Вавилонія, Аккад, Сирія, Ліван... Зелені і сині плями історичних карт, жовто-коричневі -- природничих. Прабатьківщина регулярних війн, себто історії. Сер Ніколас Горацій Аспер, один з перших європейських картографів на Близькому Сході, шпигував для королеви від Бейруту до Хорасану у легендарні часи. У класичному колоніальному малярійному ХІХ столітті. Писав листи коханій Мадж і майору британської розвідки Клеменсові. Створив дев’ятнадцять (за іншою версією – вісімнадцять) невеличких поезій арабською, як вважають, присвячених наймолодшій з його п’яти дружин. Залишив також парадоксальні описи пустель і міст Близького Сходу.
"У Багдаді усі горщики наповнені мовчанням, лабіринти Лівану впираються у ніщо", -- відмітив він на бережках рукопису, анонсованому як найдетальніше дослідження християнських святинь та пам’яток, що збереглися на Сході. Про самі святині він так і не встиг (або не схотів) написати. Схід ловив його і впіймав. Він побрався з дочками багдадських негоціантів, навчився спати поопівдні та розгалужувати кожну вечерю як малу вічність. Щасливий, він навіть не намагався бути філософом.
Він шукав гнізда грифонів і феніксів на гірських пасмах Загросу, давав хабарі найпрямішим нащадкам мученика Хусейна, спекулював курдськими незайманками, грав у нарди з дамаськими євнухами і помер у Басрі від отруйних випарів,а ще від тієї набридливої шепітливої втоми, що відома лише старим дипломатам і засновникам масонських лож.
"В Месопотамії майже нема боєздатних військ, -- повідомляв він урядові лорда Дізраелі. -- Турецькі і персидські гарнізони розкладені довгим миром та кліматом, офіцери гендлюють, програють рабинь у притонах і переховують контрабандистів, пошта паралізована". Майор Клеменс додав до цієї реляції іронічного допису, адресованого лорду-прем’єру: «Наш старий джентельмен Н.А. перейшов на дешевий ром».
Майорове припущення виявилося правдою. Але Клеменс не знав, що той дешевий, міцнющий (майже отруйний, з темно-коричневим мулом й присмаком перезрілих куфських горіхів) шестидесятиградусний ром його найкращий агент і найгірший картограф Імперії щоденно злизує з найпотаєміших западин тіла своєї четвертої дружини-арабки. А відтак сідає за черговий лист до вічно коханої Мадж.
Вмираючи, він марив пророцтвами Нострадамуса, вавилонським краєзнавством і курсами лондонської біржи, співав псалми і сури арабською, пророкував Антихриста (в його арабському варіанті – Джаджала) і спілкувався з астральними привидами давніх царів. Привиди розповідали йому про майбутнє, він називав імена теперішніх президентів і аятол. Щоправда, лише найвідданіші з його сучасних біографів вірять у те, що серед марень сера Ніколаса були назви печер, де у середині нашого століття спадкоємці справ Абу-Бекра аль Багдаді змонтують свої кустарні атомні бомби.
З того часу минули півтора століття.
Тепер маршрутами картографа Аспера пересуваються таємничі вантажівки і «хаммери» з мілітарним супроводом. Як тільки сідає помаранчеве левантійське сонце, вони вигулькують з підземних бункерів і вирушають на південь, північ і схід від таємничого місця, в якого немає центру, а зовнішні кордони вужчі за внутрішні. Кабіни машин закриті броньованими щитами. Тріпоче маскувальна сітка. Обгорнені поролоном і заземленою фольґою, тихо грають блюз маґнітоли. "Са-а-атха..." -- підспівують водії і курять підроблений Bond.
Нічна пустеля навколо наповнена шакалами, бадьорими від амфітаміну розвідгрупами тридцяти шести держав, локаторами та їржавими скелетами японських автомобілів. Вона містична, ця пустеля, як і в часи Набоніда та Соломона: бородаті могутні джини охороняють бази й крадуть консерви у сплячих солдат. Кобольди збираються навколо підбитих танків і влаштовують пустельні оргії. Вогнесповідники п'ють священну сому з пластикових пляшок у вапнякових вибалках, ім'ям Заратустри закликаючи програмні видіння на комп'ютери ворожих дронів. Руїнами тисячолітніх міст блукають тисячолітні тіні асурів і девів. Виходячи з машин за малою потребою, водії нервово обертаються: мала ракета має підлу звичку підлітати безгучно і відкраювати стабілізатором плоть чоловічого причандалля.
Ніхто не знає назв вантажів. Охоронці думають, що перевозять секретну зброю, джинам звично ввижаються мандровані скарби халіфа аль-Мутавакіля, вогнесповідникам -- мумії легендарних красунь давнини, з якими при сильній потребі та за благословенням ще можна злягатися. Важкі контейнери як мертві бджоли. Десь південніше раптово спалахує чи то пророча зоря чи то червона заграва бомбардування.
Дух сера Ніколаса супроводжує поглядом (на берегах південних морів духи здебільшого з очима) ці таємничі вантажівки. Він думає про війну, про Схід і Захід. Він думає про безугавний карнавал історії, маски якого виготовлені майстрами Заходу, а всі тіла народжені Сходом. Захід завжди помиляється, підбираючи тіло під маску (вартувало б навпаки). Потім дивується. Потім спрямовує авіаносці і втрачає час на зустрічах з балакучими привидами і підмінками.
Дух сера Ніколаса знає, що під спекотним сонцем бездіяльність завжди перемагає дію. Що кочова бездомність тут укорінюється міцніше за духів володіння. Що Схід ніколи не знав культури мандрівних цирків, бо колодязі не блукають посеред моря. А ще він відчуває надлам часів помальований у кольори стародавнього розділення. Схизму буття, яка розповзається світом і підживлює чудовиськ. Підживлює зневоднених шакалячих духів.
Щось насувається, щось змушує старе потерте місячне сяйво бентежно сріблитися свіжим сріблом.
Дух сера Ніколаса чимчикує пустелею.
"Що саме вони везуть у тих вантажівках?" -- запитує він себе примарного.
