції, чи на реальному виступі.
А якщо цей виступ ще й має благодійну мету — допомога військовим, дітям або будь-яка інша важлива ціль — це для нас великий плюс. Кожен із нас так чи інакше займається благодійністю: хтось донатить, хтось щось організовує. Ми всі — звичайні люди.
Тож наша участь у благодійних заходах — це наш спосіб бути корисними. До того ж благодійний концерт — це ще й нова публіка. Часто — зовсім випадкові слухачі. І це теж важливо.
Для кого найчастіше збираєте кошти під час благодійних виступів?
Андріана Монастирська: Зокрема, це проєкт «На Шапку», який проходить у центрі міста. Там збирають кошти для онкохворих дітей, для гематологічного відділення — наскільки я знаю.
Також були благодійні збори для ЗСУ. Наприклад, під час Шекспірівського фестивалю ми розіграли футболку з нашим мерчем — її викупили за вісім тисяч гривень.
Чи траплялися особливо зворушливі моменти під час благодійних виступів?
Андріана Монастирська: Щоб прямо щось дуже зворушливе… мабуть, ні. Але люди після концертів часто підходять і діляться емоціями. Наприклад, один чоловік сказав, що наша пісня повернула його в молодість, до першого кохання. Або діти просто шаленіють від емоцій — це теж дуже щиро й приємно.
Але якихось особливих моментів — на кшталт пропозиції на сцені — в нас ще не було.
Богдан Геник: У нас радше не зворушливі, а життєрадісні історії — і під час концертів, і після. Але саме в цьому теж є сила — коли люди виходять із гарними емоціями.
Повернемося до благодійності. Як люди загалом реагують на поєднання концерту і збору коштів? Зараз дуже складно зі зборами загалом.
Богдан Геник: Треба розуміти один важливий організаційний момент: просто так провести великий концерт — із виступами різних колективів, апаратурою, технічним супроводом — це вже непросто.
Тому дуже важливо, щоб під час організації таких заходів усе було продумано так, аби зібрана сума донатів перевищувала витрати на проведення та рекламу. Я розумію, чому навіть на благодійних подіях не все надається безкоштовно — апаратура зношується, її треба ремонтувати, доставляти, монтувати. Це праця і ресурс.
Люди по-різному реагують на благодійні виступи — все залежить від формату. Якщо це спеціально організований концерт — умовно «закритий», але відкритий для всіх охочих, — то публіка приходить уже з розумінням: вхід — це донат, або буде можливість зробити внесок. У таких випадках люди налаштовані підтримати.
Але коли йдеться про відкриті простори — наприклад, центр міста чи торговий центр — там реакція буває різна. Частина людей — навпаки, захоплюються, підходять, слухають, донатять, навіть залишають контакти для подальшої співпраці. А є й ті, кому сцена заважає: кажуть, що «виручка падає», що «не той настрій» і так далі. Люди різні — це факт.
Чи допомагає місто з організацією?
Юрій Шацький: Місто, як мінімум, не заважає — і вже це велика допомога. Дає дозволи, і в принципі, можемо працювати.
Скільки людей приходить на концерти?
Богдан Геник: По-різному, кожного разу інша кількість. Наша група вже вийшла з андеграунду — це той момент, коли кількість слухачів перевищує кількість учасників гурту.
Є постійна аудиторія — вони приходять, слідкують, чекають нові пісні, згадують про нас у сторіс. Це приємно.
Чи відчуваєте ви підтримку громади — саме наших людей, іванофранківців?
Богдан Геник: Підтримка громади для мене — питання непросте. Бо часто чую від різних людей, що у Франківську «нема музики», «не ті музиканти», «не ті поети», «не ті письменники», «не ті художники» і так далі.
Сучасна музика дуже пов’язана з соцмережами — лайки, прослуховування, перегляди. Населення Франківська — приблизно 200–300 тисяч, якщо відкинути маленьких дітей і пенсіонерів, залишається близько 200 тисяч.
Особисто я намагаюся підтримувати своїх — лайкаю й слухаю нові треки чи альбоми франківських виконавців, незалежно від стилю чи смаку. Бо це мої сусіди, і я вважаю, що маю їх підтримувати.
Мене дивує, чому люди віддають перевагу російській музиці, замість хоча б поставити лайк чи прослухати пісню місцевого гурту. Це ж кілька хвилин.
Не потрібно колосальної фінансової підтримки — навіть просте прослуховування або лайк можуть дуже допомогти не тільки нам, а й усім франківським колективам, які хочуть займатися музикою.
Бо ця справа вимагає багато часу, сил і навіть болю. Найкращі пісні часто народжуються саме через біль і страждання. Тож підтримка — це дуже важливо.
Чому, на вашу думку, люди продовжують слухати російську музику? Чи можна переконати їх відмовитися від цього?
Богдан Геник: Переконати неможливо. Я навіть проводив невелике дослідження — аудиторія мого віку і старші слухають російську музику через так званий «синдром каченяти». Це коли ти в молодості асоціюєш щось із найкращим періодом свого життя.
Наприклад, мої батьки казали, що тоді був «пломбір» — радянський пломбір, який я вже не застав і не пробував. Для них це символ молодості: трава була зеленішою, рок був правильним, і все було добре. Тому вони слухають це по інерції.
А от чому молодь слухає російську музику — я не знаю. Мабуть, це пошук себе. Вони ще не розуміють, що справді круто, а що — лише на папері. Вони пробують себе реалізувати і тому прислухаються до різного.
Для мене це складно пояснити — я цього не розумію.
Андріана Монастирська: Мені здається, це питання популярності. Багато хто не замислюється, що слухає, а просто слідує трендам. Часто батьки не контролюють, що слухають їхні діти. І дитина чує якусь пісню, навіть не усвідомлюючи, що вона російською, — і просто «вловлює тренд».
Це проблема. Але є й інша сторона. Я була в таборі вожатою, де були діти 12–13 років — і вони дуже свідомі! Запитували мене про гурт, говорили про свої музичні інтереси: хеві-метал, інші стилі. У них російський контент під табу. Це діти 12 років.
Є й молодші, які вже розуміють, що Росія — це зло, і що кожен перегляд — це підтримка агресії. Але є й ті, кому байдуже — вони просто скролять.
Богдан Геник: Дорослі… ну, це вже питання виховання. Тут ми не заглиблюватимемося, бо це дуже довга тема.
Творчі люди і ті, хто допомагає, часто вигорають. Як ви відновлюєтеся?
Андріана Монастирська: Я поки що не вигораю. Молода ще. Від роботи — буває втома, але поки це приносить задоволення, вигорання не загрожує.
Якщо будуть концерти, тури і так далі — не дай Боже, тоді, мабуть, можна буде говорити про вигорання. Запитайте краще хлопців, як вони справляються з цим.
Богдан Геник: Для мене музика — особливо коли є ідея, яка втілюється у піснях — це ковток свіжого повітря. Коли розумієш, що пісня майже готова, треба ще трохи доробити басову партію, а Юра каже: «Так не грай, грай отак!» І ти слухаєш, бо Юра старший — його треба слухати.
Потім виходиш на сцену. Звук там зовсім інший: для слухачів класний, а музикантам — іноді щось не чути. Але ти бачиш реакцію людей і колег — і це підносить.
Саме заради таких моментів все варте того, і це допомагає триматися на плаву.
Юрій Шацький: Якби не було музики, не знаю, як би пішло моє життя. Можливо, успішніше, але любов до музики завжди була. Не уявляю, як можна не займатися нею.
Вигорання — це часто від одноманітності, нудних репетицій і рутини. Але ця рутина потрібна, щоб потім вийти на сцену і відчути задоволення від процесу.
Для чого ми це робимо? Заради цих моментів. Немає часу на депресії. Депресія — це вигадане слово, вигорання — щось близьке до цього, але часу вигорати немає. Краще варити щось нове і цікаве.
Андріана Монастирська: Я додам, що музика рятує мене від вигорання в буденному житті. Якби не було гурту, репетицій, моментів, коли треба бігти на базу, щось записати — я б просто зламалася.
Те, що Юра каже про можливу більшу успішність — це про діда. Бо дід грав, тато грав, і він грає. Можливо, Юра був би більш успішним, але я точно була б нещасніша. Сто відсотків.
Чи стикалися ви з критикою, мовляв, музика зараз не на часі?
Андріана Монастирська: Позавчора таке було, але не на нашому концерті. Просто якась бабуся казала, що ми їй заважаємо. Завжди знайдуться люди, які скажуть: «Голосно, скрутіть». Усім не вгодиш. Особливо коли концерт благодійний — пояснити це таким людям майже неможливо. Але що поробиш, це ж люди. І ми не одні такі.
Богдан Геник: Можливо, в чомусь вони й мають рацію, але не повністю. Днями я гуляв із дружиною й дитиною біля філармонії імені Іри Маланюк, де виступав камерний оркестр. Грали класичну музику — Вівальді, Баха, Моцарта. Було багато різних людей — місцевих франківців, туристів, військових із дітьми.
Це було дуже атмосферно, лампово, камерно. Як це може бути «не на часі»? У неділю ввечері, коли почав накрапати дощ — звучали Вівальді й Франківськ. Це зовсім не про «весело», це про душу.
Музика ж різна, і всі концерти не можна міряти однією лінійкою. Звичайно, є речі, які можуть бути «не на часі». Якщо, наприклад, хтось вийде на сцену голим — тоді можна говорити. Але поки такого не було — музика потрібна завжди.
Яке значення має музика в час війни — для вас і для вашої публіки?
Андріана Монастирська: Для нас, передусім, музика — це можливість триматися на плаву. Бо окрім музики у кожного є свої побутові справи, робота, часто зовсім не пов’язана з творчістю. Це виснажує.
А тут є місце, де можна прийти і працювати — вигадувати партії, створювати музику. Але водночас це і розслаблення, спосіб відволіктися від того, що відбувається навколо.
А що до нашої публіки — чесно, я не знаю. Зараз ми працюємо над однією піснею і зробили Google-форму з питаннями про неї. У вільному полі люди писали, що наша музика дуже глибока: спершу здається, що вона просто про вас, але коли слухаєш вдруге — відкриваються інші сенси, вона пробуджує почуття.
Це дає відчуття, що ти живий. І, напевно, це найголовніше — відчувати, що ти живий.
Наостанок хотілося б запитати: як ви уявляєте подальший розвиток гурту після війни? Чи зміниться ваша благодійна діяльність або творчий вектор?
Андріана Монастирська: Не знаю точно, але дуже хотілося б, щоб війна швидше закінчилася. І щоб ми не розпалися як гурт. Бо це чудовий тандем — коаліція, кооператив. Хочеться зберегти цей організм і далі творити ту музику, яка народжується в наших душах.
Головне — щоб ми були і щоб музика звучала. І щоб це було якнайшвидше — у мирний час. А як буде — хто знає? Хотілося б збирати стадіони, мільйони прослуховувань на Spotify. Це було б класно. Просто хочеться бути простими людьми, робити прості речі.
Богдан Геник: Наші плани прості, як у всіх: ми чекаємо і працюємо заради перемоги України. Щоб країна вистояла і ця перемога принесла радість усім.
Ми не просто чекаємо — ми хочемо діяти, хоч трохи.
Безумовно, ми вилікуємо ту хворобу, яка зараз у державі. Тоді з’явиться більше часу і енергії, піднесення для всіх. З вірою у майбутнє буде легше працювати. Це дає сили.
Андріана Монастирська: Зараз ми — як хиткий місток через ставок у Ворохті. Але тримаємося і йдемо вперед.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
