Стаття шанованого мною Богдана Шумиловича спровокувала мене поділитись фрагментами свого тексту "Похвала самоті".
Самотність – явище неоднорідне і не одноманітне, складне, як і сама людина. Для профанів вона може бути прокляттям, для втаємничених може стати спасінням.
Для стадного створіння самота – це в’язниця, за мурами якої вирує повнота життя без його участі.
Індивідуум же стає в’язнем самоти за відмову дотримуватись правил тієї вируючої імітації реальності. За незгоду визнавати симулякри любові й ілюзії свободи дійсністю та дотримуватися її фіктивних законів.[…]
Зрештою жодна в’язниця таких злочинців не здатна виправити. Адже ми самі визначаємо межі власної самотності.
Зазвичай вони співмірні з радіусом кола, за яким людські очікування щодо нас, їхні оцінки й пересуди вже не мають на нас впливу.
Є в’язні, котрим в полоні самоти навіть безпечніше. Там, принаймні, немає простору для безсенсовних метань в погоні за примарою свободи, а спокуса зближення з віртуальними образами не спроможна завдавати мук і ран. У світі фіктивної реальності котрась з таких ран може стати смертельною. А завданням в’язнів самоти є вижити...
Вберегти себе від інших. Вберегти інших від себе. Не ховати себе за іншими від себе.
Самота забезпечує усі ці можливості, котрі є неминучими запобіжниками від депресії й зневіри на шляху до самовдосконалення.
Та цими можливостями потрібно користуватися обережно, без різких рухів, послідовно і осмислено.
Усвідомлена самотність рятує однаково як від запущеної, глибокої мізантропії, так і від недорозвиненої, поверхневої філантропії.
Це ж не розгублена загубленість поміж людей чи недовірлива відлюдькуватість. Вона щось типу незафіксованої присутності, або ж – трансцендентної відсутності на віддалі проcтягнутої руки, перерваного погляду, загубленого спогаду чи віднайденої пустки.
Це, насправді, наша власна духовна фортеця, з якої можна здійснювати експедиційні виправи в матеріальну дійсність у пошуках досконалих взірців тих вражень чи почуттів, явищ чи понять, якими б хотілось наповнити свою мандрівку у вічне життя. Адже наша безсмертна свідомість є ковчегом для тих взірців, засобом збереження їх під час плавання по просторах нескінченності. […]
Усвідомлена самотність здатна звільнити нас від обтяжливих залежностей, виснажливих прив’язаностей, примарних єдностей.
Вчить вивільнятися з пут без різких рухів, не розриваючи делікатної мережі нервових сполучень.
Відпускати частинки свого єства без драматичних жестів, не втрачаючи при цьому магічних зв’язків з інтимними закапелками емоційної пам’яті. А ще дає надію на ту єдину найважливішу зустріч, якої ми чекаємо все життя.
Звичайно ж таку самоту потрібно послідовно плекати: вчити її і виховувати, вигулювати і доглядати, любити її і дбати про неї.
Та для цього важливо мати свій власний Острів самотності, який став би ще й зручним сховком, де вдалось би уникати оманливих спокус, виборсатися з потоку людської інерції, зійти з конвеєра буденщини. […]
Самотність є дуже помічною для самозаглиблення, самопізнання, самовдосконалення. В мурах самотності легко стати «блаженним мужем», що не ділив хліба з безбожними, ні вина з грішними не пив, ні не дарував тілесних ласк лукавим.
Але цього недостатньо.
Можна прожити людський вік у самотності і там же померти, але тоді це буде змарнована енергія, втрачений шанс, даний для того, щоб піднятися по сходинках духовної еволюції. […]
Тому усвідомлена самотність особистості є виправданою тільки тоді, коли вона служить як добре підготований майданчик, з якого при слушній нагоді розпочнеться реалізація того найважливішого завдання – підтвердження досконалості уявного взірця через відповідність слів і вчинків, через тотожність почуттів і реакцій у зовнішньому світі, у земному житті.
А починати треба з добору людей до свого найближчого оточення, близьких осіб з доступом до нашого інтимного життя й приватного спілкування - таких, які здатні збуджувати любов у нашому серці. Для яких наша самотність звучатиме як соло скрипки у Адажіо Альбіноні.
А поки їх немає – краще бути самотнім, ніж нещасливим.
