Станіслав Дейна добровольцем пішов на фронт у 2022 році. Захисник отримав поранення на Запорізькому напрямку та вже понад рік проходить лікування в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні.
Про війну, поранення, реабілітацію та плани після лікування, воїн розповів журналістці Фіртки.
Розкажіть про себе. Зараз ви проходите лікування в Івано-Франківську. А яка ваша мала Батьківщина?
Тут взагалі цікаве запитання, звідки я родом, оскільки народився я в Якутії. Проживав у Павлограді Дніпропетровської області до 2014 року. А у 2016 — переїхав у місто Підгородне, де й потім записався в ТрО Дніпра.
Тому, якщо так можна сказати, я з Дніпропетровської області.
Як прийняли рішення — піти добровольцем до війська?
Спочатку я записався в ТрО і потрапив в розвідку, але не потягнув там по здоров’ю. Потім знову намагався піти до війська — і це мені вдалось в серпні 2022 року.
Відтоді я служив молодшим сержантом 128 бригади ТрО 232 батальйону, був командиром міномета. Близько півтора року провоював разом зі своїм братом, який загинув у день мого поранення.
Долучився до війська, тому що треба захищати свою сім'ю, родину, сина, дружину, державу. Скажімо так, війна йде не за землі, а за людей.
А чи був у вас якийсь попередній бойовий досвід?
Ні. Тільки трохи спортом займався: муай тай (тайський бокс), дзюдо, ушу. Але більше для себе. Професійно я вийшов на ринг, а потім встав з рингу через 30 секунд та зрозумів, що це не для мене.
Яким для вас був перший день повномасштабної війни?
Я був на роботі, працював майстром на заводі Дніпрометиз. Це була четверта ранку: зробив собі каву, почав заповнювати документи.
Залітають до мене хлопці й кажуть: "Війна йде. Там обстрілюють, взагалі жах", а я відповідаю: "Що собі напридумали? Йдіть працюйте". Я запевнив їх, що все подивлюсь, дізнаюсь, перевірю та потім розкажу.
Відкриваю Інтернет, і такий: "Ось це так". Зібрав бригаду й сказав: "Хлопці, у нас повномасштабне вторгнення, думаю, що підприємство зачинятиметься, тому зараз виконуємо свою роботу і їдемо до сімей".
Пощастило, що від заводу був транспорт, бо я їхав у Підгородне вже на таксі — звичайний транспорт уже не ходив. Це було найдорожче таксі в нашому житті — півтори тисячі гривень туди й назад до заводу, щоби забрати дружину, яка працювала там у сусідньому цеху. А це відстань у десять кілометрів.
Коли приїхав із заводу, то сидів тоді за комп'ютером, шукав будь-що, намагався одразу якось допомогти. СБУ просила якусь інформацію про пересування ворога. Ми з декотрими хлопцями, моїми знайомими, які вже служили в АТО, намагалися зібрати хоч щось про це і передавали повідомлення далі.
Також передавали дані щодо колаборантів, про тих, хто казав, що зараз прийде росія і наведе порядок.
Будь-яка незначна людина, навіть котра нічого не зробила у своєму житті, могла вбити велику кількість народу одним своїм постом про пересування техніки.
Того намагались хоч якось допомогти війську.
Чи відчували ви паніку в той момент?
Я — ні. Не мав жодної панічної думки. Узагалі я панікую дуже рідко. Коли є за що жити, воювати, то тобі нічого не страшно.
Я думав таке — де дивитися на карту, звідки вони йдуть. У мене інформації не було зовсім.
До повномасштабного вторгнення мені казали: "Ти знаєш, там військо якесь стоїть в нас під кордоном". Але я не дивився новин, мов "яка війна, йди працюй". Я займався своєю родиною і сім'єю. Було дивно чути, що буде повномасштабна війна.
Потім я зрозумів, що новини треба читати й пропускати через певний фільтр, відсіюючи брехню від правди. Бо десь може щось і виплисти.
Якими були ваші перші військові дні?
У розвідці. Було дуже складно, я там пробув один чи два дні й все. Я навіть не витримав пробіжки.
А коли я потрапив у серпні у військо, то у мене були 11 днів навчання і там я три рази постріляв. Зрозумів, що там була "армійщина". Це не про військо, це про такий курс, коли треба якось навчити дисципліни тих, хто пішов добровільно.
Але мені це не зрозуміти.
Який бій для вас був найскладнішим? Який запам'ятався найбільше?
Перший. Тоді було випущено 26 мін. Це було через тиждень після того, як я потрапив на фронт.
Приїхав до хлопців після 11 днів навчання. Мені за два-три дні розповіли що таке міномет, бо коли я сказав на навчанні, що йду в мінометку, мені відповіли, що там такого не вчать, "ось тобі автомат розбирай-збирай".
Мені розказали і я поїхав як номер обслуги, але навідник. Теж доволі складно, коли ти приходиш на певну посаду, а тебе одразу підвищують, бо ти швидко схопив усю інформацію.
Відправили в перший бій. Дочекався витягу з наказу, зарахування в частину і дозвіл на проведення бойових дій. І все, ми поїхали.
У першому бою ліквідували якогось полковника Азамата, який привів те все кодло — там стояли кадирівці.
Нас кадирівці назвали "шайтан-трубою". Чому "шайтан-трубою"? Бо, коли я наводив міномет, то думав, що попаде в бліндаж, і дійсно — чітко в бліндаж. Це називають військовою вдачею.
За 26 мін ми багато їх посікли.
Ваш позивний "Ніч". Чому саме таке «фронтове імʼя»?
Є дві історії. Перша, як придумав гасло для позивного. Коли хлопці запитують, чому "Ніч", то відповідаю: бо до ночі ворогам закриваю очі.
А друга історія: на навчанні були хлопці (і, до речі, з Івано-Франківська теж), які вже воювали, їх на доукомплектування прислали. Вони, як почули моє прізвище, Дейна, то назвали мене "День", бо сказали, що світла людина.
А як приїхав на фронт, спитали позивний, я кажу "День", а вони: у нас є "Ден", а ти будеш "Ніч", щоб не плутати.
Потім ще приїхав мій брат, він вибрав собі позивний "Довакін". Хлопці тоді посміялись, що ми точно брати. Сказали, що не зможуть це виговорити, того назвали "Світанок".
Так і були ми з братом — "Ніч" і "Світанок".
Як ви отримали своє поранення?
Це було 14 жовтня. Десь о восьмій годині ранку загинув мій брат, за кілометр від мене. Він теж був командир міномета. Царство йому небесне.
Я це почув по рації — мій морально-психологічний стан був дуже поганий, скажімо так. Десь годину я просидів і нічого не чув і не бачив перед собою. І з усвідомленням втрати думав: щось не те це все, не може бути, якусь інформацію мені погано дали через рацію.
Але потім зрозумів, що це так — і треба відбивати штурми далі. А це був час, коли на день було по дев'ять, по десять штурмів.
На нашій ділянці фронту в п'ять кілометрів — це дуже багато. Вони [росіяни — ред.] за одну позицію клали батальйон своїх солдатів. Наших хлопців теж дуже багато загинуло в цей день.
Потім почалися штурми — ми їх успішно відбивали. За нашою позицією відкрили полювання FVP-дронами і я чотири збив: один гранатою, а три — з автомата. П'ятий я не зміг збити, бо перезаряджався, кидав міну, доповідав по рації. Спіткнувся і впав. І саме це мене врятувало — дрон влетів у ноги, а не в тіло.
Після цього я трохи покричав. Згодом зрозумів, що потрібно себе врятувати, бо я ж вижив. Давав вказівки своїм підлеглим. Видихнув і прийняв те, що я поранений і мені треба жити, треба додому, щоб побачити дружину, інакше — вона мене "вб'є" [посміхається — ред.]. Це врятувало мені життя.
До цього якось мав розмову з хлопцем, котрий був водієм ЕВАКа. За два дні до поранення я прийшов до нього і спитав, що там по машині, бо скоро їхати, а штурм за штурмом іде. Він тоді сказав, що з двигуном проблеми. Це мій знайомий, він теж з Підгородного, працювали на заводі в одній бригаді.
Приїжджає цей ЕВАК, я запитую, хто за кермом. Мій знайомий відповідає: "Братик, це я". Думаю: "О, значить нормально поїдемо". Бо в мене, кажу, тікає годинник, кров витікає.
За 45 хвилин після поранення я вже був на стабілізаційному пункті.
Звісно, можливо, хотів не бути при свідомості в той момент, щоб не відчувати того дикого болю, але, мабуть, на краще так, бо я це пам'ятаю тепер.
Як ви потрапили в Івано-Франківськ?
Потім мене повезли в Запоріжжя. Із Запоріжжя, після реанімації, коли надали первинну допомогу, відправили у Дніпро і я там пролежав в реанімації в коридорі. Пам'ятаю, просив багато знеболювальних.
Анестезіолог мені тоді відповідав, мов не можна тобі багато. Питаю, через який найменший інтервал можна брати, буду терпіти певний час. "Багато не можна" — і пішов. Я зрозумів, що мені там точно не допоможуть.
Але я не знав, як було правильно — перший раз фактично поранений. До цього була контузія ока, але це неважливо. Це було рік до цього поранення, і тоді було інакше: прийшов, посидів, у палаті п'ять днів полежав, мені око помазали і я повернувся "на нуль". А тут зовсім по-іншому.
Зайшли військові лікарі, побачили мій стан і спитали: "Чого він ще тут лежить?". А в мене ноги були закриті ковдрою, один лікар підіймає її, а там все розкрито було, дуже страшне видовище. Він тоді дуже кричав на тодішню завідувачку реанімації.
Після цього мені все давали — знеболювальні, блокаду. Мені все зробили й повезли у Київ.
Мені сказали, що я потрапив у найкращу лікарню Києва. Там зробили правильні речі, але я там ледь не помер, бо, скажімо так, ця лікарня не призначена для того, щоб там лежали настільки важкопоранені. Там не було кнопок виклику, а телефон мені не давали.
Якби не дружина, я б не був живим, напевно, і згорів би від температури. І якби не вона, я б, мабуть, морально посипався. Перші пів року я б не витримав цього болю, але дружина весь час була зі мною, підтримувала, просила ще трішки потерпіти. Бо я прокидався вночі, просив знеболювальне, мене кололи, а через 15 хвилин просив знову — ліки фактично не діяли.
Після Києва нас направили в Івано-Франківськ. Мене сюди привезли в п'ятницю вночі. І я такий: "Ого, мене всі так зустрічають". Мені кажуть: "Та ми всіх так зустрічаємо".
Реанімація була готова, медперсонал готовий, мій лікар спустився до мене, діставав мене зі швидкої. Я думаю: "Ого, що це?" Це ж по-людськи, але було важко прийняти.
Я коли їхав сюди [Івано-Франківськ — ред.] у поїзді евакуації була їжа з МакДональдзу і я там дуже сильно ридав. Тому що це було після тих безбожних штурмів, а тут їжа з МакДональдзу, нічого собі. Це було класно.
І тут в Івано-Франківську, у цій лікарні, я вважаю, найкращий медперсонал, який міг тільки бути, котрий уважний до проблем пацієнтів-військовослужбовців. Бо просто перелом — це перелом, а мінно-вибухова травма є зовсім іншим. Обпалені, обгорілі м'язи та кістки, незрозумілий біль, який виникає несподівано.
Це ж я приїхав не тільки з одним пораненням. У мене була травматична ампутація лівої ноги, не вистачало 14 сантиметрів кістки в правій нозі, усе було розвернуто і зшито. У правому оці було більш як сім осколків, а праве вухо пробито. Трохи посікло мене добряче.
Через усі ці травми я "стрибав" по різних відділеннях лікарні. Спочатку був у травматології, потім в опіковому, згодом мені робили операцію на оці. Увесь час і там боліло, і тут, і знову там боліло.
Лікарі та персонал все це розуміли та давали ради, як з дитиною. Я міг уночі подзвонити лікарю — і він уночі радив щось мені або медперсоналу. Це дуже цінно.
"Те, що робили в травматології, бо це відділ, у якому мій чоловік провів найбільше часу, можна назвати медичним чудом. Бо дуже багато разів говорили відтяти ще й праву ногу — наш лікар не погоджувався з цим попри протоколи, поради колег. Боровся і бореться за ногу Станіслава, бо розуміє, що йому з цим далі жити.
Ми дуже вдячні Івано-Франківську та людям, які нас прийняли й за те, що зробили для відновлення Стаса — це колосальна робота лікарів, медсестер, усіх, хто причетні. Цього не забути ніколи”, — каже Тетяна Дейна, дружина захисника.
Скільки ви вже часу перебуваєте в Івано-Франківську на лікуванні? Що вас чекає далі?
Я перебуваю тут понад рік. 28 жовтня минув рік, уже пішов час далі.
Наразі я на етапі визначення. Бо весь цей рік було незрозуміло, що буде з моєю ногою. Зараз теж 50 на 50. Усе тепер залежить від мого організму — як він себе почуватиме, як буде гоїти рани.
Уже все зроблено для того, щоб я ставав на ногу і протезувався. Зараз я не можу цього зробити [протезуватися — ред.], поки немає опорної ноги.
Дивимось, щоб не було запалення і все таке. І аж тоді, через два-три місяці я зможу починати протезуватися.
Трошки вертикалізуюся на пару хвилин, не на всю силу, руками тримаюся на вертикалізаторі та наступаю на ногу. І зараз нога постійно болить, але з кожним днем все менше й менше.
Усі знайомі нам кажуть, що рік — це дуже довгий час для лікування, хлопці й з двома ампутаціями швидше протезуються і виписуються. У мене трохи складніша ситуація, бо не хочу втратити ногу й лікарі максимально борються за неї, тому такий процес довгий.
Інколи виходить поїхати в зал, де працюю руками, укріплюю корпус та руки, щоб легше було вертикалізуватися і щоб з м'язами все було в порядку.
Коли вам можна буде повернутися додому?
Через два-три місяці, коли я зможу наступати на ногу. Тоді, можливо, відпустять додому, але ненадовго, щоб повернутися до лікування знову.
Після лікування, чи хотіли б залишитися в Івано-Франківську?
Безперечно, так.
Але тут трохи велика ціна на нерухомість. Є поруч містечка, селища, дуже класні. Можна оселитися — там трохи дешевше.
Хочемо залишитися в Івано-Франківську, в області, біля міста. Те, що я бачив — був на Вовчинецьких пагорбах — дуже мені сподобалося. Це один з тих моментів, коли я був десь узагалі.
"Це була ціла процедура, бо Стас ще тільки починав сідати на крісло колісне.
Але лікар зробив неймовірну річ, взяв найважчих за пораненнями хлопців у відділі та повіз на Вовчинецькі гори, щоб вони побачили все місто.
Мені як людині, яка має певні переконання щодо України, дуже важлива українська мова. Можливо прийдеться їхати до Дніпра та розв'язувати певні питання. Але те, що тут я чую українську, це дуже круто. У нас цього менше, але люди, які хочуть перейти на українську мову, дуже стараються.
Тут дуже гарно, і люди дуже класні, привітні, готові завжди допомогти. Кожен куточок нашої країни прекрасний.
Перед тим, як їхали сюди з Києва, я читала про Івано-Франківськ. І коли взнала, що колишня назва міста Станіславів, серце десь тьохнуло: значить це має бути місто сили для нас", — розповідає Тетяна, дружина Станіслава.
Чим плануєте займатися після того, як пройдете реабілітацію?
Я колись писав вірші. Після поранення написав декілька пісень у веселому панк-жанрі.
Узагалі я барабанщик. На одній з репетицій своєї групи познайомилися з дружиною.
Була думка повернутися до музики, але не знаю, чи вийде, бо праве вухо пробите. І в мене зараз гучна музика просто викликає роздратування, будь-які гучні звуки мене "смикають".
Але була думка знову займатися музикою. Грати на барабанах навряд чи буду, але думаю гітара також підійде, хочу співати, створити якусь нову панк-групу.
Хочу займатися бізнесом, бо відчуваю у собі це покликання. І ще — волонтерством.
Творчість, бізнес та волонтерство — це три напрямки, котрі потрібні Україні й мені.
Що українцям, на вашу думку, треба для перемоги?
Нищити ворога та бути дотичними до війни.
Клуби — це круто, коли ти день провів у посадці там [на фронті — ред.]. Повертаючись у відпустку і йдучи у клуб, це, можливо, розрядка для людини. Я не прихильник клубів навіть у мирний час, якщо що. Потім ресторани — класно, хочу після бліндажа нормально поїсти у закладі. Розумієте, про що я кажу?
Бути дотичним до війни — означає розуміти, що потрібно країні, що потрібно воїнам та війську. Треба не бути манкуртом.
Ми всі потрохи манкурти, зросійщені "совковою" тиранією. Але, якщо в голові ти кажеш: "Я хочу говорити російською і ніхто мені не може щось вказувати, а ось хлопці на фронті говорять російською". Ну так це вони говорять російською, це їм вибирати, може вони навмисне так роблять, а ти тут до чого?
Ти не донатиш, не є волонтером, не є військовим, а просто боягуз, який ховається від ТЦК і розповідає як "родіну" любити. Треба, щоб такі люди долучались до підтримки, бо патріоти вмирають на війні, а ті, хто допомагають патріотам, вмирають морально, коли їхні патріоти "закінчуються" на війні.
Що можна зробити для покращення української армії?
Треба, щоб держава не була великою та неповороткою машиною. Їй потрібно бути дуже динамічною та гнучкою. Це буде дуже круто і реально допоможе війську трансформуватися. Те, що ми казали з хлопцями, грубо кажучи, в окопах рік тому — зараз ледве-ледве машина починає запускатися.
А так це не працює.
Якщо ми кажемо, що щось потрібно зараз, то це означає, що воно було потрібно пів року тому, а ми просто тягнемо на собі цей тягар, втрачаємо людей і чекаємо поки вище керівництво щось зробить.
А вони не можуть це зробити, бо треба прийняти закон (у нас же правова держава), треба запустити механізми, проробити їх, а це велика праця.
Держава — це взагалі дуже неповоротка машина і доки її зрушиш з місця пройде час, але коли зрушиш вона вже буде йти далі.
Коли не вистачало боєприпасів, було жахливо. Робили вилазки до росіян і забирали в них, щоб їх же ними бити. Це було дуже небезпечно, але що поробиш. Тепер держава запустила своє виробництво — вистачає певного типу боєприпасів, але не вистачає чогось іншого.
З дронами теж. Класна історія. Треба прислухатися до військових, а не до академіків. Ми кажемо, потрібен дрон з такими-то характеристиками. Ви думаєте у нас мало виробників дронів? Ні. Але чому вони не можуть діяти, постачати потрібні війську дрони? Це буде працювати, коли держава буде гнучкою.
Віримо у перемогу, бо по-іншому ніяк. І не просто віримо, а все робимо задля неї.
Є такі моменти. Коли всі ці пазли складуться, тоді ми переможемо.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
