«Поцілуєш діток, і коли буде можливість, я тобі перетелефоную», — такими були слова Володимира Михайлюка під час останньої розмови з дружиною Анною. Він попередив, що разом із побратимами йде у наступ і кілька днів може не виходити на зв’язок.
Наступного дня, 1 серпня 2022 року, Володимир Михайлюк загинув поблизу населеного пункту Семигір'я, що на Донеччині. Удома на нього чекали дружина та дві доньки.
В інтерв’ю журналістці Фіртки Анна Михайлюк розповіла про їхню історію кохання, військовий шлях чоловіка, останню розмову з ним і життя після втрати.
Від знайомства через друзів до сім’ї з двома доньками
Історія Анни та Володимира почалася зі знайомства через друзів. Подруга Анни зустрічалася з другом Володимира, тож одного разу вони вирішили провести час разом.
«З того моменту, як ми познайомилися, у нас усе і почалося. Ми почали переписуватися, телефонувати одне одному», — пригадує Анна.
На той час Володимир уже служив у 128-й гірсько-штурмовій бригаді. Він приїхав у відпустку, і саме тоді молоді люди змогли побути разом. Коли військові повернулися до служби, Анна з подругою чекали на їхнє повернення.
У жовтні 2015 року Анна та Володимир офіційно одружилися. Згодом у подружжя народилися дві доньки.
Анна згадує чоловіка як люблячого батька, для якого діти були понад усе. Водночас через службу, війну та відрядження родина нечасто могла проводити час разом.
«Він був дуже люблячим чоловіком, люблячим батьком. Діти були для нього понад усе. Він дуже їх любив.
Насправді ми мало часу проводили разом, тому що весь час він або перебував на війні, або був у різних відрядженнях», — розповідає дружина захисника.
Ліс, гори й покликання військового
Поза військовою службою важливе місце в житті Володимира посідала природа. Він любив гори й ліс, працював лісником у місцевому лісництві та більшість часу проводив серед природи.
«Ліс — це було для нього понад усе», — розповіла дружина.
Володимир брав участь в антитерористичній операції з 2014 року. У 2015-му демобілізувався, після чого одружився з Анною. Однак військова справа й надалі залишалася для нього важливою.
За словами дружини, Володимир хотів навчатися, здобути офіцерське звання та професійно розвиватися. Тому у 2019 році вирішив повернутися до війська — цього разу на контрактній основі:
«Згодом закінчив курси лідерства й отримав офіцерське звання. Він служив у Львові, у батальйоні «OPFOR» при Міжнародному центрі миротворчості та безпеки. ».
За місяць до початку повномасштабного вторгнення підрозділ Володимира відрядили до Києва.
«Він завжди казав, що Україна переможе»
Володимир не любив розповідати про війну. Коли Анна запитувала, чи справді може початися повномасштабне вторгнення, чоловік заспокоював її та запевняв, що цього не станеться.
«Після 24 лютого 2022 року спілкуватися стало значно складніше. Володимир телефонував рідко й зазвичай говорив, що з ним усе добре, Україна переможе, а вони знову будуть разом.
Для мене очікування було особливо важким. Я вже знала, що означає не мати зв’язку з чоловіком, який перебуває на фронті. Ще з 2014 року Володимир міг не телефонувати по п’ять днів, а іноді й понад тиждень».
Тепер удома на нього чекали двоє маленьких доньок. Анна переживала не лише за чоловіка, а й за дітей, які потребували батька.
«Я знала, що він уже перебував там у 2014 році й деякий час не виходив на зв’язок. А тепер ще й маленькі дітки, які його чекають, люблять. Я весь час сиділа, плакала й чекала, коли він зателефонує», — ділиться жінка.
Володимир просив дружину не телефонувати першою, пояснюючи, що сам вийде на зв’язок, щойно матиме можливість.
«Про бойові дії він майже нічого не розповідав. Казав, що поділиться пережитим після повернення додому. За час повномасштабної війни йому вдалося приїхати у відпустку приблизно двічі.
Під час однієї з таких поїздок, коли підрозділ відвели на відновлення, він провів удома кілька днів. Однак навіть тоді подробицями пережитого на фронті він не ділився».
«Поцілуєш діток…», — остання розмова з чоловіком
День народження Володимира — 28 липня. У 2022 році на той час його підрозділ уже перебував на Донеччині. До цього військові переважно служили на Київщині та Харківщині.
«Нове місце служби викликало в мене особливе занепокоєння. Я пам’ятала, що ще у 2014 році чоловік перебував на Донеччині, зокрема в районі Дебальцевого.
Коли я телефонувала привітати з днем народження, він сказав, що вони саме готуються до бойових дій і не має часу довго розмовляти. І я, звісно, погодилася почекати, поки чоловік зможе зателефонувати сам.
У неділю, близько другої години ночі, Володимир таки зателефонував. Діти вже спали. Він повідомив, що військові йдуть у наступ, тому, можливо, кілька днів не матиме змоги виходити на зв’язок».
Анна, каже, що розуміла, що попереду знову буде тривале очікування. Та цього разу вони довго говорили про родину, дітей, майбутню відпустку й плани на час, коли чоловік повернеться додому.
«Ми розмовляли про все, про дітей, про те, що він скоро приїде у відпустку, куди ми поїдемо. Говорили про такі приємні моменти. Перед закінченням він сказав: “Поцілуєш діток, і коли буде можливість, я тобі перетелефоную”», — пригадує Анна.
Утім, Володимир уже не зателефонував. 1 серпня 2022 року чоловік загинув.
«Близько десятої години ранку, коли військові відходили, у їхній район влучив снаряд. Володимир зазнав смертельного поранення в ділянку серця».
Про загибель чоловіка жінка дізналася наступного ранку.
«Я саме вкладала спати молодшу доньку, коли мені зателефонували з військової частини. Представник командування повідомив, що Володимир загинув. Я відразу не повірила. Сказала, що це неможливо», — розповідає Анна.
Після звістки прокинулися діти й почали плакати.
«Я не могла оговтатися від почутого. Тому одразу почала телефонувати друзям чоловіка, але спочатку не могла з ними зв’язатися. Згодом побратими самі зателефонували їй і підтвердили загибель Володимира».
Командир, поруч із яким почувалися захищеними
Анна ділиться: Володимир був не лише коханим чоловіком і батьком — він також був командиром, якому довіряли побратими.
Жінка досі підтримує зв’язок із друзями чоловіка. Коли вони приїжджають у відпустку й мають можливість, то навідують родину та приходять на могилу Володимира.
Побратими згадують його як справедливого, стриманого командира, який умів підтримати своїх військових.
«Вони казали, що це найкращий для них командир, тому що він ніколи не підвищував голос, був справедливим та завжди підтримував хлопців», — розповідає Анна.
За її словами, чоловік умів знаходити вихід із різних ситуацій і не вважав щось неможливим.
«Він був дуже вмілим. Міг знайти вихід із будь-якої ситуації. У нього не було чогось нереального».
Побратими, які виходили з Володимиром на позиції, також розповідали дружині про відчуття захищеності поруч із ним:
«Коли вони перебували з ним в одному екіпажі, їм здавалося, ніби над ними є купол, який оберігає від небезпеки. Часто обстріли справді оминали їх, коли вони перебували під командуванням її чоловіка».
За службу, починаючи з 2014 року, Володимир отримав багато нагород. Посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Життя після втрати
Після загибелі чоловіка Анна продовжує жити заради двох доньок. Саме вони допомагають їй знаходити сили рухатися далі.
«Мене підтримують дітки, тому що я вірю в них, і через них продовжується моє життя».
Певний час жінка також працювала з пораненими військовослужбовцями. Після звільнення з військової служби вона за місцем проживання допомагала їм отримувати необхідну медичну допомогу: скеровувала на лікування та оформлювала направлення на різні види реабілітації.
«Ця робота й спілкування з військовими багато для мене означали. Однак після переїзду я вирішила дещо змінити ритм життя й більше часу присвячувати родині».
За її словами, громада також підтримує зв’язок із дружиною загиблого захисника.
«На честь Володимира відкривали меморіальну дошку, а мене запрошують на заходи, присвячені його пам’яті. Я ціную цю увагу, хоча такі події водночас змушують знову переживати біль утрати.
Звісно, що підтримка близьких і громади важлива, але вона не може повністю втамувати цей біль».
«Якби ми всі згуртувалися, як у 2022 році, то, можливо, вона б швидше закінчилася»
Попри особисту трагедію, Анна продовжує стежити за новинами й подіями в Україні. Їй не байдуже, що відбувається в державі, і вона болісно сприймає те, що частина людей, за її словами, забуває про війну та не хоче допомагати війську.
«Це дуже прикро, тому що війна для всіх одна. І якби ми всі згуртувалися, як у 2022 році, то, можливо, вона б швидше закінчилася», — зазначає Анна.
Жінка переконана, що підтримка армії та єдність суспільства залишаються важливими й сьогодні. Військові продовжують захищати країну, а отже, потребують допомоги й уваги.
Не лише воїн: пам’ять про Володимира
Говорячи про чоловіка, Анна хоче, щоб його пам’ятали не лише як загиблого захисника України, а і як людину зі своїми мріями, цілями та прагненнями.
«Володимир послідовно будував військову кар’єру й прагнув професійного розвитку. Він хотів пройти шлях від солдата до лейтенанта, тому навчався, шукав можливості та докладав зусиль, щоб здобути необхідні знання й офіцерське звання.
Щоб це була дійсно така людина, яка досягала своєї цілі й мети. Коли він від солдата хотів дійсно отримати лейтенанта, він не просто його отримав. Він учився, шукав якісь різні напрямки, як це зробити», — наголошує Анна.
Таким вона й пам’ятає свого чоловіка: люблячим батьком, турботливим чоловіком, людиною, яка любила ліс і гори, прагнула розвиватися та відповідально ставилася до своєї справи. І воїном, якому довіряли побратими.
Володимир не встиг здійснити всі плани, які пов’язував із родиною та майбутнім. Але його історія продовжується в пам’яті дружини, у житті двох доньок і в спогадах тих, хто служив поруч із ним.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
