«Його знали як життєрадісного, позитивного «живчика». Що б не траплялося, він казав: «Все буде добре». Він любив життя і дуже хотів жити», — пригадує Олена Прокопишин свого чоловіка, полеглого військовослужбовця Миколу Прокопишина.
Микола Прокопишин на позивний «Шкварок» загинув у бою біля села Спірне Бахмутського району Донецької області, захищаючи Україну. Чоловік воював від перших днів війни у 108-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Дружина бійця Олена Прокопишин розповіла журналістці Фіртки про їхнє знайомство та яким Микола був у житті та на фронті.
«Ми з ним виросли в одному селищі й знали одне одного з дитинства, хоча жили в різних його частинах. Наші кола перетиналися через друзів: його друг зустрічався з моєю подругою. Тоді це було лише поверхове знайомство — почуття з’явилися пізніше.
Він був майже на сім років старший. Коли мені було чотирнадцять, він уже повернувся з армії, часто приходив до школи і мав дівчину. Я його бачила, але не більше.
Згодом я почала допомагати сестрі в кафе — приходила на базарні дні або вечорами, коли був наплив людей. Саме там він часто проводив час із друзями. Його погляд мене ніяковив і навіть дратував, тому я намагалася уникати зустрічей.
Усе змінила випадкова зустріч на перехресті. Я йшла зі школи до сестри доглядати хворого племінника і несла важкі пакети. Він побачив мене здалеку, дочекався, привітався і допоміг донести сумки. Ми йшли разом, говорили про дрібниці, племінників, справи. Тоді я вперше подумала, що з ним приємно спілкуватися.
Після цього почалися телефонні розмови, спільні прогулянки, дискотеки, після яких він проводжав мене додому».
.jpg)
Олена Прокопишин зазначає, що довгий час між ними не було жодних залицянь — лише тиха, спокійна дружба. Саме вона стала вирішальною: Олена звикла до нього і довірилася. Згодом ця дружба переросла у стосунки.
Олена родом із селища Солотвин, колишнього Богородчанського району. Заміж вийшла у 16 років. Подружжя прожило разом двадцять один рік. У них двоє дітей — син Віталій, йому 23, і донька Надія, їй 16.
.jpg)
Після школи Микола Прокопишин пішов в армію, а згодом їздив на сезонні заробітки.
«Ще зовсім молодим він почав працювати на будівництві — мурував хати разом зі знайомими батька. Будівництво його затягнуло на все життя. Працював і в Україні, і за кордоном, зокрема в Польщі. Він щиро любив свою роботу й пишався нею: часто ми їхали дорогою, і він показував будинки, які збудував власними руками.
Працював завжди сумлінно, дотошно, до дрібниць. Якщо чогось не знав — вчився, шукав рішення і робив. У нього були золоті руки. Працював у тандемі з кумом Андрієм — вони розуміли одне одного без слів», — розповідає Олена.
Олена пригадує, що чоловіка найбільше надихали гори.
«Спершу це було моє захоплення, але згодом гори стали й його любов’ю. Навіть коли не було можливості піднятися на вершину, він кликав просто прогулятися — аби побути серед природи. Ще однією його пристрастю була військова техніка та фільми про війну», — розповідає Олена.
Жінка згадує чоловіка як дуже добру людину — особливо до дітей. Їхня сім’я стикалася з труднощами: важка вагітність, передчасні пологи. Але для Миколи діти були всім.
«Він мав золоті руки: якщо чогось не знав — вчився, шукав, пробував і робив. Я й досі не розумію, як може бути інакше.
Він був воїном, батьком і людиною слова. Саме таким я його пам’ятаю. Коли він пішов на війну, це було для мене як грім серед ясного неба.
Люди часто питали, як я його «пустила», але я довго не розуміла цього питання. Для мене це було його рішення. Він був цілеспрямованим: якщо щось вирішив — обов’язково робив. Був емоційним, різким, міг сказати все прямо, але завжди тримав слово», — ділиться Олена.
.jpg)
Рішення піти воювати Микола Прокопишин ухвалив без вагань. Коли почалася повномасштабна війна, він перебував за кордоном.
«Я просила його залишитися в Європі. Але 27 лютого він приїхав додому, а наступного дня сказав, що йде на війну. Пояснив просто: колись дав присягу захищати країну, а тепер настав час її виконати. «Хто, як не я?» — це були його слова.
1 березня 2022 року він вступив до лав ЗСУ. Я проводжала його, як завжди — ніби на роботу, ще не усвідомлюючи масштабів війни. Уже за кілька днів він опинився на передовій.
Почалися перші тижні без зв’язку, страх і чекання. Саме тоді я вперше зрозуміла, що таке війна, і почала волонтерити — шукати спорядження та допомогу.
Найважчим було чекання. Зникнення зі зв’язку завжди передувало біді. Він рідко ділився пережитим, але іноді говорив речі, від яких холола кров. Розповідав про бої, загиблих, про хлопців, які помирали у нього на руках. Я чула його плач — за все життя він плакав лічені рази», — пригадує Олена.
Микола Прокопишин загинув 14 січня 2023 року.
«Перед смертю я почала збір на машину для його підрозділу. Машину вдалося купити швидко — 10 січня вона поїхала до нього, але він її вже не дочекався.
8 січня був мій день народження. Він дуже просився додому, але його не відпустили — тоді його готували до штурму. Я сильно переживала, бо розуміла, наскільки це небезпечно.
9 січня він зателефонував і сказав, що штурм скасовують, і він іде просто на позицію. Я вже формувала машину, щоб їхати до нього. Тоді він повідомив, що має для мене сюрприз — домовився з командиром, і його відпустять додому на Йордан. Того ж дня ми зібрали гроші на пальне і ввечері передали автомобіль його побратимові Андрію.
Чоловік сказав, що йде на позицію на сім днів, а після цього сяде в автомобіль і приїде додому. 10 січня він подзвонив востаннє — близько шостої вечора. Сказав, що на позиції, але йде до командування, щоб нагадати про обіцянку відпустити його додому.
Ми говорили про машину, про дітей. Він питав, чи я купила телефон на день народження, жартував, що приїде й перевірить. Це була наша остання розмова», — розповідає дружина полеглого воїна.
.jpg)
Олена пригадує день, коли дізналася про загибель чоловіка.
«15 січня, у неділю, коли знову вимикали світло, донька попросила піцу. Поки вона пішла за замовленням, я вирішила прийняти ванну. Мені зателефонувала кума — дружина побратима, який загинув на війні. Вона наполягала, щоб я виходила з ванни, казала, що йде до мене на каву.
Потім подзвонила сестра — дивно питала, чи ми їли, пропонувала привезти бульйон. У цей момент мене ніби кольнуло, але я ще не вірила, що могло щось трапитися.
Коли я вийшла з ванни, кума вже була у мене вдома. Вона обійняла мене — і я все зрозуміла. Я ще спитала, наскільки все серйозно, думаючи про поранення. А вона сказала: «Його більше нема».
Я була в шоку, поводилася автоматично: занесла дитині піцу, сказала, що прийшла тітка Галя, і ми хочемо поговорити. За вікном я побачила сестру з племінником і представників військкомату.
Коли вони зайшли, я розгубилася, не могла знайти документи, почалася агресія. Вимагала відповіді: де тіло, коли його привезуть, хто за це відповідає».
Жінка каже, що не плакала — була зібрана і зла. Розуміла, що залишилася сама з дітьми. Вона не могла повірити в загибель чоловіка, бо він обіцяв приїхати на Йордан.
«Мій Микола перед загибеллю дзвонив і сказав: «Дівчатка, я все домовився, чекайте мене». Він приїхав — рівно на другий Святвечір. Але не так, як обіцяв. Я поховала його на Йордан. Навіть у смерті він дотримав слова.
Він загинув, рятуючи іншого. Повернувся по пораненого двадцятирічного хлопця і, несучи його на собі, загинув сам. Я довго питала себе, чому так сталося. Але з часом зрозуміла: він просто не міг інакше. Якби вчинив по-іншому — це був би вже не він.
На похороні всі плакали, а я дивилася на людей і не могла прийняти реальність. Мені здавалося, що це неправда, що він ось-ось приїде. Це було ніби роздвоєння: готувалася до похорону, але їхала на впізнання з думкою, що це не він.
Коли я побачила тіло чоловіка, а потім його портрет, мене прорвало. Сестра чоловіка хотіла обійняти мене, але моя сестра, яка медик, сказала не стримувати емоції. Вона порадила випустити все одразу. Тоді обірвалася остання ниточка надії», — ділиться Олена.
На запитання про підтримку з боку громади, людей і держави жінка відповідає, що це складне запитання. Її чоловік був товариським, мав багато друзів і завжди допомагав іншим. Після його загибелі Олена залишилася фактично сама.
«Після похорону я часто приходила на цвинтар і питала біля його могили: «Де всі ці друзі, куми, знайомі?». 14 січня — річниця його загибелі, але ніхто не телефонував і не цікавився, як я.
З його сім'ї підтримка є: добрі стосунки з батьками, хоча вони літні й хворі. Із сестрою чоловіка — нормальні стосунки: спілкуємося, зустрічаємося, і я знаю, що можу звернутися по пораду.
Водночас у чоловіка була велика родина, багато родичів. Та я так і не відчула від них тієї підтримки, якої очікувала. Те саме сталося і з друзями — з багатьох залишилися лише троє. Але саме вони були поруч — приходили без запитань, приносили їжу, дбали про мене і дітей. Це боляче, але тепер я чітко знаю, хто є хто».
Щодо підтримки з боку влади Олена Прокопишин каже, що тут ситуація була ще складнішою. Разом із кумою вона звернулася до ліцею, де навчалися їхні чоловіки, з проханням встановити меморіальні дошки.
«Нас скерували до голови селищної ради. Коли ми прийшли, він навіть не вислухав нас, запитував, хто ми такі, і попросив вийти з кабінету, бо поспішав.
Це було особливо боляче, адже ми — вдови військових із тієї ж громади. Після цього я написала допис у Facebook, і ситуація набула розголосу. Довелося фактично самій зібрати всю інформацію, пояснювати, як це робиться в інших громадах, де меморіальні дошки встановлюють коштом бюджету, а не збирають гроші по селу чи школі.
Зрештою, після скандалу і численних звернень, меморіальні дошки відкрили — із запізненням, але відкрили. Цей шлях показав мені, що підтримку часто доводиться виборювати самостійно, навіть тоді, коли, здавалося б, вона мала б бути безумовною».
Війну після загибелі чоловіка Олена сприймає ще болючіше. Вона продовжує допомагати військовим — фінансово й особисто, підтримує зв’язок із побратимами чоловіка, спілкується з тими, хто зараз на фронті.
«Часто чую від них не про перемоги, а про втому й нестачу людей. Це страшно й боляче, бо майбутнє здається дуже невизначеним.
Під час лікування чоловіка в госпіталі я познайомилася з його побратимами. З деякими підтримую зв’язок і досі. Зокрема, спілкуюся з Назаром Андрусишиним із Чернієва.
Після загибелі чоловіка я телефонувала побратимам, просила приїхати на 40 днів, на річницю. Хлопці приїжджали, навіть зовсім молоді, і це було для мене важливою підтримкою».
Щоб триматися, Олена щодня йшла на роботу й намагалася постійно бути зайнятою.
Ще до війни вона захопилася бісероплетінням, а після втрати це стало способом вижити. Жінка почала плести ґердани — заняття, яке вимагає концентрації та відволікає від важких думок.
Робота врятувала Олену від глибокої депресії. Чоловіка поховали в п’ятницю, а вже в понеділок вона вийшла на роботу — розуміла, що мусить триматися заради дітей.
«Нині я працюю директоркою Центру професійного розвитку педагогічних працівників Богородчанської селищної ради, у Центрі позашкільної освіти та веду гурток бісероплетіння. Разом із дітьми ми вже два роки поспіль здобуваємо перші місця на всеукраїнському конкурсі «Український сувенір» та призові місця на інших змаганнях.
У вихідні я намагалася не сидіти вдома — їздила на прощі, паломництва, постійно була в дорозі. Дім нагадував про чоловіка в кожній дрібниці, навіть автомобіль не змогла продати — надто багато спогадів.
Мене тримають віра, робота, хобі й діти. Довгий час я не плакала — стримувалася, бо знала, що маю бути сильною. Лише через рік емоції почали виходити назовні, і я стала дуже вразливою».
Зі слів Олени, втрата чоловіка — зовсім інше горе. Коли залишаєшся без підтримки, це страшно й дуже важко.
«Два тижні тому у нашої вчительки фізкультури помер чоловік — військовий. Ми були колегами. Він воював, був у полоні, його комісували, і здавалося, що життя ще попереду. Я була на похороні — вона обійняла мене, і без слів ми зрозуміли одна одну.
Перед цим була ще одна молода вдова з дитиною. Я написала їй, що завжди готова допомогти: поговорити, прийти, підтримати в будь-який час. А вона відповіла: «Тепер я розумію, що ти відчувала».
Тому, коли я прийшла до пані Олі, я просто її обійняла і сказала: «Плач. Хай усе вийде зараз, бо потім буде ще важче».
Я нікому не бажаю пережити таке. Адже ти втрачаєш не лише коханого чоловіка, а й опору, батька для дітей, людину, на яку могла покластися. Щирого співчуття насправді дуже мало, а говорити й осуджувати будуть завжди», — каже Олена Прокопишин.
Після загибелі чоловіка жінка не раз стикалася з нерозумінням — навіть у дрібницях, як-от у транспорті через посвідчення. Але вона зрозуміла: свої права потрібно відстоювати.
«Якби я цього не робила, не було б ані меморіальної дошки, ані належної пам’яті.
Моя донька після останнього дзвоника сказала, що найбільше пишається не оцінками, а тим, що навчила однокласників правильно вшановувати хвилину мовчання. Після її сліз і болю в школі всі зрозуміли, що це не формальність.
Громади бувають різні, але пам’ять і гідність треба відстоювати. Мій чоловік ішов воювати з простою думкою: «Хто, як не я». А тепер мій обов’язок — нести про нього пам’ять і вшановувати всіх наших Героїв», — додає Олена Прокопишин.
Олена Прокопишин розповідає, що чоловіка як воїна згадують як людину, яка завжди йшла вперед. Побратими кажуть: він ніколи не ховався за спинами, знав свою справу і мав власну позицію.
«Коли підрозділ відходив, він повернувся за пораненим побратимом. Ризикуючи життям, намагався його врятувати — і загинув. Це сталося поблизу села Спірне, у Бахмутському районі. Вони загинули разом.
Він був високий, і коли визирнув з окопу, уламок танкового снаряда смертельно поранив його в голову. Про загибель мені повідомили із запізненням — ніхто не телефонував одразу. Лише згодом побратим Ігор Добровольський сказав, що не міг зателефонувати через шок: для нього мій чоловік був як старший брат.
Побратими й досі приїжджають до нього на могилу — з різних областей України. Я намагаюся їх зустрічати. Це боляче, але водночас дуже цінно: я розумію, що мій чоловік був тією людиною, до якої хочуть приходити навіть після смерті», — говорить Олена.
Та понад усе жінка хоче, щоб чоловіка пам’ятали не лише як воїна, а як людину.
«Він був порядним, люблячим чоловіком і надзвичайно турботливим батьком. Ми були разом із моїх 14 років — він завжди жартував, що «виростив собі жінку сам». Він був люблячим сином.
Його знали як життєрадісного, позитивного, друзі кликали «живчик». Що б не траплялося, він казав: «Все буде добре». Він любив життя і дуже хотів жити.
Під час похорону в січні на небі з’явилася веселка. Старші люди казали — це знак, що на небі з’явився ангел, який плаче, бо надто сильно хотів жити. Таким я й хочу, щоб його пам’ятали — світлою людиною, яка хотіла жити», — підкреслила Олена Прокопишин.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
