Максим Кремінь родом із Києва, але на початку повномасштабної війни перебував в Івано-Франківську. Саме звідси він вирушив на на війну добровольцем.
Від оборони Києва до боїв на Донбасі, від поранень і втрат до психологічної реабілітації та роботи в Офісі Омбудсмана — ветеран Максим Кремінь в інтерв'ю розповів журналістці Фіртки про службу, труднощі повернення та те, що справді потрібно ветеранам після війни.
З чого розпочався ваш військовий шлях?
Сам я з Києва, але на момент початку повномасштабного вторгнення вже певний час жив в Івано-Франківську. У перший день я дав собі час подумати, подивитися новини, оцінити ситуацію. А потім зрозумів, що не можу просто стояти осторонь. Ключовим тригером для мене стало відео російського БТРа на вулицях Києва. Я зрозумів, якщо впаде столиця — ми втратимо все. І річ не в тому, що це моє рідне місто, а в тому, що це центр нашої державності.
Я пішов до найближчого ТЦК. Побачив величезну чергу — був справді здивований. Там пояснив, що хочу вже сьогодні їхати на Київ, маю досвід роботи оперуповноваженим у поліції. Так набралася група добровольців з Івано-Франківська — близько 20 людей. Ми манівцями їхали до столиці. Уся дорога була заповнена машинами, які їхали на захід.
Як пройшов перший день у Києві?
У перший же день ми отримали зброю, спорядили магазини й поїхали зустрічати окупанта. Зайняли лінію оборони по річці Ірпінь, поблизу села Білогородка. Підпорядковані 72-й бригаді, відбивали ДРГ, стримували піші сили, прикривали артилерію, яка добре працювала по ворогу. Слабо озброєні, без форми, без нормального забезпечення — усе трималося на волонтерах. Так минув перший місяць.
Що було далі?
Згодом групою перейшли до іншого формування — до знайомого командира з «Айдару». Це сталося вже після відступу росіян з-під Києва, коли пряма загроза столиці зникла. Там нам повідомили, що з київських добровольців і старих айдарівців формується 5-й окремий штурмовий полк. Там ми й формувалися. У липні 2022 року нас відправили на Донбас.
Як проходила служба на Донбасі?
Ми прибули в селище Нью-Йорк — навпроти Горлівки, де розташований потужний транспортний стратегічний вузол. Перші місяці безвилазно жили в окопах. Відстань до ворога — 300–600 метрів. Постійні обстріли, РПГ, міномети.
Позиції наші були добре укріплені. Ми бачили, що росіян ротують значно частіше, ніж нас. Вони заступали туди близько кожних два тижні. За радіоперехопленнями розуміли, які підрозділи заходять — від цього змінювався характер боїв.
Коли почалися штурми?
У грудні 2022 року почалися штурми. Ми заштурмували три позиції й закріпилися. Саме тоді я остаточно зрозумів, що ми — боєздатний підрозділ. Нам інколи додавали бійців ТрО. З часом вони орієнтувались на наш рівень, бойовий дух і тактику — усе було добре.
А були випадки, коли ставили на позиції непідготовлених бійців — люди були налякані, не передавали позиції, не копали укриття, а збирали трофеї. Ми ж за ніч робили повноцінні окопи, бо знали: тут працюватиме міномет, FPV, АГС, танк. І це рятувало життя.
Чи пригадуєте схожі виклики на війні?
У лютому нашу роту за добу перекинули в Бахмут. Позиції були слабкі, бої — надзвичайно важкі. Саме там пішли перші серйозні втрати, зокрема через «дружній вогонь». Один з наших бійців загинув ще до повноцінного заступання на позицію, бо заміна відбувалась вночі, а військові на позиціях кілька діб — до них часто потрапляли заблукалі росіяни.
Заступав у групах по 8–12 осіб. Там я фактично став виконувати обов’язки бойового медика і командира групи. Поїхав на фронт на посаді стрільця-санітара, але медика не було, тож призначили мене. Я організовував людей, координував зв’язок, коригував артилерію, перевіряв боєкомплект.
Чи змінилася ситуація після цього?
Після серйозних управлінських помилок командування ми з частиною людей перейшли в інший підрозділ. Проте ситуація не сильно змінилась — бої на околицях Бахмута залишалися важкими.
Яким було ваше повернення з фронту?
Через погіршення здоров’я матері я подався на звільнення. Зрештою і моє здоров’я вже не дозволяло продовжувати — останній вихід на штурм вночі одразу встати не зміг, спина та коліна «посипались». Повернення було важким — як у багатьох ветеранів. Спочатку була ейфорія, а потім повне нерозуміння реальності.
Я безперервно був у бойових діях, в оточенні добровольців першої хвилі. Я не дивився новин, допомагав з волонтеркою, займався своїм підрозділом, навчав «молодих», яких присилали. Свою службу закінчив на посаді молодшого сержанта, бойового медика взводу.
А повернувшись, побачив, що країна живе звичайним життям. Виявилося, що війна стосувалась тільки нас, ніхто до оборони не готується. Працюють ресторани, є розваги. Усвідомлення цього було дуже болючим.
Стало важко розуміти, куди Україна рухається з таким підходом. Поки воюєш, думаєш, що всі, як ти, як хлопці та дівчата, що тебе оточують, готові боротися, ризикувати своїм життям. Виявилося, що це не так.
Як вдавалося адаптуватися до нових реалій?
В Івано-Франківську вступив до університету. Навчання дуже позитивно вплинуло. У групі було ще двоє ветеранів — ми одразу знайшли спільну мову.
Я закінчив магістратуру з клінічної та реабілітаційної психології, захистив роботу про комплексний посттравматичний стресовий розлад. Можу впевнено сказати: певні симптоми присутні у всіх, хто брав участь у бойових діях. Період адаптації — від пів року до року і більше.
Було складно. Мені дуже допомогла фізична реабілітація в Києві — безкоштовна для військових. Лише після перших сеансів я зрозумів, наскільки мені було погано зі спиною, суглобами й м’язами. Пів року проходив реабілітацію та просто жив. Допомогли й стосунки — зустрів кохану.
Після війни у ветеранів є лише два шляхи: посттравматична деградація або посттравматичний розвиток.
Як вам життя в Івано-Франківську?
Мені до вподоби, що Івано-Франківськ не тільки спокійніший по обстрілах, а й найбільш націоналістичний та проукраїнський регіон. Це красиве, сучасне європейське місто. Мені тут комфортно.
Але є й суперечності. З одного боку, всі підтримують і люблять ЗСУ, з іншого — якщо ти в пікселі, частина людей дивиться на тебе насторожено. Люди часто не розрізняють працівників ТЦК і ветеранів, але ж війна стосується нас усіх. Також багато ветеранів просто не знають про свої пільги, а інколи їхні права порушуються через недбалість.
Чи відчувають ветерани це розділення між людьми з бойовим досвідом та цивільними?
Розділення існує. З часом воно пом’якшується, але не зникає повністю.
Відмічу, що я киянин і більшість моїх друзів раніше були російськомовними. Після початку повномасштабної війни всі вони зі мною говорять виключно українською, багато хто повністю перейшов на неї — у сім’ї та на роботі. Є й такі, які щиро допомагають: волонтерять, донатять, підтримують.
Однак водночас є відчуття глибокого розриву між тими, хто бачив війну на власні очі, і тими, хто намагається жити «своє найкраще життя». Тому у ветеранів виникає нерозуміння. Росія напала на всю Україну, і якщо хтось думає, що коли прийдуть росіяни — нічого особливо не зміниться, варто подивитися, кого ворог кидає у штурми на окупованих територіях і що відбувається з цивільними, які чекали росію.
Росії не потрібен шматок України — їй вигідна війна. Вони не зупиняться, поки їх не зупинять.
Що повинно змінитися, аби зменшилася ця різниця?
Щоб зменшити цей розрив, потрібні системні зміни — передусім подолання корупції та реформа підходів у Міністерстві оборони. У нас досі збереглися радянські механізми. Це як добре, так і погано.
Наприклад, я тричі подавав рапорт на перенавчання на офіцера під час служби й не отримував відповіді. Пізніше мені пояснили: якщо хорошого бійця відправити на навчання, його можуть забрати до іншої частини. Тому вигідніше залишити хорошого бійця на місці. Так формується офіцерський корпус.
Це навіть не завжди корупція — це системна недопрацьованість. Таких прикладів багато. Ми маємо одні з найпередовіших безпілотних сил у світі, але вони не можуть працювати без піхоти. А в піхоту зараз майже ніхто не хоче йти, бо людей не цінують. Відзнаки мають давати не лише за штурм, а й за збережене життя.
Є ще одна проблема: за статистикою лише 15–30% особового складу реально готові до серйозного бою. Армію збільшили чисельно, але питання підготовки, забезпечення й організації залишаються відкритими. Систему потрібно міняти глибоко, а не поверхово.
Бували ще подібні випадки на вашому досвіді?
Буває, повертаєшся з позицій, стоїш у черзі на «Новій пошті» весь у болоті після трьох діб в окопах, а поруч — військові у чистій формі. Навіть якщо людина була на Донбасі, це ще не означає, що вона реально воювала в окопах. Це теж викликає питання.
Є й інша небезпечна тенденція: частина ветеранів із часом починає відчувати ненависть до цивільного населення. Це поширене явище, і воно небезпечне для суспільства.
Чи доцільною є в такому випадку психологічна допомога ветеранові?
Психологічна допомога військовим може спрацювати, але в Україні досі є багато питань щодо цього. Низька довіра, порушення конфіденційності, формальний підхід. Є певні проблеми.
Проте психологічна допомога насправді потрібна всім.
Чи працювали ви самі з психологом?
Після повернення я намагався знайти фахівця, але не зміг. Зараз на державному рівні намагаються впровадити принцип «рівний — рівному».
Це працює найкраще — лише той, хто сам пройшов подібне, зможе швидко завоювати довіру, говорити правильною мовою й реально допомогти людині. Бо без довіри не буде ні терапевтичного ефекту, ні справжньої роботи психолога.
Чому ви обрали свій робочий шлях саме в Офісі Омбудсмана?
Мені запропонували посаду в Офісі представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Івано-Франківській області, у секторі оборони й безпеки. Йдеться про права військових, ветеранів, родин безвісти зниклих і полонених.
Я обрав цей шлях, бо хочу зробити максимум для ветеранів, яких люблю і співчуваю. Я сам ветеран, і мені болить за кожного, хто пройшов війну. Планував працювати психологом, але ці знання тепер застосовую тут — у роботі з родинами та військовими. Можливість впливати на дотримання прав військових — це дуже важливо.
Як ви ставитесь до різноманітних ініціатив для допомоги ветеранам від держави?
Не вкрай позитивно. У цьому нема конкретики та реальної допомоги. Перш за все, ветеранам потрібна фізична реабілітація, лікування й установи на кшталт «Дому воїна», де можна прийти й тобі допоможуть, підкажуть, проконсультують.
Щодо реабілітації, часто стикаюсь із тим, що найефективніше працюють приватні заклади, які лікують на добровільних засадах. А психологів з військовим досвідом поки не знаю, до яких би сам міг піти.
Чи достатньо робить держава для ветеранів?
Держава робить фасад — звіти, вивіски, картинки. Але, знову ж, немає базової системної підтримки.
Коли військовий повертається і стає на облік у ТЦК, там мав би бути психолог або соціальний працівник, який подякує за службу, дасть контакти для реабілітації та спеціалістів із бойовим досвідом. Цього немає.
Після повернення майже в усіх ветеранів є емоційна дизрегуляція. Це нормальна реакція на війну. Але системної допомоги немає.
Яку пораду можете дати ветеранам, які повертаються до цивільного життя?
Потрібно прийняти: буде важко. Те, що ти повернувся живий, не означає, що адаптація буде легкою. Чим раніше це прийняти, тим легше буде рухатися далі. Військовий досвід або веде до деградації, або до розвитку — потрібно чесно обрати шлях.
Варто зайнятись собою. Якщо сам себе не врятуєш, то ніхто не допоможе. Важливо звернути увагу на фізичне й психічне здоров’я, шукати психолога (бажано з бойовим досвідом), проходити фізичну реабілітацію й спиратися на підтримку близьких, коханих.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Наші Котики»: як ветеран Роман Турик відкрив та розвиває зоомагазин в Івано-Франківську (ФОТО)
Повернувся за пораненим та загинув: історія життя та чину прикарпатського бійця Миколи Прокопишина
