В Івано-Франківську триває Шекспірівський фестиваль, організатором якого виступає Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
Напередодні журналістка Фіртки поспілкувалася з його керівником Ростиславом Держипільським, щоб дізнатися, як театр живе і працює під час війни, як народжуються нові вистави, які міжнародні проєкти підтримують українське мистецтво, а також про виклики сучасності і непересічну силу мистецтва в непростий час.
Театр завжди був простором розмови з суспільством. Як ви відчуваєте зараз: про що найважливіше говорити зі сцени, особливо під час війни?
Хочемо чи ні, але, на мою думку, театр має говорити про війну. І робити це можна по-різному.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, були різні думки — чи варто одразу ставити вистави про те, що відбувається. Я тоді казав — можливо, ще зарано, бо нація перебуває у шоковому стані. Багато процесів важко було одразу оцінити. Лише з певної відстані, пройшовши кілька років, ми зможемо зрозуміти, що це було. Навіть зараз ми до кінця не розуміємо, що сталося в перші дні війни.
Та все ж, так чи інакше, у різних формах, хоч і не завжди прямолінійно, ми маємо говорити про війну.
Сьогодні навіть комедії складно грати — адже війна звучить скрізь і всюди. Навіть у Івано- Франківську, який вважається відносно безпечним тилом, люди розуміють, що небезпека може прийти будь-коли. Це відчуття війни — постійне, і про це театр теж має говорити.
Про наші національні цінності, патріотизм, звертатися до історії — особливо до тих сторінок пам’яті, які були колонізовані. Ми століттями перебували під впливом різних імперій — Російської, Польщі, і в них були свої темні сторінки щодо України.
Зараз, без сумніву, ми маємо залишити це позаду й шукати добрих стосунків із Польщею — адже разом маємо спільного ворога. Але говорити про це потрібно відкрито.
Особливо про мову. Українська мова — це наша зброя. І театр повинен бути на передовій цього процесу. Він має вести націю вперед, навіть там, де багато хто ще не до кінця усвідомлює, що відбувається.
Наприклад, я не розумію, як сьогодні, коли все вже очевидно, можна продовжувати розмовляти російською. Недавно був у Києві і склалося враження, що там стався певний відкат: на початку всі налякалися, а тепер ніби знову не страшно говорити російською.
Що з цим робити?
Не знаю, що ще має статися, щоб усвідомити, що російська — це мова агресора. Це зло, через яке ми переживаємо війну? Поки існує «русскій язик» — доти існує й Росія. Він постійно маніпулює цим, кажучи, що «визволяє русскіх».
Це питання низького рівня освіти чи інтелекту? Чи байдужості? Не знаю, як це пояснити, але про це театр теж має говорити.
Мабуть, говорити про війну — це і є місія театру зараз, коли триває повномасштабна війна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, багатьом митцям і людям театру в перші місяці здавалося, що театр взагалі не потрібен. А якщо театр і потрібен, то що ставити? Комедію, коли навколо трагедія? Чи драму-трагедію, коли навколо суцільна драма? І взагалі — чи доречно займатися театром у часи такої біди?
Але вже через кілька місяців, коли всі трохи відійшли від першого шоку, навпаки стало зрозуміло: театр потрібен, він може стати потужною арттерапією.
Можна сказати, що сьогодні в Україні відбувається театральний бум — справжній сплеск. Замість думки, що театр може зникнути, він виходить на перші позиції. І цьому сприяє багато чинників.
Які саме чинники, на вашу думку, сприяють цьому театральному буму в Україні?
Пізніше, коли ми почали грати вистави навіть у сховищах, до нас приходили тимчасові переселенці з гарячих точок України. Вони казали, що після вистави наче знову починають дивитися на світ іншими очима. І тоді стало зрозуміло, що театр не під питанням — він дуже потрібен, він може виходити на перші позиції.
Як саме театр допомагає людям долати психологічні травми війни? Можна навести приклади?
Потім ми спілкувалися з психотерапевтами, психіатрами, психологами, які підтвердили, навіть на науковому рівні, наскільки театр є ефективною терапією. Бо для того, щоб вилікуватися від ментальних проблем, людина має цього захотіти.
І не всі хочуть йти до психіатра чи психолога. А от прийти в театр і просто дивитися виставу — це інша історія. Людина несвідомо підкладає під себе ситуацію героя, і під час вистави відбувається катарсис — очищення, яке дає можливість вилікуватися.
Я зрозумів, що в тому, як я працюю над роллю чи виставою, багато спільного з тим, як психіатри працюють із пацієнтами.
Чи змінився глядач за ці роки? Відчуваєте це?
Я почав очолювати театр у 2008 році. На той час він був на досить низькому рівні, на якомусь нижчому щаблі. Тоді ми почали працювати з молодою командою, яка тільки формувалася. Фактично, зараз оновлений колектив сформувався саме з 2008 року, і це — дуже велика частина команди.
Ми самі росли, виховувалися, ставили перед собою дедалі вищі цілі — у репертуарі, у роботі з режисерами. Запрошували режисерів на майстер-класи, на навчання, постійно прагнули більшого. І разом з нами ріс і глядач.
Сьогодні у нас один із найінтелектуальніших і найвибагливіших глядачів в Україні. Це підтверджували навіть під час наших міжнародних фестивалів — таких, як "Porto Franko Gogolfest". Тоді до нас приїжджали глядачі з інших країн, і вони відзначали, наскільки крутий глядач в Івано-Франківську. Глядач змінився і продовжує рости.
Я вважаю, що сьогодні глядач дуже вимогливий. Він усе розуміє, і від нас вимагає ще більшого зростання, бо хочеться дати йому все найкраще. Після повномасштабного вторгнення з’явилися й нові глядачі — це внутрішньо переміщені особи. Одні вже бачили театр і хотіли прийти, а інші відкрили для себе наш театр вперше і не думали, що тут може бути такий рівень, який ми маємо сьогодні.
Ваша робота поєднує творчі та адміністративні складові. Як вам вдається знаходити баланс між цими двома світами?
Це складно. І взагалі, багато хто каже, що це неможливо — поєднувати в собі і менеджера, і адміністратора, і водночас бути художнім керівником, режисером. Мені це подобається.
Є певні пастки, коли ці посади розділені. Часто в театрі утворюються два табори: одні — за директора, адміністратора, інші — за головного режисера або художнього керівника. І тоді починаються суперечки.
У такій ситуації мені не треба довго переконувати самого себе або когось іншого, що потрібна певна вистава, режисер, драма. Бо, чесно, більшість адміністраторів хочуть заробляти гроші. А заробляти легше на простому продукті — комедіях, чомусь легшому, що глядач готовий "ковтати".
Я це розумію і усвідомлюю, що потрібно тримати баланс. Постійно балансую між так званим "мас-маркетом" — виставами для широкої аудиторії — і фестивальними, експериментальними постановками. Хоча я неодноразово казав, що навіть наші "мас-маркетні" вистави нині на високому рівні.
Це складно, але, слава Богу, мені це вдається.
Наш театр — один із найпотужніших в Україні. У чому сила вашої трупи?
По-перше, тут багато моїх учнів, які прийшли ще у 2008 році. Це були випускники Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (тепер — Карпатського). Вони — представники курбасівської школи. Мій викладач, на жаль, уже покійний, Богдан Козак — був учнем Бориса Тягна, а той, у свою чергу, — учнем Леся Курбаса.
Лесь Курбас — абсолютний геній українського театру, якого радянська система і ідеологія свого часу фактично знищили. Його школа була значно прогресивнішою за те, що пропонували в Росії — навіть Станіславський. Ось у цьому й сила нашої театральної школи, акторської майстерності.
Саме з цього курсу прийшли дуже сильні актори — Надія Левченко, Галина Баранкевич, Олеся Пасічняк, Тетяна Гірник, Олексій Гнатковський, Роман Луцький — усі вони сьогодні зірки українського театру.
Потім до них приєдналися, наприклад, Іван Бліндар та інші, які підвищували свій рівень, адже ми завжди прагнули до найвищих стандартів. Було помітно, хто слабший, хто сильніший, тому відбирали тільки найкращих.
Окрім майстерності, у нас ще й дуже харизматичні, красиві актори.
Я вважаю, що це одна з найсильніших і найкрасивіших труп сьогодні в Україні. І це результат системної роботи. Від самого початку я запрошував найкращих українських режисерів, а тепер і зарубіжних. Це допомагає акторам рости, приносити нові ідеї і підходи в наші постановки. Відбувається справжній взаємообмін.
До того ж у нашій трупі — не лише зірки українського театру, а й відомі актори кіно. Це також збагатило нас і додало нових можливостей.
Говорячи про театр і його роль у вашому житті, не можу не запитати про те, що стоїть за цим шляхом — ваше дитинство. Які спогади про ті часи ви вважаєте найважливішими для себе?
Я родом із Косова, але життя мене часто кидало. До шести років жив у Косові, а потім батьки часто переїжджали — жили у Чернівцях, на Закарпатті, а потім знову повернувся до Косова.
Навчався у п’яти чи шести школах. Це не найкраща історія для дитини — постійно бути новеньким, доводити в новому колективі, що ти найкращий. Я добре вчився, був відмінником, маю золоту медаль. Мабуть, саме це мене загартувало — завжди знати, що треба боротися і доводити свої здібності, що успіх — це праця.
Моє місце сили — Косів. На всі канікули чи просто вільний час я їхав туди, де моя річка, мій ліс, гори. Саме це дало мені напрямок на все життя. Моя баба і дід — справжні гуцули з села Снідавки, з її унікальною гуцульською філософією.
До п’яти-шість років закладається основа особистості, і мені це все дали мої баба з дідом. Тато в мене зі Львівщини, але філософія, яку не прочитаєш у книжках, а яка передається через розповіді і життя, — це саме гуцульська. Косів — це те, що я ввібрав у себе найглибше.
Я часто співчуваю людям із міста, які ніколи не бачили город, котенят, курчат із квочкою, не знали, що таке гратися з козенятами, не відчували своїх домашніх черешень, малини, смородини, своєї землі.
Це — те, що формує людину. Пам’ятаю діда, який робив боднарку, і бабу, яка ткала ліжники. Косівський базар, його життя, філософія: зранку встати, піти на річку, в ліс по гриби — це дає сили на все життя.
Зараз я трохи пішов далі. Часто кажу, що мої корені — у селі Снідавка, звідки баба і дід переїхали в Косів, де народилася мама. Там у мене залишилася спадщина, земля. І коли я туди потрапив у більш свідомому віці, не міг повірити, що це моя земля, що тут жили мої прадіди й прабаба, що це був мій ліс і потоки. Це зовсім інші почуття, ніж у Косові.
І тепер я іноді не знаю, чи я з Косова, чи зі Снідавки — коли треба, кажу, що з Косова, а коли треба — що зі Львівщини.
Ваші корені і зв’язок із традиціями дуже відчутні і, без сумніву, впливають на вашу творчу роботу. А що робить Івано-Франківський театр унікальним у масштабах України?
Чим він відрізняється від інших
Я зараз роблю таке дослідження, і, можливо, ще зарано робити остаточні висновки, але вже розумію, звідки у нас «ноги ростуть». У 20–30-х роках тут існував дуже сильний театр імені Івана Тобілевича.
Ми прагнемо довести, що наш театр заснований у 1910 році — отже, має вже понад 115 років історії. Прем’єра відбулася 12 лютого 1911 року. Зараз досліджуємо цю історію детальніше. Нещодавно ми проводили «Круглий стіл», де говорили про унікальність цієї безперервності трупи, яка існувала у нашому місті. Це була школа західноєвропейська, курбасівська, яку, на відміну від інших місць, не так жорстко знищили.
Хоча й там було чимало впливу Курбаса. Загалом, у Станіславові (нині Івано-Франківську) були міцні театральні традиції. До 1939 року — до приходу совітів, які начебто принесли культуру, але натомість знищили багато — було понад 14 професійних труп, хоч і пересувних. Театральна традиція в нас дуже давня.
Під час «Круглого столу» хтось сказав, що, можливо, існує така віртуальна пам’ять, що все це було, і хоч радянська доба й намагалася знищити, театр все одно зберіг здатність до експериментів. І навіть старші актори могли грати зовсім інакше, ніж у звичайних соцреалістичних постановках інших театрів, де панувала побутовість. У нас було по-іншому.
Отже, перше — це традиції, які сягають значно далі, ніж 1939 рік. Друге — це наша близькість до Карпат, до гір. Хочемо ми цього чи ні, хтось більше чи менше гуцул, ця культура дуже близька і відчутна.
Гуцульські традиції — це дуже потужно. Вони збереглися дуже добре, можливо, найкраще серед усіх українських традицій. Чому? Бо це найвіддаленіший регіон, і його не так просто було «підбити під одну гребінку» — ні радянській владі, ні попереднім режимам.
Там збереглася пам’ять, речі, які розумом не поясниш. І ми змогли це імплементувати в наш репертуар.
Цю близькість до гір і традицій розуміли ще у 20-30-х роках. Багато акторів приходили саме з Карпатського регіону.
Отже, особливість нашого театру — це найбільш гуцульський, карпатський театр України. І якщо врахувати, що ми граємо навіть на Піп-Івані, то, мабуть, це найвисокогірніший театр в Європі. Я не знаю, щоб хтось інший так робив.
Ви часто працюєте з текстами української класики. Що вас у ній чіпляє?
Насправді я не дуже часто працював із класикою раніше. Мене довго вчили і я сам своїх студентів, що українська класика — це щось другосортне, а от справжня література — це Чехов, Достоєвський, яких я дуже люблю. Так виховувалися і ми самі — і вважали, що наша класика не на тому рівні.
Але, мабуть, тільки після повномасштабного вторгнення сталося просвітлення, і багато що змінилося. Я почав дивитися на українську класику інакше і часто ставити вистави за нею. Це ніби інстинкт самозбереження на рівні нації, певне надолуження і навіть відчуття гріха за те, що так довго недооцінювали своє.
Адже це було закладено нам російською пропагандою і радянською системою — нав’язували, що українська класика — другорядна. А коли я глибше занурився в історію українського театру, дізнався, що ще у 1882 році, коли створювали театр Корифеїв, діяла шалена цензура.
Наші Корифеї — Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Григорій Квітка-Основ’яненко — їм не дозволяли показувати українців як інтелігенцію чи панів, змушували писати лише про село. Цензура ж різала п’єси, змінювала назви і часто з твору мало що залишалося. Вони навіть хитрували — писали щось на початку, щоб цензура пропустила, а потім ставили те, що хотіли.
До нас дійшли лише відредаговані варіанти, тому й ставлення до класики було іншим. Але зараз, відкриваючи ці тексти, розумію, скільки там було зашифровано і як важко це давалося — адже століттями українська нація не була титульною у своїй державі, жила в підпіллі.
Тепер, коли це відкрилося, почався справжній бум. Не лише я ставлю українську класику — в Україні вона дуже популярна, і глядачі її хочуть найбільше. Це загальне надолуження, пізнання свого, бо тепер це — наш оберіг, як мова, культура.
І ось тепер ми усвідомлюємо, що українська класика — це наша зброя, один із найпотужніших кулеметів, ракет, дронів і танків.
Які вистави чи проєкти останнім часом стали для Вас особливо значущими і чому?
Для мене всі проєкти важливі, але якщо брати останню прем’єру, то це була «Наталка Полтавка». Ми зробили її переосмисленням класики — у форматі мюзиклу. Перед нами стояло амбітне завдання: створити її за канонами бродвейського мюзиклу. Зараз дуже часто чуємо про це, і це зовсім інший підхід до акторського танцю.
Чесно кажучи, я закохався в музику Миколи Лисенка — вона неймовірна, сучасна і дуже крута. Тому вважаю цей проєкт надзвичайно важливим. Він потрібен сьогодні, щоб молодь дивилася на класику і вважала її модною та сучасною.
Ще одна знакова вистава — «Кайдашева сім’я», у якій співпрацювали з Ірмою Вітовською, яка була ініціаторкою і співтворцем. Вистава залучає чудових акторів і є спільним проєктом із унікальним колективом "Хорея Козацька" під керівництвом Тараса Компаніченка. Це теж глибоке переосмислення української класики, де ми бачимо, як історія України склалася після смерті Мазепи, коли країною довго керували не ті сили — і тільки зараз починається відновлення.
Не хочеться робити прохідні речі, адже війна — це час, коли кожне слово має вагу золота. Хочу також згадати нашу виставу «Лісова пісня на полі крові». Там ми відкрили ще одну сцену, де звучать твори Лесі Українки і Нечуя-Левицького.
Нечуй-Левицький — часто недооцінений етнограф і дослідник, який рішуче виступав проти московського патріархату. Я читав його неопубліковані частини, де він гостро критикував Лавру і церковних чинів.
Леся Українка — унікальне явище в українській культурі. Її «Лісова пісня» у нашій постановці зовсім інша: глядачі сидять разом, дійство відбувається у підвалі — ніби таємна вечеря чи весілля. Здається, що це просто про красу лісу, але сьогодні ця краса, на жаль, часто загнана в підвал. Адже ми теж перебуваємо в сховищі. Це одна з моїх улюблених останніх вистав.
Часто Ваші постановки гастролюють за кордоном. Як сприймають український театр за межами країни?
За останні пів року ми двічі їздили за кордон з різними постановками. Були у Варшаві з виставою «Дзяди» Адама Міцкевича — грали п’ять днів поспіль, і всюди були аншлаги. Це відбулося якраз у рамках роковин повномасштабного вторгнення, і ця вистава викликала справжній фурор.
Для поляків «Дзяди» — один із найважливіших класичних творів, порівнянний для них з тим, що Тарас Шевченко для нас. Монолог із «Дзядів» знають напам’ять, він для них свого роду духовна молитва, як «Отче наш». Режисерка постановки — Майя Клечевська — одна з найвідоміших польських режисерів, і її робота справді на високому рівні.
Це вже наш третій візит до Польщі. Також ми брали участь у Кракові в одному з найпрестижніших театральних форумів — «Польська комедія», де збираються театрознавці, критики і професіонали. Загалом український театр сприймають із великим інтересом і повагою, бо він не лише мистецтво, а й сильний меседж нашої культури і нашої боротьби.
Часто на українські вистави приходить українська діаспора, а тут 95% глядачів були поляками. Для нас це дуже важливо і цінно. Вистава «Дзяди» Адама Міцкевича — це нібито про поляків XIX століття, але вона поставлена так, що говорить про сучасну Україну. Це чіткий і сильний антиросійський дискурс.
На виставі були провідні театрознавці Варшави, високі чиновники, міністри культури — і вони сказали, що завдяки нашій постановці, Франківського драмтеатру, зрозуміли, про що писав Міцкевич у XIX столітті. Адже тоді частина Польщі була під окупацією Російської імперії — так само, як сьогодні відбуваються подібні процеси. Ось що таке культурна дипломатія. Якщо говорити про Краків і «Божественну комедію», то один із журналів визнав її головною театральною подією Польщі.
У квітні ми побували у Словенії — країні, яку мало хто знає й часто плутає зі Словаччиною. Це дуже європейська країна, колись найрозвиненіша в Югославії, що межує з Австрією та Італією. Там наш театр показував виставу «1975» у Новій Горицi — культурній європейській столиці в рамках великого фестивалю з 12 вистав різних країн. Це була дуже крута постановка, де Франківськ показаний у світовому контексті. Там були аншлаги, глядачі — переважно словенці, кілька українців.
Але це все результат роботи. Бо якщо з поляками все зрозуміло — вони з нами, пам’ятають історію, розуміють загрози — то зі словенцями інакше. Нас там навіть попросили не виводити український прапор — це був шок.
Нам пояснили, що там 30% населення досі ностальгують за Радянським Союзом і Югославією. Сербія — проросійська, а Хорватія — наша, бо пережила подібне: війну, геноцид. Але над цим має працювати держава. Вони сказали, що Росія має в Словенії велике посольство з понад 40 співробітниками, а у нас — 3-4. Держава повинна це змінювати.
Культура має великий вплив — не лише на розум, а й на підсвідомість. Коли людина проживає, відчуває, вона краще сприймає меседжі.
Чи були вистави, які не зрозуміли або не прийняли?
За кордоном — ні, бо ми вже вчимося розуміти, що там спрацює. У Франківську, звичайно, були такі. Я чітко розділяю: є вистави для великих залів і є експериментальні для менших локацій. У нас шість театральних майданчиків.
У театрі неможливо передбачити успіх: можна запросити топових режисерів і взяти крутий матеріал — і вистава не зайде. Навпаки, прості постановки, де дві лавки й ковдра, можуть збирати аншлаги роками — як «Солодка Даруся». Люди кажуть, що це одне з найбільших їхніх потрясінь.
Були постановки, які я вважав класними, але вони провалилися. Ми багато працюємо над промоцією, але не примусиш глядачів приходити. Працює сарафанне радіо — якщо спрацює, будуть черги, а якщо ні — більше не прийдуть.
Причини різні: погана вистава або складний інтелектуальний продукт, який сприймають лише небагато. Треба мудро обирати, для якої аудиторії і на якому майданчику робити.
Молодь — окрема тема. Вони мало читають, мало знають. Зараз інше сприйняття — інтернет, тікток, інший тип мислення. Змусити сучасну людину читати — треба новий підхід. Тому вистави на класичні теми, як «Цар Едіп», раніше були вау, а тепер не всі знають.
Я навіть питаю своїх студентів — Моцарт, Сальєрі? Не знають. Те, що для мене було очевидним, для багатьох — ні. Треба інакше думати й продавати наш якісний продукт. І я не боюся цього слова — продавати.
Ви працюєте з багатьма акторами роками. Чи є ті, в кого ви вірите більше, ніж у себе?
Не скажу, хто саме — інакше мені вже не працювати у цьому театрі (сміється —ред.). Звісно, це дуже особисте. Основна трупа, як я вже казав, сформована приблизно на 80%. Зараз у нас близько 25 молодих акторів.
У 2008 році я був наймолодшим артистом у театрі. Нас було двоє молодих. Не пам’ятаю вже, хто тоді ще був, але я приходив, дивився, навчався.
Отже, трупа вже сформована — і це, по суті, наша команда. Це люди, яких ми обирали, яких я вважаю найкращими. Фактично, це трупа найкращих. Тож я їх усіх люблю — як рідних: як дітей, друзів, братів та сестер.
Є ще старші актори, їх небагато лишилося, але вони чудові. Я їх теж дуже люблю, бо працював із ними довго — вони для мене як батьки. Це очевидно.
Але, як і в житті, так і тут: з часом у родині чи серед друзів є ті, з ким тобі комфортніше, з ким ти ростеш і розвиваєшся, з ким рухаєшся вперед. З ким легше знаходити спільну мову — і на сцені, і в роботі.
Таке є — це абсолютно природно. Це не означає, що ті, з ким мені складніше працювати, — гірші. Просто є людський фактор. Від нього нікуди не втечеш.
Які нові вистави готує Франківський драмтеатр найближчим часом? Можливо, будуть якісь несподіванки для глядачів?
Несподіванок буде дуже багато. Найближча прем’єра — постановка чеського режисера на основі творів Мілана Кундери. Якщо пам’ятаєте, це культовий чеський письменник, а його «Нестерпна легкість буття» — один із найвідоміших бестселерів. Саме на його творах базується наша наступна вистава.
На початку липня, до закриття сезону, покажемо «ПТСР відміняється». Режисер — Назар Панів. Це історія про проблеми, з якими сьогодні стикається суспільство: як жити з воїнами, які повернулися з війни, і їхніми родинами, а також про тих, чиї близькі загинули або зникли безвісти. Театр тут має реагувати чітко, допомагати і лікувати.
Також у новому сезоні готуємо прем’єру Надії Левченко — дебютну постановку за текстом нашої франківської письменниці і драматургині. Це робота у форматі читок, присвячена «Квітам диявола» та Станиславову часів Другої світової війни. Відкривати такі сторінки історії міста — дуже важливо. Після цієї роботи я вкотре усвідомив, як війни змінюють геополітичні процеси.
До Першої світової війни українці у Станиславові були лише на третьому місці за чисельністю, поступаючись полякам та євреям — це цікава історія, яку варто знати.
Ми також ведемо перемовини про виставу на тему Голодомору. Сценарій написала відома кінорежисерка Вікторія Трофіменко — вона працювала над фільмом «Брати: остання сповідь», де дебютував наш актор Роман Луцький. Вікторія зараз тимчасово живе в США, і ми намагаємося втілити цей проєкт.
Не дуже люблю говорити про плани — вони часто не збуваються. Але ми постійно працюємо, щоб залучати нових режисерів. Наприклад, зараз ведемо перемовини з Маєю Клечевською, польською драматургинею. Вона мала ставити у нас «Макбета», але виграла конкурс і очолила театр у Варшаві. Плануємо спільний проєкт — щоб актори Франківська і Варшави грали разом, обмінювалися гастролями. Під час нашого візиту до Варшави всі були захоплені грою наших акторів.
Чи плануєте ви залучати до майбутніх постановок нових режисерів? І чи бачите потенціал для тіснішої співпраці з іншими театрами України чи навіть за кордоном?
Так, плануємо. Колись на початку я уявляв це інакше. Знаєте, тоді у нас грало багато акторів, поки колектив формувався. Зараз наших акторів запрошують у різні проєкти, тому потреби в прямій співпраці вже менше.
Проте в Україні багато театрів почали активно розвиватися — імені Марії Заньковецької, київські театри переживають нові процеси. Думаю, співпраця буде потрібна, і ми рухатимемося в цьому напрямку. Ми завжди відкриті.
Щодо закордонних проєктів — це дуже цікаво. Нас запросили до Польщі та Словенії з нашою виставою. Проте у нас дуже насичений графік, тож важко знайти час. Думаємо виділити два тижні в грудні, щоб актори могли поїхати. Інакше, як не крути, ми тут завалимося, якщо всі роз’їдуться.
Такий обмін — це чудовий спосіб відкривати Україну для світу. Багато хто навіть не знає, що таке український театр. Навіть участь у Шекспірівських фестивалях — це можливість представити українського Шекспіра, український театр Європі та світу.
Тобто це своєрідний обмін досвідом між театрами?
Абсолютно. І цей досвід повертається до нас у хорошому сенсі. Через акторів, знання та співпрацю з’являються нові інтерпретації, і на сцені ми отримуємо нові цікаві результати.
Ви згадували про активну співпрацю з іншими театрами та участь у фестивалях. А розкажіть про масштабну подію, як Porto Franko в Івано-Франківську.
Взагалі ці фестивальні традиції у Франківську були ще задовго до мене. Я не з Івано- Франківська родом, я приїхав сюди у 98-му році, але пам’ятаю, що ще тоді існував театральний фестиваль «Прем’єри сезону». Імпреза була, Станіславський феномен. Тут завжди були круті традиції.
Коли ми почали робити «Прем’єри сезону», спробували їх трохи трансформувати, щоб це був не лише регіональний фестиваль, а щоб зібрати всю Україну. Театральний фестиваль тоді проіснував два роки.
А далі — це був виклик. Нас запросили, щоб Троїцький приїхав сюди зі своїм «Гогольфестом». І ми такі подумали: «Що це буде? Що ми тут? Зараз будуть щось своє робити, а ми — ні при чому». І так виникла ідея зробити спільний фестиваль — Porto Franko- GogolFest.
Ще до того, у 2010 році, був фестиваль Porto Franko, який придумав Роман Григор’єв. Він уже тоді був мультидисциплінарний, складний. Я розумію, що вони були молодими, авантюрними, але це теж стало основою.
От тоді нас запросили стати співучасниками, співтворцями. І перший фестиваль був Porto Franko-GogolFest — спільний: половина команди Porto Franko, половина — GogolFest. А вже наступні роки — це був просто Porto Franko.
Я вважаю, що це був дуже класний досвід. Тоді меценати й спонсори запитували: «Чи можемо ми самі зробити без GogolFest?» Бо вже були якісь нюанси, внутрішні моменти. І ми ризикнули. І це був один з найкращих досвідів у моєму житті.
Хоч я багато чого тоді ще не розумів — франшиза, бренд, і що таке фестивалі такого масштабу. Але Влад Троїцький і команда GogolFest — це реально світовий рівень. GogolFest — один із найкрутіших мультидисциплінарних фестивалів у Європі. І цей досвід дав нам дуже багато.
Саме тоді сформувалася наша сильна театральна команда — ті, хто знає, як робити фестивалі найвищого рівня. Це був проєкт на приватні кошти. Тоді допомагали покійний Анатолій Матвієнко, Олександр Шевченко, і це були великі гроші. Завдяки ним ми могли запросити колективи, театри, музикантів, художників, яких держава ніколи б не профінансувала. Це була свобода. Без цензури. І це був дуже крутий досвід.
Франківськ такого ще не бачив. В Україні це були одні з кращих фестивалів. Люди досі згадують Porto Franko, як про щось дуже круте. І мене не раз запитували — чи варто його відновлювати. Я не знаю. Можливо, це вже хтось інший має робити. Якщо буде потреба міста — можливо.
Розкажіть детальніше про Шекспірівський фестиваль в Івано‑Франківську.
Що стосується Шекспірівського фестивалю — це вже інша історія. Ми з нашим театром колись поїхали на Шекспірівський фестиваль з «Гамлетом». І для мене це було відкриття, що існує взагалі така штука — фестиваль Шекспіра, де десять днів грають вистави з усього світу. Це дуже круто. І там я дізнався, що існує європейська Шекспірівська мережа. І ми почали працювати над тим, як долучитися до неї.
Як виникла ідея долучитися до європейської Шекспірівської мережі і що для вас означає ця спільнота?
Ми планували спільні проєкти, їздили, домовлялися, але прийшов COVID, потім повномасштабне вторгнення — все відклалося. Але ми були дуже близькі.
Мене часто питали: «А для чого Івано-Франківську Шекспірівський фестиваль?». І я завжди казав: «Не можна їхати все життя тільки на одній “Гуцулії”». Я ж сам гуцул, але це тебе звужує. А Шекспір — це один з найвидатніших драматургів усіх часів і народів. Це дає тобі інший масштаб, інший рівень. Ставив Шекспіра — повертаєшся до української драматургії вже з іншою планкою.
Плюс — це контакт із найкращими театрами й режисерами Європи. Тому що кожен режисер, який себе поважає, хоче поставити Шекспіра. І ти через це входиш у круте театральне середовище. Це збагачує.
І ще важливе — цей фестиваль не передбачає франшизи, якогось шаблону. Кожна країна робить свій, на свій манер. Одні камерні вистави роблять, інші — шоу. Я казав, що в нас є досвід мультидисциплінарних фестивалів, і ми можемо зробити свій Шекспірівський фестиваль саме таким.
Які особливості майбутнього, нашого франківського, шекспірівського фестивалю?
Моя ідея була — щоб через Шекспіра познайомити світ із українською літературою. Наприклад, Шекспір — і поруч Франко. Шекспір — і Андрухович. І таким чином до нас би приїжджали гості з-за кордону на знайомий їм Шекспірівський фестиваль, а тут би відкривали для себе українське — класичне чи сучасне.
Якщо це вдасться, це буде дуже круто.
Мистецтво завжди відображає час, у який ми живемо. Тож наприкінці нашої розмови хотілося б запитати: яку історію розповість театр після перемоги? Про що буде перша вистава?
Навіть не знаю, якщо чесно. Зараз ми живемо одним днем і не знаєш, що буде завтра. Але думаю, що перша вистава буде, звичайно, про нашу перемогу.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
