«Ти маєш бути моя»: історія кохання Катерини та Володимира Ніхаєнків
Після повернення Володимира з армії вони розійшлися. Однак згодом відновили стосунки. Через три місяці чоловік зробив Катерині пропозицію.
У шлюбі подружжя прожило майже десять років. Разом вони виховували двох синів.
«Для мене, я кажу всім нашим друзям, що це була моя доля. Це справді моя доля. Наша історія життя починалася романтично.
Він завжди був такий до мене трепетний. Я прийняла його пропозицію, ми одружилися. У шлюбі у нас народилися двоє прекрасних синів», — розповіла Катерина.
«Я знаю його глибше»: яким Володимир був чоловіком і батьком
Катерина говорить, що для багатьох людей Володимир передусім залишився воїном, який захищав Україну та загинув на війні. Однак для неї він був насамперед коханим чоловіком і батьком.
«Я ж знаю його глибше. Я знаю його як коханого чоловіка, я знаю його як прекрасного батька. Він був надзвичайно прекрасним батьком. Сини дуже тягнулися до нього, завжди хотіли його поради», — сказала Катерина.
За її словами, Володимир був мудрим і спокійним. Якщо вона у вихованні дітей була суворішою, чоловік намагався все пояснювати тихо та спокійно — і дітям, і друзям.
«Він дуже був веселий, завжди підтримував компанії, завжди любив співати. Він справді був дуже хорошою людиною. І відповідальною».
Катерина особливо цінує роки, які вони провели разом. Каже, що поруч із чоловіком почувалася щасливою і завжди знала, що може на нього покластися.
«Я справді мала те надійне плече. І коли мені побратими розказують, яким він був на війні, я розумію, що він таким був і по життю. Він не став таким лише на війні — він таким був завжди», — зазначила Катерина.
Жінка згадує Володимира як ніжного, доброго та турботливого чоловіка.
Подружжя багато часу проводило разом із синами: їздили на риболовлю, ходили до лісу, просто були разом. Катерина каже, що найбільшою цінністю для Володимира була сім’я.
«Він завжди казав, що живе дітьми. Навіть коли приходив із роботи замучений, перше, що робив, — грався з дітьми. Сім’я — це для нього було найважливіше».
«Я знала, що він піде»: як Володимир вирішив стати на захист України
Розповідаючи про рішення Володимира піти захищати Україну, Катерина каже: для нього це було очевидним. Жінка знала, що чоловік піде на війну, адже він завжди був таким.
«Я знала, що він піде. Коли почалася війна, він уже для себе все вирішив. Але, знаєте, як кожна жінка, я все одно десь усередині сподівалася», — розповіла Катерина.
На той час жінка працювала комірницею у школі. Вранці 24 лютого вона прийшла на роботу, оскільки потрібно було вирішити питання з товаром, який там залишився.
Саме тоді їй зателефонував Володимир.
«Я тоді сказала: “Ти вдома з дітьми, чекай мене, я зараз прийду”», — пригадала Катерина.
Після візиту до ТЦК Володимир повернувся додому, взяв необхідні речі та одяг для риболовлі, який свого часу купила йому дружина, і вирушив захищати Україну.
«Він уже тоді все знав. Йому було боляче, як і всім. Він не розумів, що буде далі. Коли кажуть: “У нас війна”, — не кожен одразу усвідомлює, що це означає і що на нього чекає».
Катерина розповідає, що Володимир, як і всі, боявся, адже йшов у невідомість. Водночас вона бачила в його очах розуміння того, куди він вирушає.
«У нього так загорілися очі, що я зрозуміла: десь усередині він уже усвідомлював, що йде на війну і дороги назад не буде», — пригадала жінка.
«Я взяла себе в руки»: як Катерина допомагала військовим
Після того, як Володимир пішов на фронт, життя Катерини кардинально змінилося. Жінка зізнається, що в перші дні була в стані паніки та розпачу й не до кінця розуміла, що відбувається. Водночас її підтримувала родина — батьки постійно були поруч.
«Я перші дні так тяжко відплакала. Я ще просила Вову повернутися назад, але він розумів, що “назад” уже не буде. Він мені пояснював усе, знаєте, як він вмів — ніжно, тихо: “Все добре”», — пригадала Катерина.
За кілька днів жінка зрозуміла, що не може просто сидіти й чекати. Особливо після того, як дізналася, що Володимира відправили звільняти Київ. Разом із ним там були ще десятеро чоловіків. У них згоріла форма та бракувало необхідних речей.
«Я взяла себе в руки і почала їм допомагати», — розповіла жінка.
Катерина пригадує, що телефонувала всюди, де могла знайти необхідну військову форму та спорядження.
«Я розуміла, що в мене є десять чоловіків, яким треба все — від шкарпеток і вище — купити. На той час ніхто не знав, що буде. Усі знали, що йдуть, бо є сім’ї, є діти, є Україна. І це найважливіше — це треба захищати», — зазначила Катерина.
Згодом жінка почала виготовляти окопні свічки. Каже, саме допомога військовим дала їй змогу знайти себе у складний період.
«Я себе знайшла в тому, що я допомагаю їм. Вони зі мною завжди на зв’язку, і я їм допомагаю».
«У мене все добре»: про що Володимир не розповідав дружині
Говорячи про те, чи розповідав Володимир про побачене та пережите на війні, Катерина каже, що від нього було важко щось дізнатися. Як і багато військових, він не ділився з рідними подробицями того, що переживав на фронті.
«Від мого Володі важко було щось допитатися. Він, здебільшого, як і всі чоловіки. Мало хто розказував своїм дружинам, сім’ям».
За словами Катерини, на запитання про службу Володимир зазвичай відповідав коротко:
«У мене все добре».
«Навіть коли я з ним розмовляла і чула ці вибухи, він казав: “Все в мене добре”. Я ж розуміла, що ці звуки — дуже близько. А він завжди казав: “У мене все добре”», — пригадала жінка.
Катерина зазначила, що вони обоє намагалися не показувати одне одному свій страх і переживання.
«Я завжди казала, що в мене, в нас усе добре. Хоча важко було дітям пояснити, де подівся тато і що буде далі. Було важко й батькам пояснити, бо всі були у розпачі.
Але ми ніби домовилися підтримувати одне одного словами про те, що все добре. Іноді чоловік надсилав фотографії, щось розповідав, однак дізнатися більше про те, що насправді відбувалося на фронті, було дуже складно».
«Емоційно було дуже важко»
«Моє життя, моє кохання, моє все зараз їде в лікарню імені Мечникова»
Катерина Ніхаєнко розповіла, що одним із найважчих рішень для неї було розповісти чоловікові про свою хворобу. Та найважчим став день, коли вона дізналася про поранення Володимира.
«Те, що я почула телефоном 19 червня, то це, напевно, до кінця життя зі мною буде», — сказала Катерина.
Близько 17:00 Катерина отримала несподіваний дзвінок. Володимир того дня ще не телефонував, тому, побачивши його номер, жінка з радістю взяла слухавку. Проте на іншому кінці був не чоловік, а медик із карети швидкої допомоги.
«Я в такому захваті взяла трубку, а це був медик із карети швидкої. І він сказав, що мого Володю сильно поранено, він отримав осколкове поранення голови», — пригадала Катерина.
На той момент Володимира вже везли до Дніпра. Катерина знала, що чоловік перебував у Краматорську, звідки його доправили до лікарні імені Мечникова в Дніпрі.
«Я о восьмій годині вечора виїхала до свого Володі. Я полетіла до нього на крилах, бо я розуміла, що я ніяк інакше не можу. Моє життя, моє кохання, моє все зараз їде в лікарню Мечникова у Дніпрі. І я знала, що я маю бути з ним», — сказала Катерина.
Командир намагався відмовити жінку від поїздки, зважаючи на стан її здоров’я. Однак Катерина каже, що тоді вже ніхто не міг її зупинити — вона вирушила до чоловіка.
Дорога до Дніпра виявилася надзвичайно складною. Зламалось авто, тож Катерині довелося їхати попутками, робити пересадки та наздоганяти автобус. Уночі вона опинилася на вокзалі.
«Як я їхала — це вам не передати. Це було дуже важко. Машина поламалася. Я їхала попутками, з пересадками, ми доганяли автобус, і вночі я була на вокзалі. А вночі на вокзалі, як виявилося, дуже небезпечно», — пригадала жінка.
Попри все, з Божою допомогою та завдяки молитвам рідних і близьких Катерина вранці дісталася лікарні. Її пустили до Володимира в реанімацію.
«І це був ще один такий великий удар. Він весь у трубках лежить. Я його знаю — він завжди такий сильний, завжди сміється. А тут він просто в трубках лежить і ні слова не може мені сказати. В той момент він був такий безпорадний», — сказала Катерина.
Лікар пояснив їй стан чоловіка та розповів, що Володимир боявся, але водночас боровся за життя.
«Лікар сказав, що він дуже боїться. Каже: “Він спершу, як його підключили до апаратів, — уже видно, що людина боїться, він бореться. Він дуже хоче жити”».
«Я вже буду з вами вдома»: останні приїзди Володимира
З Дніпра — до Києва
У Дніпрі Катерина пробула лише одну добу. Медики повідомили, що більше не можуть надати йому необхідної допомоги на місці, тому Володимира мали доправити літаком у Київ.
Жінка пригадала, що вранці знову прийшла до лікарні, однак про перевезення їй ніхто не повідомив. Вона чекала під кабінетом лікаря, а коли той вийшов, сказав: «А його немає вже».
Тоді для Катерини розпочалася нова дорога — цього разу в Київ. Там її також пустили до чоловіка в реанімацію. Лікарі знову пояснювали його стан і запевняли, що Володимир бореться.
«Я знову чула, що він викарабкається, що він сильний. До Володимира пускали вранці, вдень та ввечері. Я бачила багато покалічених чоловіків.
Це настільки боліло. Але як я заходила на територію лікарні, я більше звідти не виходила», — сказала жінка.
Катерина чекала, поки її пустять до Володимира, сиділа у дворі лікарні, спілкувалася з людьми, молилася та телефонувала рідним. Та, за її словами, попри молитви близьких і підтримку людей, Бог вирішив інакше.
Катерина пригадала, що того дня прийшла до лікарні, але її довго не пускали. Вона відчувала, що щось сталося:
«Я десь там уже розуміла, бо я ж кажу — ми один одного відчували».
Згодом із лікарні вийшов медик. У руках він тримав Володимирову вервицю.
«І побачивши цю вервицю, я зрозуміла. Ви знаєте, цей крик дотепер у мене в голові», — пригадала Катерина.
Лікар завів жінку до кабінету та повідомив, що Володимира не стало. Після цього передав їй ту вервицю.
Катерина додала, що весь цей час за Володимира молилися люди з різних куточків.
«Молилися друзі, рідні, люди в церквах і вдома. Я до останнього вірила в диво, адже за життя чоловіка молився цілий світ.
Кожен куточок, де є наші друзі, — всі молилися. У церквах, вдома, всі. Чомусь Бог вирішив інакше…», — сказала Катерина.
«Мене діти повернули до життя»
Після загибелі чоловіка Катерина зізналася, що її життя повністю змінилося. Перші місяці вона не хотіла бачити нікого й фактично відмовилася від усього, що було навколо.
«Я відмовилася від дітей, я відмовилася від батьків, я від цього світу відмовилася. Бо все моє життя, все було поховане в могилі. Я не хотіла жити», — сказала вона.
Катерина додала, що саме діти поступово повернули її до життя. Деякий час вона проводила майже весь день на могилі чоловіка, приходила додому лише переночувати та просила Бога забрати її до Володимира.
Однак одного дня вона подивилася на своїх дітей і побачила в їхніх очах страх.
«Я побачила своїх дітей. Вони такі перелякані, вони не розуміли, що відбувається. І вони казали: “Мамо, тата немає, ще й тебе не стане?”» — пригадала Катерина.
За її словами, саме тоді вона зрозуміла, що не має права здатися.
«Мене діти повернули до життя. Сім’я, родичі. Але більшим поштовхом були діти. Я подивилася на них, на ті оченятка», — сказала вона.
Катерина також говорила про суспільні стереотипи щодо того, як має виглядати вдова після смерті чоловіка. За її словами, від жінки часто очікують, що вона постійно носитиме чорне та відповідатиме певним уявленням про жалобу.
Водночас сама Катерина в той період просто намагалася пережити втрату та впоратися зі своїм болем.
Після похорону її стан здоров’я знову погіршився, і жінка готувалася до другої операції, яку мала пройти вже в Києві.
«Я тоді їхала і думала: “Боже, верни мене до дітей”. Я хотіла приїхати з Києва і вже бути з дітьми», — пригадала вона.
Після операції Катерина поступово почала відновлюватися. Важливим моментом для неї стала фотосесія, яку організували в Тлумачі для родин.
«Коли діти мене побачили таку гарну, одягнену, намальовану. Мій старший син сказав: “Мамо, ти настільки гарна”», — розповіла жінка.
Саме тоді Катерина зрозуміла, що повинна жити далі.
«Я тоді зрозуміла, що я маю жити. Якщо не стане мене, хто буде нести пам’ять про чоловіка? Хто має моїх дітей підтримувати? Усвідомила, що це лише я маю зробити», — сказала Катерина.
Вона додала, що для неї це стало своєрідним сигналом: потрібно жити заради дітей, щоб вони мали маму, підтримку та майбутнє.
«Для мене був сигнал, що це потрібно. Щоб діти мали маму. Щоб діти мали майбутнє», — підсумувала Катерина.
«Побратими завжди були зі мною на зв’язку»
Катерина Ніхаєнко розповіла, що після загибелі Володимира його побратими не залишилися осторонь. Вони підтримували з нею зв’язок ще за життя чоловіка і продовжили спілкуватися після його смерті.
«Побратими завжди були зі мною на зв’язку. Як і Володя жив, ми говорили, так і після смерті. Я їм дуже вдячна, що в той важкий момент вони були зі мною на похороні», — сказала Катерина.
За її словами, побратими залишалися поруч і після поховання Володимира — підтримували її та дітей. Особливо важливою для Катерини була їхня увага до синів, адже чоловічої підтримки після втрати батька дітям особливо бракувало.
Дружина воїна зазначила, що побратими могли розповісти дітям про Володимира те, чого не знала вона.
«Мама або дружина завжди бачать чоловіка героєм. А коли побратими розказують, то це набагато більше, особливо для дітей», — пояснила жінка.
Катерина додала, що зараз вони спілкуються з побратимами час від часу. Вона розуміє, що нині військовим дуже важко, тому вони не завжди можуть бути з нею на зв’язку. Водночас, за її словами, вона сама намагається підтримувати їх.
«Це я маю бути з ними на зв’язку, їх підтримувати. Хоч сама інколи це не встигаю. Але вони дзвонять, вони пишуть, вони цікавляться», — розповіла Катерина.
Жінка пригадала, що нещодавно отримала від побратима Олега Корощука писанку, якій особливо раділи її діти. Також побратими вітали синів із днями народження та надсилали їм різні приємні подарунки.
За словами Катерини, спілкування з побратимами поступово переросло і в дружбу сім’ями. Вони телефонували одне одному з Івано-Франківська, підтримували та допомагали.
«Пам’ять живе»: Катерина проводить футбольний турнір на честь чоловіка
Говорячи про те, що сьогодні допомагає їй триматися, Катерина насамперед назвала родину, дітей та пам’ять про чоловіка.
«Завжди для мене була підтримка і завжди це родина. Родина завжди підтримує», — сказала вона.
Водночас Катерина зазначила, що за роки війни її оточення змінилося. З’явилося багато нових знайомих і друзів, але частина людей із минулого не була готова прийняти її нове життя.
«Ти три роки живеш у такому напруженні, коли тебе осуджують, коли тебе не розуміють.
З’явилося багато нових знайомих, друзів, і ти це не можеш навіть прийняти, бо, на жаль, старі залишаються в минулому, вони не готові йти в майбутнє зі мною», — розповіла жінка.
Особливо важливою для неї стала можливість зберігати пам’ять про Володимира через справи, які були пов’язані з його захопленням.
Катерина розповіла, що вже третій рік поспіль проводить футбольний турнір пам’яті чоловіка, адже Володимир був футболістом і любив цей спорт.
«Я розумію, що пам’ять живе, і мене воно так підтримує. Я розумію, що про Вову пам’ятають», — сказала вона.
Цьогоріч у турнірі брали участь діти. Для Катерини це стало особливо хвилюючим моментом, адже вона не знала, як вони сприймуть захід.
«Діти — майбутнє. І коли чуєш із вуст дітей про пам’ять, про наших героїв, що вони пам’ятають, то більшої радості немає», — додала жінка.
За словами Катерини, саме родина, діти та пам’ять про Володимира сьогодні надихають її рухатися вперед.
«Я і далі живу війною»
Катерина зазначила, що навіть після загибелі чоловіка не могла просто перестати жити війною. Вона стежила за подіями на фронті, долучалася до зборів та намагалася підтримувати військових.
«Хід війни дуже швидко змінювався і, на жаль, не завжди це тішило, бо вже хотілося, щоб війна закінчилася. Хотілося, щоб повернулися наші герої, щоб адаптувалися в цьому житті», — розповіла Катерина.
Водночас жінка додала, що, хоча Володимира вже не було поруч, вона продовжувала підтримувати його побратимів.
«Хоч Володі вже немає, я не можу не жити війною. Я і далі живу війною: якісь збори, я завжди хочу підтримати хлопців, я завжди хочу донатити», — розповіла Катерина.
Жінка наголосила, що війна досі залишається частиною її життя, однак тепер вона проживає її вже без Володимира.
«Війна не залишає мене, але десь там я розумію, що треба більше, більше і більше. Тому війною, як я жила, так і живу далі, тільки, на жаль, вже без мого Володі», — сказала Катерина.
«Загиблих завжди мають пам’ятати»
Говорячи про ставлення суспільства до родин загиблих захисників, Катерина зазначила, що сім’ї військових часто стикаються з несправедливістю та нерозумінням.
Водночас після переїзду до Івано-Франківська вона відчула підтримку місцевої влади та громади.
«Я вже третій рік, як переїхала до Франківська, і я дуже вдячна владі. Влада підтримує, влада розуміє. Проводиться багато заходів у пам’ять про наших героїв», — сказала жінка.
Катерина додала, що розуміє втому людей від війни, однак наголосила: пам’ять про загиблих не можна втрачати.
За її словами, важливими є не лише великі заходи, а й прості щоденні прояви пам’яті — зокрема хвилина мовчання.
«Я дуже поважаю і вдячна за хвилину мовчання. Як би не казали, вона важлива. Поки ти стоїш ту хвилину-дві, у мене в голові проходять усі герої, їхні імена», — розповіла Катерина.
Особливо її вразив випадок у дитячому садочку, коли вона побачила дітей, які о 9:00 вшановували пам’ять загиблих.
«Я бачила цих діточок, які о дев’ятій ранку стоять і кажуть: “Владика тато загинув, треба його тата згадати”. І коли ці дітки стоять о дев’ятій годині — це просто аж мурашки йдуть по шкірі. Це неможливо», — пригадала дружина загиблого воїна.
Катерина наголосила, що саме з таких моментів і складається пам’ять, яку потрібно передавати наступним поколінням.
«Це пам’ять. Вона завжди має жити. Загиблих завжди мають пам’ятати», — сказала жінка.
Окремо Катерина розповіла, яким Володимир був на війні. Вона зазначила, що у повсякденному житті чоловік був ніжнішим і м’якшим, тоді як на фронті став більш зосередженим, цілеспрямованим та обережним.
Оскільки Володимир був командиром батареї, Катерина розуміла, наскільки відповідальною була його робота. Вона знала, коли він міг телефонувати, а коли краще було його не турбувати.
Згодом жінка дізналася, що позивним Володимира був «Соловейко». Навіть на війні він не втрачав любові до музики та гумору.
«Він і там примудрявся співати. Випускають новий хіт — мій Володя вже там його проспівав», — з усмішкою пригадала Катерина.
За її словами, навіть у найважчі моменти чоловік намагався жартувати та підтримувати побратимів.
«Він завжди старався десь пожартувати у важкі хвилини, коли вже нічого не хочеться. Але він завжди хотів підбадьорити кожного».
Водночас Катерина бачила, наскільки серйозною та виснажливою була його служба.
«Я бачила його втомлені очі. Й навіть удома він постійно був на дзвінку з хлопцями».
«Я хочу, щоб у пам’яті людей Володимир залишався не лише втомленим чоловіком із фронту, а й тим веселим і життєрадісним Володею, якого знала його родина»
Катерина Ніхаєнко сказала, що хоче, аби її чоловіка пам’ятали не лише як героя та воїна, а передусім як людину зі своєю історією, характером, мріями та любов’ю до родини.
Вона зазначила, що Володимир, як і багато інших захисників, зробив свій вибір заради дітей та України. Однак за образом воїна, який залишився в пам’яті багатьох людей, був чоловік, який любив життя, свою сім’ю та намагався підтримувати близьких навіть у найскладніші моменти.
«Володя був, здебільшого, як і кожен герой: за дітей, за Україну. Але я повторюю знову — наша історія з ним, наше життя, і не тільки те життя, яке ми прожили перед війною, а й під час війни — це життєствердна історія», — сказала Катерина.
За її словами, Володимир намагався поєднувати службу з турботою про сім’ю. Йому було дуже важко через те, що дружина захворіла, а згодом тяжко захворів їхній син. Він хотів бути поруч із ними, однак водночас розумів, що має залишатися зі своїми побратимами.
«Він мав дуже сильну силу волі. Йому дуже боляче було, що зі мною так сталося, що син захворів. І він не міг з нами бути, бо мав там бути», — розповіла жінка.
Катерина додала, що Володимиру було непросто прийняти це рішення навіть внутрішньо. Він переживав через те, що змушений залишати дружину та двох дітей, але все одно повертався на фронт.
«Йому настільки важко було в голові обкрутити, як це все зробити. І коли хочуть його засудити — це був його вибір, який потрібно поважати».
Жінка підкреслила, що Володимир не уникав служби й не чекав, поки хтось змусить його піти.
«Його не зловили, він не втік, а він пішов сам. Йому було важко в голові усвідомити — залишити двох дітей, мене. Але він пішов, бо по-іншому не міг».
Водночас жінка хоче, щоб у пам’яті людей Володимир залишався не лише втомленим чоловіком із фронту, а й тим веселим і життєрадісним Володею, якого знала його родина.
«Він завжди був веселий по життю. Він завжди цінував наші стосунки і дуже любив дітей. Діти для нього — це було все життя», — пригадала Катерина.
Саме таким — люблячим чоловіком, турботливим батьком і веселою людиною — вона хотіла, щоб Володимира пам’ятали.
Катерина зазначила, що не хотіла б, аби образ чоловіка обмежувався словами «сильний», «відважний» чи «герой», адже такими є всі захисники, які свідомо обрали складний шлях.
«Я б хотіла, щоб світ запам’ятав його не тільки таким сильним воїном, який зробив такий важкий вибір. Аби запам’ятали його веселим, а не лише стомленим з війни», — сказала Катерина.
Жінка додала, що особливо хоче, аби люди пам’ятали усмішку Володимира, яку можна побачити на багатьох його фотографіях.
«Я б хотіла, щоб завжди пам’ятали, як він усміхався. На світлинах він здебільшого і є таким, що усміхається, як би важко не було. Я хочу, щоб світ його пам’ятав не тільки в сльозах, а з усмішкою на обличчі — таким, як він і був», — сказала Катерина.
За словами дружини, Володимир був не просто сильним та відважним воїном. Насамперед він залишався веселою людиною, люблячим чоловіком і батьком, перед яким стояв надзвичайно важкий вибір — залишити свою сім’ю та піти захищати Україну.
«Хочеться запам’ятати його не лише сильним, відважним, бо всі наші хлопці, які йдуть, відважні. А він був веселунчиком, який мав дуже важкий вибір у своєму житті — залишити сім’ю і піти на війну», — підсумувала Катерина.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
