«Він був неймовірно цілеспрямованим. За що б не брався — усе в нього виходило. Недарма кажуть: талановита людина талановита у всьому. Юрій прекрасно малював, обожнював читати. Займався спортом: кожен день починав із планки, віджимань та занять на турніку. У нашій квартирі навіть стояла дитяча спортивна стінка — “для тата”. Це був його щоденний ритуал», — згадує Наталія Погоріла свого чоловіка, полковника Повітряних сил Юрія Погорілого.
Військовий льотчик Юрій Погорілий загинув 8 серпня 2022 року в небі над Вінниччиною.
Про життя, військовий шлях і пам’ять, яка залишиться назавжди, журналістці Фіртки розповіла його дружина Наталія Погоріла.
Подружжя познайомилося на дискотеці.
«У наші часи знайомилися всі на танцях. Він підійшов і запросив на танець. Я відповіла “так”, а йому чомусь причулося, що відмовила.
З цього все й почалось — й у шлюбі ми прожили 24 роки та виховали двох доньок», — розповідає Наталія.
Наталія Погоріла нині служить у військовій частині в Івано-Франківську. Вона долучилася до війська у 2010 році.
«Мій чоловік військовий, ми часто переїжджали з одного місця служби в інше. З часом постійно шукати цивільну роботу стало складно, тому я теж пішла служити», — пояснює жінка.
До Івано-Франківська родина переїхала у 2013 році — ще до початку війни. За словами Наталії, це рішення не було пов’язане з подіями 2014 року.
До цього сім’я жила у Миколаєві, а ще раніше — в різних містах України, зокрема в Охтирці, Чернігові та Чугуєві. Постійні переїзди були частиною життя сім'ї Погорілих через військову службу.
«Переїзд був пов’язаний із сімейними та побутовими обставинами: в Івано-Франківську жила моя мама, а клімат Миколаєва мені не підходив — у мене була сильна алергія. Після переїзду вона зникла», — каже жінка.
«Останнім місцем служби Юри вже стала війна», — додає Наталія.
За словами Наталії Погорілої, її чоловік був лагідним і надійним.
«Я була, як за кам’яною стіною. Він дуже любив дарувати мені подарунки — це було звично.
Одна знайома якось запитала, чому я не хвалюся квітами від чоловіка. Мені це здалося дивним, бо Юрій часто дарував їх просто так, без жодного приводу».
Незадовго до початку повномасштабної війни подружжя разом поїхало у відпустку.
«Він узяв відпустку зі служби, і я також. Ми вирішили поїхати за кордон — на Шрі-Ланку. Я хотіла взяти із собою доньку, але вона відмовилася і сказала, щоб ми їхали удвох. І я ніколи в житті не пошкодую про цю поїздку.
Фінансово було складно — грошей майже не було. Я взяла кредит у банку — сто тисяч гривень. Тоді діяла програма безвідсоткових кредитів для учасників бойових дій. Ми скористалися цією можливістю і поїхали.
Це було щось неймовірне. Ми почувалися, як діти — ніби потрапили в казку. Це був наш останній і водночас найкращий відпочинок разом», — пригадує дружина загиблого захисника.
Наталія Погоріла розповідає, що її чоловік щиро любив свою справу і не уявляв життя без неба.
«Юрій був льотчиком від Бога. Ніхто тоді не думав, що почнеться повномасштабне вторгнення. Якось у розмові одна жінка сказала, що військові льотчики — це ті, хто одним натисканням кнопки можуть уражати десятки людей.
Я з цим категорично не погоджувалася. Мій чоловік точно не збирався нікого вбивати. Він був справжнім романтиком. Таким, як діти, які бачать літаки в небі й завмирають від захоплення.
Саме так народжується мрія — літати. Так було і з Юрою. Він із дитинства хотів стати пілотом, і ця мрія здійснилася. Це було не бажання вбивати — це було бажання літати. Але так склалося, що довелося захищати Батьківщину», — ділиться Наталя.
У 2014 році Юрій Погорілий ще не виконував бойових вильотів. Тоді він перебував в Івано-Франківську, був тимчасово виконувачем обов’язків командира та давав інтерв’ю на телебаченні. Згодом це інтерв’ю використали російські медіа.
«Ми сиділи вдома й дивилися, як Кисельов розповідає, що Юрій Погорілий — нібито “каратель Порошенка №1”, який проводить каральні операції на Донеччині. Це був шок. Друзі надсилали нам ці відео, телефонували. Ми були вражені масштабами брехні.
Тоді стало очевидно: війну просто намагаються виправдати для російського суспільства. Особливо це відчувалося, бо в нас багато родичів у Росії. До того моменту навіть не вірилося, що Росія може напасти на Україну», — пригадує Наталія.
Згодом Юрій вирушив до Дніпропетровська, звідки виконував бойові завдання. У 2014 році його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — це була перша державна відзнака Юрія.
За словами дружини, чоловік не любив розповідати про службу, і деталі доводилося буквально випитувати.
«Його друг якось запитав мене: “Чому про це ніхто не говорить?” Ще за життя Юра порушував це питання — чому невідомо про бойові вильоти, які мали велике значення», — каже вона.
Один із таких випадків стався у 2014 році на Донеччині, коли українські військові виходили з оточення.
«Окупанти їх заблокували, і без допомоги вони не змогли б вирватися. Тоді вирішили прикривати вихід з повітря. Для цього застосували винищувачі МіГ, хоча вони призначені для повітряних боїв, а не для ударів по наземних цілях.
Але коли немає іншого виходу, рішення знаходять. На літаки встановили авіабомби. Пізніше Юра зустрівся з командиром, який виводив ті війська з оточення.
Той подякував і сказав, що це було несподівано: коли вже майже не залишалося шансів, раптом з’явилися два літаки й розгромили колону окупантів разом із технікою та ППО», — розповідає Наталія.
За словами дружини, саме за участь у таких операціях Юрій був серед небагатьох, кого тоді відзначили державною нагородою.
«Він захищав Україну ще з 2014 року».
24 лютого 2022 року Наталія перебувала в Івано-Франківську, а її чоловік — у відрядженні в Києві, хоча його місцем служби була Вінниця.
«Близько шостої ранку Юра подзвонив і сказав: “Наталю, почалася війна”. Я відповіла: “Перестань”. Здавалося, що це просто паніка. Я не вірила, що це насправді відбувається.
Мене викликали на роботу за тривогою — о шостій ранку я вже була там. А його терміново відкликали, бо він керував діями авіації зі штабу. Він розповідав, що дорога з Києва тривала близько десяти годин — через великі затори всі масово виїжджали зі столиці».
З початку повномасштабного вторгнення Юрій Погорілий керував діями авіації зі штабу. Він уже не виконував польоти, а відповідав за управління.
За словами Наталії Погорілої, особливо важким для чоловіка став період, коли почали гинути молоді льотчики.
«Я розуміла далеко не все, що відбувається, а він знав набагато більше. Якось запитала: “Ну що, Європа дає нам МіГи чи ні?”. Тоді якраз активно це обговорювали.
Він був дуже напружений і різко відповів: “Які МіГи?”. Я навіть розгубилася, бо ніколи не чула від нього грубості. Сказала: “Добре, заспокойся, передзвониш пізніше”, — і поклала слухавку.
За дві години він передзвонив і сказав: “Наталю, вибач. Знову збили нашого льотчика”. Для нього це було надзвичайно боляче», — згадує дружина.
У 2022 році чоловік рідко ділився деталями служби. Він постійно перебував на командному пункті, а зв’язок був нестабільним — щоб поговорити, доводилося виходити у визначені місця.
«Наші розмови були короткі: хто загинув, що сталося. Багато наших знайомих льотчиків загинули. І щоразу він говорив: цей загинув, той загинув, і ще один. А що буде далі — ніхто не знав. Це був 2022 рік, повна невизначеність.
Найважче він переживав загибель молодих хлопців. Попри те, що у 2022 році вже міг не літати, він наполіг на виконанні бойових завдань, бо вважав це необхідним. Чому саме — про це, можливо, можна буде говорити вже після війни.
Він літав у Харківську область, над Ізюмом. Це були нечасті вильоти — він виїжджав приблизно на тиждень, чергував на запасному командному пункті.
Найбільше він хотів саме літати. Але отримав наказ повернутися. Він виконав завдання, відлітав визначений час і повернувся до управління», — розповідає Наталія Погоріла.
Наталія Погоріла згадує чоловіка як сміливого й рішучого військового, який не вагався, якщо розумів: завдання потрібно виконати.
«Страх був — льотчики теж бояться. Пам’ятаю один випадок у серпні 2014 року. До мене приїхала двоюрідна сестра, я була у відпустці, і ми збиралися їхати до Солотвина.
Дорогою на ринок мені зателефонував чоловік і сказав, щоб я не вірила всьому, що говоритимуть, не телефонувала й чекала, поки він сам вийде на зв’язок. Після цього поклав слухавку.
Я не розуміла, що відбувається. Одразу виникли найгірші думки — що його могли збити і він переховується. Я телефонувала знайомим, але ніхто нічого не знав: такі речі відомі лише командиру й льотчику, який виконує завдання. Тоді я пішла до церкви й поставила свічку за його здоров’я», — розповідає Наталія.
Згодом Юрій передзвонив.
«Я запитала, чому він так сказав, адже розумів, у якому стані я була. Він відповів, що розповість усе при зустрічі. Пізніше пояснив: надійшов наказ летіти й виконувати бойове завдання. У тому напрямку щойно збили іншого нашого пілота, і завдання залишалося невиконаним.
Він зібрав групу. Як керівник запитав, хто готовий летіти, але охочих майже не було — всі розуміли, що це може бути квиток в один кінець. Тоді він сказав, що полетить сам», — згадує Наталія.
За її словами, перед вильотом чоловік дуже хвилювався.
«Вже сидячи в кабіні літака, він зателефонував мені. Це був період АТО, коли активно застосовували авіацію. Після збиття “Боїнга” ситуація різко змінилася: до того літаки виконували завдання без таких втрат, але після появи у противника потужної протиповітряної оборони наших льотчиків почали збивати масово.
Про це складно говорити навіть зараз. Тоді все сприймалося інакше. Тепер — це повномасштабна війна», — каже Наталія.
Наталія Погоріла наголошує: за кожним бойовим літаком стоїть людина — зі своєю родиною, дітьми та страхами. Водночас ці люди усвідомлюють відповідальність і виконують завдання, коли це необхідно.
Жінка пригадує день, коли дізналася про загибель чоловіка.
«Я йшла на роботу, коли мені зателефонувала кума і запитала, чи все гаразд із Юрою. Напередодні ми спілкувалися: він був у Києві на церемонії нагородження.
Пізніше надіслав фотографії й написав, що через повітряну тривогу вони сіли в полі під Вінницею, але він у тилу і з ним усе добре. Наступного ранку кума знову подзвонила з тим самим запитанням.
У мене перехопило подих — зазвичай так просто не питають. Я відповіла, що вчора говорила з Юрою, він повертався до Вінниці. Вона сказала, що просто цікавиться, але я вже зрозуміла: щось сталося. Вона й сама не знала деталей», — розповідає Наталія.
Біля військової частини Наталія помітила тривожну реакцію людей.
«Ті, хто виходив, дивилися на мене особливими поглядами — ніби не знали, чи я вже в курсі. У той момент я зрозуміла, що сталося щось страшне», — каже дружина воїна.
У частині Наталію зустріла колега.
«Я одразу запитала, що сталося і чи він живий. Вона відповіла, що точно не знає, і розповіла лише те, що було відомо на той момент. Згодом стало зрозуміло головне: вони загинули. Усе інше залишалося припущеннями», — пригадує жінка.
На момент загибелі батька молодшій доньці було 15 років. Старша тоді перебувала в Коломиї, але приїхала додому на кілька годин.
«Коли я повернулася з роботи разом із подругою, сказала дівчатам, що батька більше немає. Я не змогла стримати сліз», — додає Наталія Погоріла.
Наталія Погоріла згадує чоловіка як турботливого батька і стриману людину, з якою було неможливо конфліктувати.
«Юра був дуже добрим батьком. Він ніколи не підвищував голосу на дітей і тим більше не підіймав на них руку. За всі роки ми практично не сварилися — посваритися з ним було неможливо.
Якщо я емоційно реагувала, він просто виходив або зачиняв двері, даючи мені час заспокоїтися. У нас не було криків і з’ясування стосунків», — розповідає дружина Юрія.
Після загибелі чоловіка, каже Наталія, вона відчула підтримку — як з боку громади, так і держави. Йдеться не лише про фінансову допомогу, а й про психологічну підтримку.
«Є багато організацій і об’єднань, які працюють із родинами загиблих військових. І ця підтримка справді відчутна», — зазначає жінка.
Наталія підтримує зв’язок із побратимами чоловіка. Зокрема, пригадує зустріч у грудні минулого року на ювілеї його друга — однокурсника.
«Він також був льотчиком, але ще у званні старшого лейтенанта звільнився зі служби й перейшов на цивільну роботу. Досяг значних успіхів, обіймав керівні посади.
Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, він добровільно вступив до територіальної оборони і з першого дня захищав Київ. Після деокупації повернувся до авіації, знову почав літати. Зараз він льотчик і навчає курсантів», — каже Наталія.
За словами жінки, на святкуванні було багато знайомих ще з попередніх місць служби — Охтирки, Чернігова, Чугуєва.
«Ця зустріч ніби повернула мене в молоді роки. Було водночас і цікаво, і зворушливо побачити людей, з якими життя перетиналося колись давно».
Найбільшою опорою для Наталії залишаються її доньки.
«Вони є — і це головне. Поки що ми разом. Я розумію, що з часом у них буде своє життя, сім’ї, і моя роль зміниться».
Після втрати чоловіка жінка почала більше читати й переосмислювати життя.
«Я прийшла до розуміння, що ми — не просто тіло. Ми — свідомість, яка здобуває досвід у цьому тілі. Саме тіло — це лише своєрідний аватар. Життя не закінчується. Воно триває далі. Тому я просто чекаю», — каже Наталія Погоріла.
Після загибелі чоловіка, каже Наталія Погоріла, її сприйняття війни змінилося кардинально.
«Якщо раніше, перебуваючи в тилу, війна здавалася чимось далеким — ніби кадрами з телевізора, як і для багатьох у суспільстві, — то тепер це моя реальність.
Це моя війна і моя служба. Хоч я і не перебуваю на Сході чи Півдні, де тривають активні бойові дії, вона відчувається і тут. Нічні повітряні тривоги стали звичними: місто спить, хтось іде в укриття, хтось ні, а ми в цей час просто працюємо.
Мені здається, що значна частина суспільства, особливо в тилу, не до кінця усвідомлює ціну цієї війни», — говорить дружина загиблого пілота.
Наталія зізнається, що її болить байдужість до пам’яті загиблих.
«Болить бачити, як одні втратили все, як їхнє життя перевернулося, а інші живуть так, ніби нічого не відбувається — розважаються, подорожують, відпочивають. Для когось це війна, а для когось — ні. І це дуже ранить», — каже жінка.
Говорячи про чоловіка, Наталія хоче, щоб його пам’ятали не лише як військового, а передусім як людину.
«Чоловік був дуже цілеспрямованим. За що б не брався — усе в нього виходило добре. Недарма кажуть, що талановита людина талановита в усьому.
Юра прекрасно малював, любив читати — переважно фентезі, але й історичну літературу також. Займався спортом: кожен день починав із фізичних вправ — планки, віджимань, занять на турніку.
У квартирі навіть стояла дитяча спортивна стінка — “для тата”. Це був його щоденний ритуал. У школі він добре навчався, був кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики. Закінчив музичну школу за класом баяна та акордеона, відвідував різні секції, брав участь у змаганнях.
Але найважливіше — це його характер. Він ніколи не виправдовувався, навіть коли його в чомусь звинувачували. Був небагатослівним, не з тих, хто роздає обіцянки. Навпаки — уникав обіцяти щось наперед. Але якщо вже сказав, що зробить — виконував. Його слово завжди було надійним», — підсумовує Наталія Погоріла.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
