Прикарпатець Юрій Смицький сьогодні є військовослужбовцем 12 бригади Національної Гвардії України. Чоловік став на захист країни у березні 2023 року.
Юрій Смицький поділився з журналісткою Фіртки своєю історією у війську, як отримав поранення та важкими переживаннями від втрати побратимів на фронті, зокрема пригадав трагедію в Серебрянському лісі на Луганщині.
До повномасштабного російського вторгнення на територію України Юрій Смицький проживав у Празі та займався фасадним оздобленням будинків.
«Стати на захист України мене мотивувала сім’я, дім та рідний край.
Я дуже боявся, що росіяни прийдуть на мою територію, а саме на Івано-Франківщину або Рівненщину, де живе моя дитина та знущатимуться, як це робили в Бучі, Ірпені чи Гостомелі», — ділиться захисник.
Щодо армії, каже військовослужбовець, завищених очікувань не мав.
«Все чого очікував — я це отримав. Я знав, що армія не є вкрай укомплектованою. Єдине, надіявся, що в нас вже немає «дідівщини» — і коли я приїхав, то цього не було.
Думав, що наш стан кращий, але все, що ми отримали — це «совкову» книжку. Всі, як звикли за Радянського Союзу службу вести, то це так і залишилося.
Здивувало, що не було ніяких нововведень. Утім, ми з роками йдемо до кращого, вчимося на своїх помилках».
Військовослужбовець пригадує, в Серебрянському лісі (Луганська область — ред.) траплялися різні ситуації, але найболючішим спогадом є втрата побратима.
«Коли «ГТА» (позивний воїна — ред.) вийшов на позиції, тоді росіяни сильно нас пресували. Працювала ворожа артилерія. Тоді мого побратима поранили.
А ті, хто були поруч з ним, не змогли допомогти, оскільки в одного почалася панічна атака, а в іншого була контузія, і він не зміг нічого зробити».
«Мені болить, що ми на фронті воюємо, помираємо, а людям, які знаходяться в тилу, байдуже. Чимало навіть не помічають, що десь йде війна, що ми там є.
У мене неодноразово, перебуваючи у відпустках, виникали конфлікти з людьми зі сходу України. Адже дехто з них каже про те, що ми винні в цій війні.
Якось один харків'янин сказав мені, коли я був вдома: «Ви тут пожили, тепер давайте ми тут поживемо». Ось так вони й вважають нас ні за що. Звісно, не всі такі, але ті, що траплялися мені — картина сумна».
Юрій Смицький підкреслює, важко побороти людську байдужість.
«Поки людина не особисто не відчує горя чи біди, ми це ніяк не змінимо. Аби переосмислити свою байдужість, потрібно зіштовхнутися з особистим горем.
І, на мою думку, людина тоді стане нарешті відповідальною».
Від війни військовослужбовець не відволікається зовсім, адже вважає, що повинен завжди знати ситуацію на фронті.
«Моя посада вимагає знати все, аби розуміти, хто та куди переходить, що робить.
Я стараюсь поглинути всю інформацію, адже це ремесло, в якому потрібно завжди удосконалюватися, багато вивчати та встигати за інноваціями, які з’являються.
Хочу, щоб мій особовий склад та я були живими та цілими. Тому, аби так було, потрібно слідкувати за всіма моментами».
Як зазначає військовослужбовець, бажання покинути все та опустити руки не з’являлося. Та, сподівається, не з'явиться.
«Я підозрюю, що з таким темпом дій нашої влади, «тасуванням колоди», а саме — передислокацією бригад на ті чи інші напрямки, поставленням дивних завдань, а також через вчинки деяких українців, то, можливо, бажання опустити руки й з'явиться. Але не хотілось би.
Можливо, я колись дійду до думки, що не чесно, що хтось у тилу спокійно вранці п'є каву, бачить своїх рідних, а я мушу сидіти в окопах, недоїдати та недосипати.
У цілому щодо суспільства зазначу, що змінилося не багато. Хтось вже звик до війни. Хтось займається далі корупцією, хтось — краде. А умовні 20 відсотків хочуть змінити країну, поставити на ноги та відвоювати незалежність.
У будь-якому випадку для мене найважливіше — вигнати росіян з наших земель, аби жити спокійним і стабільним життям».
Мобілізація, наголошує військовий, вкрай необхідна. За словами захисника, нові сили завжди потрібні.
«Утім, знаєте, теперішня мобілізація, коли «гребуть» всіх підряд, — це неправильно. У війську мають бути вмотивовані люди, які розуміють, з якою метою та за що вони тут, а не забирати людей з інвалідністю.
Скажу так, ми не покращимо цей процес, бо багато вмотивованих людей та цвіт нації вже в армії, на жаль, чимало з них росіяни вже вбили. Тому єдине, що залишається — це мобілізовувати невмотивованих».
Для перемоги, за словами Юрія Смицького, не вистачає єдності.
«Треба бути один за одного. Разом, як міцний кулачок. Але кожен думає по-різному, як військові, так і цивільні, так і можновладці.
На жаль, кожен думає тільки за себе, як пригрітися, сховатися та не піти воювати».
П'ятого жовтня 2024 року воїн отримав поранення, тому наразі лікується та проходить реабілітацію.
«Я отримав поранення при зачистці неподалік Нью-Йорка. Там зустріли орієнтовно десятьох росіян. Розпочався ближній бій, відстань якого була три метри.
Ми з побратимами були на відкритій зоні, де нас могли легко прибрати. Оскільки я був командиром групи, то за моїм наказом ми почали відтягуватися звідти. І коли хлопці відійшли, я зробив лише два кроки й зірвалась граната.
Мені поранило руку і ще кульове, яке пройшло наскрізь. Наклав собі турнікет, далі допоміг медик й розпочали евакуацію. Мені було важко йти, адже я втратив дуже багато крові.
Зараз лікуванням я задоволений. Попри своє скептичне ставлення до всього, я зараз приємно здивований, що держава оплачує моє лікування, яке є досить хорошим».
Після перемоги Юрій Смицький планує поїхати додому, а саме в село Новоселиця, що на Івано-Франківщині.
«Піду в гори, збудую будинок та буду насолоджуватися там тишею й спокоєм».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
