Утім, після низки подій, які трапилися з ветераном на війні, він, маючи на це законні підстави, повернувся до цивільного життя. Сьогодні Степан Савчук має нагоду спостерігати за життям у тилу та допомагати військовим звідси.
У 28 років Степан Савчук став ветераном війни.
"За моїми плечима у 28 років є вже певні досягнення в житті. І я не можу сказати, що це малий вік. Тому що є хлопці, яким 18, 19 чи 20 років — і вони вже ветерани, а дехто з них, на жаль, має інвалідність.
Я вже сформована людина, свідомий громадянин і вірю, що в мене колись буде сім'я, бо це єдине чого не вистачає. А ось ці молоді чоловіки — це дуже боляче бачити та розуміти, що вони ще такі юні, а вже мають жахливі наслідки від війни", — ділиться Степан Савчук.
Разом з тим, як розповів журналістці Фіртки ветеран, помилявся у своїх очікуваннях щодо армії.
"Я однозначно не думав, що зіткнуся з тим, з чим зіткнувся. Я завжди надихався історією про Січових Стрільців, про Галицьку дивізію.
Я чомусь був впевнений, що в сучасній армії буде братерство, всі один за одного, панує атмосфера сильного духу. Але всі мої очікування розвіялися у перші години перебування у зоні бойових дій.
Проте, треба розуміти, що і суспільство також розділилося. Наприклад, дехто возвеличує ветеранів війни та військовослужбовців, бо це зараз найважливіші люди в цій країні. Завдяки захисникам ми маємо можливість жити далі.
А з іншої сторони, потрібно розуміти, що військо — це звичайні люди, зі своїми поганими звичками, устроями й багато, хто з них, відверто кажучи, не є високоморальними особистостями.
Вони своїм статусом ветерана чи військовослужбовця можуть нівелювати велич тих, хто це заслужив. Веду до того, що я дуже агресивно сприймаю людей, які у тилу, ходять п'яні, роблять погані речі. Потрібно розуміти, що далеко не всі військові є "котиками" та "доблесними захисниками".
Водночас впевнений, що нашій країні треба значно більше приділяти уваги учасникам бойових дій, тому що навіть зараз є багато звільнених, демобілізованих, якими абсолютно ніхто не переймається.
Не цікавиться їхнім життям, не забезпечує роботою, мало в чому допомагає. Здебільшого руку допомоги протягують приватні підприємці — банально знижками. Від держави, як ветеран, я маю знижку тільки на комунальні послуги".
Степан Савчук додає, наразі в країні не вистачає й ветеранських хабів, просторів, куди б можна було звернутися за допомогою.
"У багатьох ветеранів є проблеми з пошуком роботи, чи з відкриттям бізнесу, в певних юридичних моментах.
Також у цих хабах мають бути фахівці з психологічного здоров'я, тому що все взаємопов'язано. Іноді люди втрачають сім'ю та роботу через те, що не знають, як комунікувати з іншими.
Я, як ветеран, наразі не відчуваю особливої підтримки від держави. Звичайно, є "Єдина ветеранська лінія", але там, коли не зателефонуєш, завжди зайнято.
Можу навести приклад свого товариша, який теж є ветераном, і має проблеми із зубами. Добре було б, аби він у такому хабі отримав контакти приватних чи державних центрів, які надають знижку ветеранам на стоматологічні послуги.
Я думаю, що це абсолютно реально. Та навіть зробіть окремий ЦНАП".
Більше читайте у матеріалі: "Найбільше болить байдужість": життя в тилу після фронту очима ветерана з Івано-Франківська Степана Савчука.
Читайте також:
