фото: Facebook/Тарас Прохасько
Тарас Прохасько — письменник, інтелектуал та лауреат Шевченківської премії, один із провідних представників «Станіславського феномену».
Його творчість вирізняється «повільним читанням», увагою до дрібниць повсякденного життя та поєднанням ботанічної точності з філософською глибиною. Сьогодні письменник продовжує вести авторську колонку та працює над новим романом.
В інтерв'ю журналістці Фіртки Тарас Прохасько розповів про дитинство, вибір біології замість радянської літературної школи, роль письменника під час війни та значення премій для творчого життя.
Розкажіть трохи більше про своє дитинство. Як розпочиналося ваше становлення як письменника?
Передовсім усе пішло від родини — була певна атмосфера. Від самого мого дитинства я усвідомлював, у доброму сенсі, а може, навіть і небезпечному, якусь інакшість життя: того, яке є вдома, і того, яке є довкола. Загалом існувало відчуття чогось зануреного в інші часи.
У родині було багато старших людей. Так сталося, що мої батьки були пізніми дітьми у своїх батьків, тому мої дідусі й бабусі були значно старшими за дідусів і бабусь моїх ровесників. Вони, наприклад, брали участь у Першій світовій війні.
Було дуже сильне відчуття зв’язку часу. Крім того, вдома постійно існувала зацікавленість різними розповідями, історіями — тим, що називається усною літературою. Ці історії, з одного боку, були у тяглості — часовій, історичній, — а з іншого була звичайна побутова культура розмов: не ділових, не повчальних, а таких, що звучали як п’єси, як література.
Моя бабуся ще «за Польщі» працювала вчителькою, а потім їй вдалося працювати вчителькою, коли їх вислали на Сибір, хоча вона не знала російської мови. Саме вона навчила мене читати.
Такою й була культура цих історій. Дуже багато фактів було саме в розповідях і в самому способі життя — таких, які дуже відрізнялися від усього соціалістичного чи радянського дискурсу. І в мене відмалку виникало відчуття, що моїм обов’язком є якимось чином це зафіксувати, зберегти, описати. Мені здавалося, що я є носієм якихось унікальних знань.
Коли вже почалося так зване публічне національне відродження, одним із моїх подивів було те, що дуже багато наших людей так само цю історію зберігали, пам’ятали, пильнували. Тобто з’ясувалося, що я не був унікальним. Але це бажання — щоб щось таке, що відходить, не зникло цілком, а перетворилося на якісь ідеї, — усе одно вимагало фіксації. Так у мене і виникла думка про те, щоби бути літератором.
Окрім того, в нашій хаті в основному все було зайнято книжками різного походження, на різних мовах, різних часів, які з’їхалися до нас до хати. Бачення того, що книжка — це щось природне, стало для мене поштовхом.
Ви навчалися на біолога. Чим було зумовлене таке бажання? Адже література та біологія є дечим протилежним.
Ціла біологія не є протиставленням гуманітарного. Пізніше я зрозумів, що абсолютно не зміг би займатися лабораторними чи системними методичними дослідами.
Але мене від дитинства цікавила біологія така, яка є насправді літературою. Тому моєю величезною пристрастю була етологія.
Що таке етологія?
Етологія — це наука про поведінку, про розум, мислення, життя тварини. Цей розділ біології є дуже літературним, тому що він побудований на спостереженнях і на описі того, що бачиш. Зрештою, для цього потрібно мати трохи літературної уяви. Коли пишеш, що відчуває вовк, то мусиш розуміти, що ти впадаєш у роль вовка.
У моєму дитинстві була книжка Фарлі Моуета «Не кричи “вовк”» — це канадський етолог, який жив з вовками. Це дуже цікава книга, яка на мене справила враження. Потім, коли я вже почав цікавитися всякими, скажімо, «непрОстими», то зрозумів, що сенс «непрОстих» є в тому, щоби вживатися, щоби самому ними ставати.
Я ще мав мрію жити у лісі, бо уявляв, що буду лісником — таким, що живе в заповідній зоні, аби пильнувати природу. Уявляв, що в своїй лісничівці ночами сидітиму на веранді і писатиму щось.
Ще дуже важлива річ, чому я пішов врешті-решт на біологію: я мав можливість вступати на філологію, бо був переможцем так званої республіканської олімпіади з української мови і літератури. Це давало привілеї, тому можна було вступати на українську філологію чи журналістику. Але мені так не подобався соціалістичний реалізм, що я подумав — бути радянським письменником, ще й навченим, я не хочу.
Натомість біологом чесніше?
Так, біологом чесніше.
До речі, бувало, що біологам доводилося різати жаб — і мені в тому числі. Дуже шкода було їх, і це досі мій гріх. Чесно кажучи, я пам’ятаю те видовище, тому що це така штука: спочатку треба зробити декапітацію. «Капіт» — це голова, а «де» — це означає «зняти». Тобто декапітація буквально означає відсікання голови.
А стосовно лісничівки — я хотів вступати в «лісогосподарський», але мій тато, який працював у лісовій галузі, сказав, що це не для мене. Бо «там таке робиться, що або ти когось вб’єш, або тебе вб’ють».
В одному з інтерв’ю ви розповідали: «Я від самого дитинства знав, що щось писатиму, але розумів, що не можу зробити переступу над собою, щоб стати радянським письменником». Що саме ви мали на увазі?
Я не мав наміру бути частиною цієї системи. Навіть якби я щось написав, то знав, що не буду цього публікувати, бо мені не подобалося все це — усі ці методи та інші «штуки».
Зрештою, у мене був добрий приклад у широкій родині: нашою родичкою була Ірина Вільде. Звісно, я тоді був малою дитиною, але знав про всі її страждання — як вона не могла писати так, як хотіла, і як була змушена творити щось «відмазне». Усі, хто її знав і любив, шкодували її. Мені такого не хотілося. Мені не хотілося ні грабувати ліс, ні писати оди радянській владі.
Кожну фундаментальну науку можна сприймати як давню, середньовічну чи постсередньовічну схему семи мистецтв. Найголовніше, коли ти вивчаєш якусь науку, — не так практичне застосування, як філософська модель. Можна вчити фізику, хімію, теологію, філософію, біологію як модель світу.
Мене потім дуже дивувало, коли я ще навчався, і багато родичів та знайомих питали прикладні речі: «От ти біолог, скажи, як доглядати за порічками?» або ж «Як боротися з мурахами?».
Вас часто згадують як частину «Станіславського феномену». А як це відчувалося зсередини — коли в повітрі відчувався спад радянського тиску?
Це було просто феєрично і фантастично, бо ще й припало на мою молодість. При тому, що насправді ця свобода, як не дивно, прийшла з Москви, і все вільнодумство «перестроєчне» ці хвилі йшли звідти. Коли ми почали відчувати, що раптом заговорили про всі ці табори НКВД та інші речі, у нас теж почало щось своє підніматися. Почалося від Січових Стрільців — найменш драстично, бо це вже давно було, і зрештою вони з соціалістичною Росією дуже воювали.
У всьому раптом відчувся величезний прорив: окрім газет, журналів, публіцистики, раптом почали друкувати дуже багато перекладів творів українською мовою. Та й у російських літературних журналах почали з’являтися переклади, скажімо, «Улісса» Джойса. Крім того, почала з’являтися заборонена література, твори наших репресованих митців. Звісно, усе це було потрошку, але хвиля торкнулася всього.
Відчуття було таке, ніби відкрили фіранки: ти сидиш у своїй хаті, де велетенські вікна від підлоги до стелі, але вони закриті. І раптом ці фіранки відкрилися — нібито нічого не змінилося у способі життя, але ти бачиш сад, дерева, терасу, далі ще щось — і світ ожив. Паралельно відбувалися дуже важливі речі: відбувалося інформування національного відродження. Тут був свій рух, пов’язаний із греко-католицькою церквою, з реабілітацією репресованих людей.
Для мене це було розуміння того, що нарешті наставав час, коли можна писати так, як хочеш. Звісно, найголовніше — це люди, але найбільша річ, яка сформувала Станіславський феномен, — це журнал «Четвер». Він став майданчиком, місцем зустрічі, якому я завдячую.
Думаю, що якби не самвидавівський «Четвер», який розпочав Юрій Іздрик, Станіславський феномен не мав би того вигляду, який він має. Все було у страшному бурлінні по цілій Україні, але «Четвер» виявився річчю, як дослід на уроці хімії: коли в насичений солоний розчин опустити ниточку з вузликом, на ній починає формуватися кристал.
Як відбувалася комунікація з вашими однодумцями?
Були якісь зустрічі, домовленості, то там, то там. Одним із найважливіших місць, де діяла, скажімо, виїзна редакція, була біля Пасажу. Там хтось поставив одну з перших «будок», де варили каву на піску. Ми сиділи там годинами. Це місце називалося «Під горіхами», бо там і досі росте кілька горіхів. Стояли залізні напівдротяні столики, і за ними точилися наші розмови.
Важливо було те, що паралельно існував цілий світ художників — тих, хто говорив, читав і міг щось висловити. У них були великі ідеї, пов’язані з відкриттям світу та власними трансформаціями всього цього. Так ми й зустрічалися, приїжджали одне до одного.
Юрій Іздрик час від часу приїжджав сюди з Калуша. На той час ні він, ні я, ні Володимир Єшкілєв ще не вважалися письменниками чи поетами. Натомість Юрій Андрухович уже був визнаним молодим поетом — як тоді казали, надією української літератури. Тоді ще навіть не говорили про постмодерн.
Згодом ми перенеслися «Під лилик», а потім з’явився «S-об’єкт» — художня галерея Мирослава Яремака. Ці місця були точками, де сходилися, зустрічалися.
Ми дуже багато часу проводили на вулиці. Усі були разом — діти, дружини. Тоді ні в кого з нас не було чогось на кшталт негайної роботи. Бувало, що сходилися десь об одинадцятій дня, а о дванадцятій ночі добиралися додому.
Крім того, була ріка — ми постійно були на ріці, їздили кудись. І все це було дуже приватно й пов’язано між собою. Це була велика родина — усі були настільки близькі, що втягували в це й свої сім’ї. Це не було так, що зійшовся клуб кількох інтелектуалів, поговорили — і порозходилися по домівках.
Ми вже згадували про те, що ваше життя було частково пов'язане з біологією. Чим ви ще займалися впродовж життя, окрім літератури?
Після закінчення навчання я працював в інституті Карпатського лісу, але недовго. Тоді це називалося лісівництвом. Тоді ще так було, що потрібно працевлаштуватися за місяць після отримання диплома. Але то було дуже файно, бо я завдяки тому об'їздив у своєрідних дослідницьких експедиціях багато наших лісокомбінатів, лісогосподарств, був у різних Карпатах цілого регіону.
Потім довелося шукати роботу, бо грошей не вистачало. Я навіть був впродовж короткого проміжку часу менеджером без досвіду з організації закордонного туризму. Тоді було таке, що раз на тиждень від Катедри вирушав туристичний автобус у три країни. Це був доволі специфічний туризм — з однією торбою, але називався міжнародним.
А потім я кілька років працював у різних барах: барменом і взагалі всім, ким тоді доводилося бути в барах — і офіціантом, і ще кимось, але мені подобалася та робота.
Крім того, я трохи мав стосунок до телебачення, тому що разом з Олегом Гнатівим ми робили в Івана Вовка таку вечірню, нічну телевізійну передачу — раз на тиждень у прямому етері.
Кілька разів працював учителем — тобто це були окремі періоди. Дуже трохи працював у п’ятій школі, також у дванадцятій, якийсь час — у шістнадцятій, і так ознайомився з різними поколіннями франківських учнів. Серед них є дуже файні люди, які згодом стали моїми друзями.
Потім почав працювати на радіо, мав досвід радійної роботи. Ми почали робити міську радіостанцію «Вежа». Я був у тому колективі, який спочатку формував концепцію, робив заготовку, а згодом працював уже безпосередньо в етері, вів програми. Тоді ще існували нічні етери, коли цілу ніч сидів якийсь дядько або жіночка й щось говорили між піснями. Я перестав там працювати після того, як з’явилися так звані плейлисти, бо вже просто не розумів, навіщо там потрібен якийсь «діджей».
Пізніше почав працювати в газетах, у різній журналістиці. І, власне, на тому й закінчилися мої різносторонні експерименти.
Ще мені дуже подобався досвід, коли я певний час — за рекомендаціями, з рук у руки — переходив до різних німецьких кіногруп. В одному фільмі, а може, навіть у двох, у яких я був задіяний, ці стрічки брали участь у Берлінале. Ну, жодного «ведмедя» вони не здобули, але щось там усе ж було. Тоді це було дуже модно — тема Карпат, заходу України, це був початок 2000-х.
Я був свого роду провідником: налагоджував контакти між людьми, яких знімали, і знімальною групою. Я не був перекладачем, але шукав локації, місця, історії й пояснював людям, чого від них хочуть.
Чим ви зараз займаєтесь і над чим працюєте?
Зараз я майже нічого не роблю, тільки пишу раз на тиждень колонки, до яких ставлюся творчо. Хоча, скажімо, це виглядає дивно, бо триває вже довго, і насправді все, що я знав, я вже понаписував. Але все одно стараюся кожного разу вкладати не просто якусь стандартну схему.
Крім того, я пишу роман. Тема — історія англійського журналіста, дипломата і шпигуна Майкла Вінча у Карпатській Україні.
Це реальний персонаж?
Так. Але тут ситуація як з вовками — я не знаю, що він насправді думав.
Часто говорять (зокрема, в школі так навчали), що письменник своїм твором намагається щось сказати? Чи так це у вашому випадку?
Мені здається, що існують різні ґатунки, напрями чи підходи до літератури. Є література більш моралізаторська, повчальна — та, в якій закладений певний дидактичний ефект. Автор хоче щось розповісти так, як вважає правильним, і прагне, щоб це саме так було сприйнято й донесено до читача.
А є література, яка просто передає химерію, дивацтво, емоції; яка говорить про красу, любов, страждання, смерть — про відчуття людини, про те, як вона почувається в різних обставинах життя. І тут уже не йдеться про конкретні фактори чи події, навіть якщо вони важливі. Йдеться радше про саме буття — про те, що означає бути.
У такій літературі не потрібно шукати, «що автор хотів сказати», бо вона промовляє до кожного по-своєму — до того, хто готовий її почути. Література працює як сіяч, що кидає зерно: зерна добрі всі, але те, куди вони впадуть, визначає, як саме й що з них виросте.
Добра література може викликати абсолютно протилежні емоції, почуття й висновки у двох різних людей. Бо насправді література — це психотерапія навиворіт: у психотерапії ти розповідаєш щось про себе, а в літературі тобі розповідають — і ти знаходиш у цьому щось своє.
А література обов’язково повинна бути корисною?
Є література, яка видається зовсім непотрібною. І це велика проблема у вивченні літератури — зокрема в шкільному курсі, а потім і в університетському курсі філології. Постійно намагаються виправдати, що та чи інша книжка є дуже потрібною, аргументуючи тим, що вона вчить того-то й того-то. А вона може нічому такому «корисному» й не вчити.
Наприклад, в одному з моїх ранніх оповідань була деталь, про яку згодом багато людей казали, що це було найкраще й найкорисніше в тексті. Там ішлося про те, що коли надворі холодно і ти п’єш щось із горнятка, змерзнувши, найкраще не тримати його в руках і не хукати теплим повітрям, а затиснути гаряче горнятко між колінами. І тоді неймовірне тепло розходиться по всьому скелету. І виявилося, що для когось це була єдина справді корисна річ з усього оповідання.
Тобто корисність літератури, її повчальність, може бути зовсім неочевидною. Одні речі здаються очевидними, а інші — невідомо що пробуджують у читачеві і що саме піднімають.
У вас бувало таке, що ви пишете, але вам іноді бракує слів, щоб описати те, що хочеться, або те, що відчуваєте?
Ні, мені слів не бракує. Мені їх часом навіть забагато. Те відчуття, про яке ви говорите, — насправді не про нестачу слів, а про певне внутрішнє мірило. Це як у живописі: достатньо стільки мазків — і картина завершена. Бо якщо додати ще, виліплювати більше, то це вже буде щось зовсім інше.
У літературі один із найбільших тягарів для письменника — не те, як розтягнути, витягнути, намотати побільше слів, це якраз легко. Найважче — відмовитися від дуже багатьох речей, які знаєш, і залишити лише кілька.
Звісно, можна було б комплексно, по-науковому описати все — усі деталі до кінця. Але для того, щоб твір чи навіть окремий фрагмент був сильним і ефективним, потрібно лишити тільки кілька штрихів.
Мікеланджело зробив три «П’єти», і останню його роботу називають незавершеною. Він міг зробити її так само детально й гладко, як попередні, але хотів саме так. І вона має свою силу.
Тому в образотворчому мистецтві — чи то візуальному, чи словесному — найважливішим є, як у фотографії, побудова кадру.
Чи є проблема, коли внутрішню емоцію потрібно матеріалізувати в словах?
Це, напевно, єдина проблема, яка справді існує в літературі й у мистецтві. І знову ж таки, найважливіше в мистецтві — це відсікання, відбирання, вибір.
У літературі часто не потрібно все пояснювати, бо кожна фраза живе власним життям. Вона діє як поштовх до образу.
Це як мокра комаха: з вологими крильцями вона не може підлетіти, бо занадто обтяжена. А коли крильця сухі й легкі — вона літає прекрасно і навіть уміє гудіти над вухом. Неймовірно голосно — як на такий розмір.
Чи відчуваєте ви певну відповідальність перед тими, хто вас читає?
Так, я відчуваю цю відповідальність. І через це дуже багато чого не написав. Бо не хочу бути драстичним. Не знаю, це така моя натура і таке виховання — мені не подобається колоти, пекти й таке інше.
Я розумію, що інколи без цього не обійтися, але волію діяти так, щоб не поранити. І все залежить від моєї міри, моєї власної мірки.
Це не те, що є якийсь певний канон, який треба дотримуватися, що це драстично чи не драстично, провокативно чи ні. Це лише через моє почуття.
Яким ви уявляєте собі свого читача?
Мені якось пощастило, що впродовж життя до мене багато читачів зверталися приватно. І частина з них мені, на диво, дуже подобається — це якийсь особливий тип людей, який мені близький.
Хоча їх небагато. Навіть якщо припустити, що, позичаючи книжки одне одному, в Україні є десять тисяч людей, які читали бодай щось із мого, то з них, може, тисяча читає все, а зі цієї тисячі, можливо, є сто, для яких я — найрідніший автор. Тобто на це неможливо орієнтуватися.
Колись, коли я був молодший, уявляв, що кожне оповідання пишу для когось конкретного.
Але згодом, коли почав працювати в публіцистиці — я багато років був колумністом львівських газет — раптом зрозумів, що, пишучи публіцистику, ти неминуче когось чимось вразиш, а комусь зробиш боляче.
Це, зрештою, стосується і белетристики. Наприклад, кілька людей казали мені, що не можуть зрозуміти й до кінця прийняти інцестуальний мотив у романі «НепрОсті». Дехто навіть повертав мої книжки.
Був один чоловік із Польщі — мій страшенний шанувальник. Він мав усі мої книжки польською і читав їх. Але в одному інтерв’ю я надто біологічно чи етологічно висловився про Волинь — мовляв, у цьому не було нічого надзвичайного, це природно, таке трапляється в різних історичних обставинах. І після того він надіслав мені всі мої книжки назад поштою.
Яким зараз для вас сучасне українське мистецтво?
Усе мистецтво завжди про одне: я є і я вартий бути. Тобто не те, що сам художник своїм твором каже, а про саму присутність людини.
Головна ідея Ecce Homo — «Оце Людина!». Найголовніше в мистецтві — дуже важлива християнська категорія, яку багатьом важко зрозуміти: що означає людська гідність? Чи гідність людини, яка є поганою, грішною, носієм зла, чи навіть негідником?
Але водночас ця людина є Божим сотворінням. Мистецтво, по суті, шукає Божого сотворіння навіть у болоті, у злі, у всьому іншому. Тобто воно завжди говорить про гідність людини в конкретних обставинах, залежно від того, де і коли твориться.
Для нас зараз важливими є війна, самоствердження, самоідентифікація, переконаність у тому, що ми є, що українці є, і що не можна думати про себе як про «корявих» чи другорядних. І саме заради цього мистецтво має сенс.
Ми — Божі сотворіння, і ми є такими, які ми є. Пошук цієї гідності — ось про що все мистецтво. І зараз ті самі теми — смерть, насильство — залишаються критично важливими, і тепер вони особливо актуальні для нас.
Сучасне мистецтво інколи слідує трендам, де в основі має бути провокація. Наприклад, італійський художник законсервував власні фекалії в бляшанках. Тобто це мистецтво також, чи ні?
Я вважаю, що з точки зору творчого акту — так, мистецтво передбачає реакцію. Але є не лише реакція, є ще й сам акт творення. Якщо хтось до чогось додумався і це створив — значить, відбувся творчий акт.
Так само і з сучасною українською літературою. Вона змінилася не тільки тому, що змінилися часи чи покоління, а й тому, що з’явився книжковий ринок. Тепер ринок працює так, що з’явилася велика кількість книжок і авторів. Вся ця машина почала функціонувати. Те саме відбувається і в мистецтві загалом, у тому числі в літературі.
Люди можуть це читати, література може бути модною, подобатися. Але її можна оцінювати по-різному — з точки зору ринку, критиків чи аналітиків, які намагаються зрозуміти, що саме це таке. Так само і з мистецтвом: арт-ринок працює на те, щоб продати все.
Зрештою, як і всюди: коли приходить ринок, щось неминуче змінюється. Я не хочу сказати, що це погано, але разом із ринком з’являється різне — і дуже різне. Сьогодні сучасне мистецтво і сучасний ринок мистецтва — це різні речі.
На вашу думку, якою мистецтво чи література зокрема повинне бути в час війни? Або, навпаки, яким воно точно не повинно бути?
Я думаю, що немає жодної однозначної «інструкції» для літератури. Єдине — вона не має бути принизливою. У час війни вона не повинна принижувати нікого. Я розумію, що часто література побудована на приниженні й знелюдненні ворога, але важливо, щоб вона не принижувала переживань людей, які живуть у часі війни.
Вона може бути жорстокою, безжальною, заспокійливою, медитативною. Зрештою, хто сказав, що під час війни треба читати лише про війну? Чи можна уявити, що солдати, навіть коли мають можливість, конче мусять читати найновіші твори інших солдатів? Ні. Швидше вони читатимуть щось таке, що колись не встигли прочитати.
Головне — щоб література не була для когось образливою. Але це дуже важко вирахувати, бо ми всією силою перебуваємо в часі війни, а література є частиною ідеологічного функціонування суспільства. Ми формуємо певний уявний, ідеальний образ — скажімо, українця чи нашого співвітчизника.
Ми покладаємося на те, що ці люди заслуговують на розуміння, що вони не повинні бути скривдженими чи ображеними. Хоча з часом з’явиться література і про наводчиків, і про зрадників, і про розкрадачів — як завжди буває в літературі.
Але поки що воєнна література має уникати одного — думки про те, що все це марно. Вона може викликати жаль, розпач, біль — але не зневіру в тому, що все було даремно.
Дехто каже, що деяким темам потрібно «вистоятися», щоб їх сприймали, зокрема мають на увазі важкі історичні події для України. Чи «працює» мистецтво, створене під час війни, якщо воно спрямоване на сприйняття «тут і зараз»?
Є речі слабші, є речі сильніші. Як завжди, у таких випадках не буває одностайності: не стається так, що всі раптом починають писати — бо війна — і одразу на однаково високому рівні. Література — це не лише правильність, це багато різних складників, з яких і складається письмо.
Може бути дуже «правильна» книжка, але вона не обов’язково є доброю літературою. І зрозуміло, що багато людей відчувають обов’язок — постійно говорити про те, що відбувається.
З’явилася українська література, яка більше зорієнтована на переклад, на вихід назовні. Це один із маяків у літературному й загалом мистецькому житті: ми, письменники, маємо бути речниками України у світі, розповісти про все так, щоб світ здригнувся, зрозумів нас і чітко побачив, де добро. Я кажу це без іронії — це справді добрий намір: просто сказати світу, що Україна є.
Є також література, більш зорієнтована на «експорт» — тексти, які ми тут і так розуміємо, але які потрібно пояснити там.
Окремим великим пластом є фіксація — і цим займаються не лише літератори: документування злочинів, усього, що відбувається. Деякі автори відчувають обов’язок зафіксувати все, що сталося, щоб це стало своєрідним меморіалом, щоб не забули ні подій, ні людей.
Що читає Тарас Прохасько?
Що це за книги, які ви перечитуєте?
Час від часу я перечитую «Хрещеного батька» Маріо П’юзо. Разом із тим читаю Генріха Белля — і оповідання, і романи.
Читаю «Капелюх на воді» Войцеха Боновича — польського поета й публіциста. Це історії про одного дуже відомого польського священника.
Також читаю дзенівські коани — на перший погляд прості, навіть примітивні історії, які до кінця не зрозумілі, як і весь дзен: хтось когось палицею по голові вдарив або чай не туди налив — і раптом усі щось зрозуміли.
Дуже часто повертаюся до Ернеста Гемінґвея. Особливо люблю «Острови поміж течій» і «Свято, яке завжди з тобою». У мене є окрема поличка — як у старших людей бувають тумбочки з водою, таблетками, окулярами. У мене — поличка з «вічними» книжками. І це не обов’язково ті, які я найбільше ціную, але їх можу читати й перечитувати без кінця.
Люблю також оповідання Данила Кіша. Крім того, дружнє мені видавництво «Czarne» час від часу надсилає пачку польських книжок — і це розширює мій кругозір. Вони переважно видають світовий репортаж.
Ви є лауреатом Шевченківської премії. Яким є ваше ставлення до премій загалом, зокрема в літературі? Чи вони мотивують митців розвиватися?
По-різному. Зрозуміло, що кожна премія у світі — це визнання. Але разом із тим кожна наступна премія — це, певною мірою, «потрапляння у вже відчинені двері».
Не хочу окремо говорити про Україну, бо в нас особливий випадок: Шевченківська премія — державна. Це частина державної інституції, фактично урядове визнання. У світі така модель нетипова. Навіть у Франції — не лише Prix Goncourt, а й інші премії — є незалежними. Так само Academy Awards (Оскар) — це нагорода кіноакадемії, а не уряду. Booker Prize також не пов’язана з державою.
Книга «Так, але..» Тараса Прохаська, за яку письменник отрмав Шевченківську премію у 2020 році
Чи премії слугують мотивацією для митців і як вони впливають на літературний процес?
У нормальному функціонуванні літературних премій кожна наступна відзнака стає поштовхом до подальшої роботи. У літературі безглуздо зупинятися в момент, коли тебе раптом відкрили й почали читати. Навіть така премія, як Nobel Prize in Literature, радше означає початок нового етапу.
Пригадую, коли премію здобула польська письменниця Ольга Токарчук, її книжки розкуповували миттєво — навіть у нас. Сподіваюся, що коли український автор стане нобелівським лауреатом, станеться так само.
Тому премії — важлива частина книжкового ринку. Вони потрібні продавцям і покупцям. Це — свідоме чи підсвідоме привертання уваги. У когось виникає бажання купити книжку «нового лауреата Букера» просто тому, що це знак якості або принаймні знак події.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
