Студентку Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Яну Безуглу повномасштабне вторгнення застало в рідному місті Мирноград на Донеччині. Нині вона живе в Івано-Франківську та активно допомагає українським військовим.
Про життя у рідному місті, перші дні війни та адаптацію на новому місці Яна Безугла розповіла журналістці Фіртки.
На момент початку повномасштабного вторгнення дівчині було лише 15 років. Вона мешкала у Мирнограді на Донеччині.
За словами Яни Безуглої, про початок повномасштабної війни вона дізналася вранці 24 лютого від мами. День перед тим, дівчина ночувала в бабусі, а вранці її розбудив телефонний дзвінок.
«Я взагалі не була в курсі. Лягла спати пізно, а вранці прокинулася від дзвінка мами. Вона сказала, що почалась війна, почалися обстріли, і щоб я швидко бігла додому, брала гроші та йшла скуплятися», — згадує студентка.
Дівчина одразу повернулася додому, зібрала документи та вирушила за продуктами. Через паніку у місті швидко зник зв’язок, а банкомати та термінали перестали працювати.
«Карткою вже не можна було розрахуватися — усе лягло. Люди масово все скуповували. Я стояла шість годин у черзі до банкомата, щоб зняти гроші. Було лише два банкомати на мікрорайон, і всюди величезні черги».
Приблизно через тиждень після початку війни магазини спорожніли та незабаром закрилися. Родина мешкала на третьому поверсі будинку без облаштованого укриття, а підвал не був придатним і безпечним.
«Ми жили на третьому поверсі. І якби був приліт — усе б просто лягло, і той підвал так само», — зазначає студентка.
Мама Яни працювала практичним психологом у дитячому садку і долучилася до гуманітарного штабу. Її направили у будинок культури, де приймали людей із Маріуполя, Бахмута та Авдіївки.
«Її направили працювати в Будинок культури, де приймали людей із Маріуполя, Бахмута, Авдіївки. Вона надавала їм психологічну допомогу».
Згодом до роботи долучилася і сама Яна — спершу як аніматорка для дітей, а пізніше як адміністраторка гуманітарної допомоги:
«Я реєструвала людей, видавала гуманітарну допомогу».
Наприкінці березня через посилення обстрілів родина вирішила евакуюватися.
«Тато сказав, що обстріли почастішали й вже долітає до міста. Ми зібрали речі та виїхали спочатку в Дніпро, потім — в Одеську область до родичів».
Згодом сім’я переїхала до Черкаської області, однак бажання повернутися додому взяло гору.
«Ми з мамою просто взяли квитки та в кінці травня повернулися назад у Мирноград».
Через війну навчання перейшло в онлайн-формат, а державну підсумкову атестацію скасували. Проте родина вирішила, що старші класи дистанційно опановувати буде складно.
«Мама сказала, що 10–11 клас онлайн — це дуже важко, бо потрібно складати НМТ. Тому ми вирішили вступати», — розповідає дівчина.
У підсумку Яна вступила до Івано-Франківського фахового коледжу Карпатського національного університету імені Василя Стефаника.
«Я боялася опинитися на їхньому місці»: студентка Яна Безугла пояснила, чому у 15 років вирішила волонтерити
За словами юначки, одним із головних мотивів волонтерити став страх опинитися в такій самій ситуації, як люди, які втратили дім через війну.
«Напевно, це був страх потрапити в таку саму ситуацію, як вони. Залишитися без нічого, просто їхати, не розуміючи куди».
Дівчина пригадує, що бачила людей, яких евакуйовували з гарячих точок — вони приїжджали без найнеобхіднішого.
«Їх просто з підвалів забирали в автобуси та везли до нас. Вони приїжджали буквально в домашніх тапочках, у піжамах. Зверху — дві куртки, щоб не замерзнути в підвалах».
Ці картини справили на неї сильне емоційне враження.
«Я дивилася на них і в мене був дуже сильний страх — втратити когось і опинитися в такій самій ситуації».
Яна додає, що на рішення вплинули також її друзі, які разом із нею долучилися до допомоги, а також підтримка мами.
«Мої друзі також пішли допомагати, і ми якось разом вже. Мама сказала, що якщо я хочу — можу йти».
Водночас дівчина наголошує, що це було її власне рішення.
«Я не скажу, що мене змусили. Це якось було… як обов’язок. Мама почала ходити, і я просто долучилась».
«Я розуміла, що це може бути востаннє»: Яна Безугла — про повернення додому перед переїздом до Івано-Франківська
За словами дівчини, після вступу вона регулярно поверталася додому під час канікул у 2022–2024 роках.
«Я стабільно на канікули їздила додому, жила там».
Утім, у 2024 році ситуація в місті різко погіршилася — лінія фронту стрімко наближалася.
«Росіяни наблизилися на 10 кілометрів за два місяці. Я тоді подзвонила мамі та сказала, що дуже хочу приїхати додому. Сказала навіть, що, можливо, це буде востаннє».
Дівчина взяла кілька вихідних та поїхала додому на тиждень.
«Я приїхала, побула вдома. Ми навіть святкували день народження, смажили шашлики — все було добре».
Однак уже за короткий час після повернення Яни в Івано-Франківськ ситуація у Мирнограді значно загострилася.
«Буквально через тиждень почав зникати зв’язок, обстріли стали ще сильнішими. Батьки вирішили, що треба виїжджати, бо там уже неможливо жити».
За словами Яни, у місті практично не залишилося інфраструктури.
«Працював один магазин на мікрорайон. У місті було три-чотири мікрорайони — це всього кілька магазинів. Раніше їх було дуже багато, а тепер навіть свіжу їжу не було де купити».
Батьки Яни виїхали до Павлограда на Дніпропетровщині, який також розташований неподалік зони бойових дій. Це рішення було пов’язане з роботою батька.
«Тато працював у шахті і мав допрацювати до пенсії. Там була можливість працювати, тому вони поїхали у Павлоград».
Наразі родина очікує на офіційне підтвердження знищення житла, аби отримати компенсацію.
«Батьки чекають на сертифікат про те, що будівля повністю знищена, та планують купувати квартиру в Івано-Франківську».
Сама ж Яна розповідає, що Івано-Франківськ їй сподобався ще до повномасштабної війни, коли вона вперше відвідала місто.
«Мені Франківськ дуже сподобався. Це максимально комфортне місто, бо воно компактне — за 15 хвилин можна дійти до центру», — каже дівчина.
Особливо юначка відзначає атмосферу та людей.
«Люди дуже сподобалися. Ми з одногрупницями різні, але від них віє чимось таким проукраїнським. Мені це близьке».
Водночас Яна зауважує, що попри різницю, Івано-Франківськ у чомусь нагадує їй рідне місто.
«Він теж зелений, як і Мирноград. У нас там також був великий парк».
Рішення вступати саме у виш в Івано-Франківську було продиктоване безпекою.
«Мама сказала обирати місто подалі. Я знайшла Івано-Франківський фаховий коледж, мені сподобалося, і я переїхала».
Водночас період адаптації виявився непростим.
«Перший час був дуже складний, тому що всі 15 років я спілкувалася російською мовою. Мирноград повністю російськомовний, і я росла в такому оточенні».
«Я плакала та хотіла повернутися додому»: Яна Безугла — про перехід на українську та адаптацію в Івано-Франківську
Дівчина виросла у повністю російськомовному середовищі, хоча навчалася в українській гімназії.
«У мене всі предмети викладалися українською, я ніколи не вивчала російську мову. Я не вмію нею писати, не знаю алфавіту, але розмовляла російською, бо так було в оточенні», — зазначає Яна.
Рішення перейти на українську дівчина ухвалила ще до переїзду.
«Я знала, що якщо їду в Івано-Франківськ, то переходжу на українську. Це і через середовище, і через війну — я для себе це чітко вирішила».
Втім, перехід виявився непростим, особливо під час вступу.
«У мене була усна співбесіда українською. Я мову знаю, але говорити було дуже складно — я думала російською та не могла швидко перекласти думки».
Звикання до нової мовної реальності тривало певний час.
«Було складно навіть звикнути чути себе українською. Після 15 років російської — це різкий перехід».
Водночас середовище допомогло швидко адаптуватися. Яна зазначає, що спілкування з одногрупницями з різних регіонів, зокрема з Гуцульщини та Закарпаття, вплинуло на її мовлення.
«Я дуже швидко перейняла їхні звички і навіть діалекти. Це такий мікс слів».
Деякі діалектні слова спочатку викликали подив.
«Перший тиждень: йдемо пити чай, і мене питають — будеш канапки? Я погодилась, а потім дивлюся — це ж бутерброди. Було дуже смішно».
Серед незвичних для Яни слів були також «баняк», «слоїки», «вуйко».
«Я взагалі не розуміла, що це означає. Але зараз вже звикла і навіть використовую деякі — наприклад, "канапки", "капці", "пляцки"».
Період адаптації в новому місті тривав близько двох місяців і був емоційно складним.
«Перший місяць я дзвонила мамі кожного дня, виходила на балкон, плакала і казала, що хочу повернутися додому», — розповідає Яна.
Спочатку мовний бар’єр впливав і на сприйняття її іншими.
«Я тоді говорила більше суржиком, і коли через рік ми згадували, одногрупниці сказали, що спочатку думали, ніби я проросійська».
Попри труднощі, Яна змогла адаптуватися до нового середовища і сьогодні впевнено спілкується українською мовою.
«Я переїхала у 15 і стала самостійною»: про упередження, страхи та дорослішання під час війни
За словами дівчини, її мама найбільше переживала, що доньку можуть упереджено сприймати через походження.
«Мама боялася, що мене будуть зачіпати, що я з Донецької області, що будуть щось казати».
Втім, із відкритою дискримінацією Яна не зіштовхнулася.
«Я з таким не зустрілася, слава Богу. Хіба що деякі люди спочатку трохи скептично ставилися».
Дівчина зізнається, що тема рідного міста на той момент була для неї надто болючою, тому вона одразу окреслювала особисті межі.
«Для мене це було табу. Коли хтось починав говорити про рідне місто, я казала: давайте про щось інше. Я дала зрозуміти, що зі мною про це не потрібно говорити — і після цього питань не було», — додає Яна.
Переїзд без батьків у зовсім інший регіон змусив швидко подорослішати.
«Я переїхала у 15 років абсолютно сама. Перший раз, коли треба було йти в лікарню, я думала: як без мами? Хто підкаже, що робити?»
Саме цей досвід, за словами Яни, сформував у ній самостійність.
«Дуже швидко в мені "виховалась" самостійність. Це було: або ти, або тебе».
Спочатку дівчина почувалася чужою в новому середовищі.
«Мені здавалося, що я одна проти всіх. Я приїхала з Донецької області, а тут усі свої».
Водночас навчання і нове середовище допомогли їй навчитися відстоювати себе.
«Я зрозуміла, що треба висловлювати свою думку і не боятися цього. Яка б вона не була — вона твоя».
Згодом оточення стало підтримкою для Яни, а не бар’єром.
«Друзі казали: у нас є подружка з Донецької області — це круто. Вони підтримували мене».
Дівчина також активно долучалася до допомоги армії та волонтерських ініціатив.
«Я допомагала військовим, збирали кошти ще тоді, коли я була вдома».
Попри всі труднощі, досвід переїзду, за словами Яни, суттєво змінив її життя та характер, зробивши сильнішою і більш впевненою в собі.
«Підтримка військових стала частиною мого життя»: Яна Безугла розповіла про волонтерство і силу Івано-Франківська
Студентка Яна Безугла розповіла, що після переїзду в Івано-Франківськ її волонтерська діяльність лише посилилася, а підтримка військових стала важливою частиною життя.
За словами дівчини, значний вплив на це мали ініціативи у коледжі та спілкування з військовими.
«У Франківську бажання підтримувати військових ще більше розвинулось у мені. Це і заходи в коледжі, і зустрічі з військовими, і різні збори».
Особливо їй запам’яталося знайомство з очільником комунального закладу «Дім Воїна» Миколою Крошним, з яким вона неодноразово спілкувалася.
«Після першої зустрічі я до нього підійшла, бо він був у Покровському районі. Ми говорили про мій рідний край, і це було дуже тепло і навіть трохи кумедно».
Згодом Яна долучалася і до волонтерських поїздок.
«Ми їздили як волонтери від коледжу — возили дітей, допомагали організовувати заходи».
Нині дівчина активно займається громадською діяльністю у студентському самоврядуванні. Вже майже рік вона голова профбюро факультету психології.
«У квітні буде рік, як я є головою профбюро. Коли обрали, я думала, з чого почати — і ми одразу організували благодійний майстер-клас, де збирали кошти для військових».
Серед ініціатив — благодійні заходи, майстер-класи та студентські активності, під час яких вдається збирати допомогу для армії.
«Ми проводили різні заходи, тренінги, зустрічі — і завдяки цьому збирали кошти. Навіть звичайні ініціативи, як продаж валентинок, дали хороший результат — їх активно купували і студенти, і викладачі».
Окрім цього, Яна підтримує збори для військових інформаційно.
«Я стараюся поширювати збори, особливо коли це знайомі військові. Скидаю студентам — і вони реагують, донатять».
Дівчина також зауважує, що, попри загальну пасивність студентів через дистанційне навчання під час пандемії, на благодійні ініціативи вони відгукуються.
«Студенти можуть бути не дуже активні, але на збори реагують добре».
Окреме місце в житті Яни займають улюблені локації в Івано-Франківську, які допомагають їй емоційно відновлюватися.
«Найбільше я люблю озеро. Це перше місце, куди я прийшла з мамою, коли подавала документи. Для мене це місце сили».
Саме туди дівчина приходить у моменти ностальгії за домом.
«Коли сумую, приходжу туди — неважливо, сама чи з кимось. Головне просто побути там».
Також Яна любить міський парк і відзначає атмосферу міста.
«Мені подобається парк, качки — вони завжди ходять по тротуару, це дуже мило».
Важливою підтримкою для неї стали й сусідки по гуртожитку.
«Мені дуже пощастило з сусідками — вони максимально лояльні та завжди підтримують. Це велика рідкість і велике щастя».
Попри складний досвід переїзду та війну, Яна зуміла знайти себе у новому місті, поєднуючи навчання, волонтерство та активну громадську діяльність.
Від Димитрова до Мирнограда: як жила Яна Безугла до повномасштабної війни
Дівчина поділилася також спогадами про Мирноград.
За її словами, це невелике шахтарське місто, де до початку війни проживали близько 50 тисяч людей.
«Народилась я, коли місто ще називалося Димитров. У 2016 році його перейменували на Мирноград. Це маленьке шахтарське містечко — до війни там було приблизно 50 тисяч населення».
Після початку бойових дій кількість мешканців значно скоротилася.
«Після війни населення зменшувалося з кожним роком. Зараз там залишилось приблизно дві тисячі людей».
До повномасштабного вторгнення життя Яни було активним і насиченим. Вона брала участь у шкільному самоврядуванні та займалася творчістю.
«У Мирнограді в мене було дуже активне життя. Я була старостою в школі, балотувалася на президента школи, займалася танцями, ходила в гуртки. Все, що можна було спробувати в місті — я спробувала».
Мирноград, за словами Яни, мав свою особливу атмосферу та місця, які добре пам’ятає місцева молодь.
«У нас місто дуже квітуче, гарне. Є терикони — їх називають горами Донбасу. Це місця, куди молодь підіймалася, щоб зробити фото чи відео».
Сама ж дівчина так і не встигла здійснити цей задум.
«Я так і не піднялася на терикон — планувала, але не вийшло», — зазначає Яна.
Вона додає, що до війни активно проводила час із друзями та долучалася до різноманітних ініціатив у місті.
«Жила активно, гуляла з друзями, брала участь у всіх ініціативах міста».
Попри зміну обставин і переїзд, Яна зазначає, що її життєва позиція залишилася незмінною.
«Зараз моє життя, в принципі, не змінилося — так само активно пробую себе в усьому».
Утім, дівчина сьогодні сумує за домом та коли спостерігає за новинами, відчуває невимовний біль. Пригадує, що батьки виїхали ще до того, як в місто зайшли росіяни:
«Батьки виїхали ще до того, як в Мирноград зайшли російські військові. Зараз ця територія фактично окупована, хоча не всюди це визнають. Вони вже пройшли наше місто і рухаються далі», — розповідає Яна.
Дівчина каже, що серед її близьких не залишилося тих, хто досі перебуває у Мирнограді.
«Є знайомі, знайомі батьків, але вони або загинули, або виїхали в Росію. Коли російські військові зайшли, вони почали масово вивозити людей», — зазначає дівчина.
Будинок, у якому жила родина Яни, знищено внаслідок обстрілів.
«Перше влучання було навпроти — у сусідній будинок, тоді в нас повилітали вікна. Потім були ще влучання. Я жила у першому під’їзді, другого під’їзду взагалі немає. Мій під’їзд повністю вигорів. Будинок не підлягає відновленню», — каже студентка.
Щоб подати документи на програму «єВідновлення», родині довелося шукати фото зруйнованого житла.
«Мешканці будинку скидалися грошима, щоб жінка поїхала і все відфотографувала. Вона заходила у під’їзди, фотографувала будинок з усіх сторін. Також допомагали місцеві жителі, волонтери, військові — надсилали фото через соцмережі», — пояснює Яна.
Про обстріли та руйнування люди часто дізнавалися через місцеві телеграм-канали або від знайомих.
«Після кожного обстрілу одразу з’являлися фото. Поліція виїжджала на місця прильотів, люди також публікували інформацію. Так і дізнавалися, що сталося з будинками», — додає Яна.
Попри втрату дому, дівчина намагається будувати життя на новому місці. Вона зізнається, що хоче залишитися жити в Івано-Франківську, однак думки про повернення додому не полишають.
«Я хочу жити у Франківську і працювати тут. Але якщо місто деокупують і буде можливість, я б повернулася. Бо вже розумію, що Мирноград — це дім», — каже Яна.
Водночас вона зізнається, що після пережитого їй певний час було психологічно важко.
«Коли я повернулася у Франківськ після обстрілів, мені кілька днів це снилося. Будь-який шум здавався вибухом. Було дуже тривожно», — згадує студентка.
Після перемоги Яна найбільше мріє знову побачити рідне місто.
«Перше, що хочу зробити після перемоги — поїхати додому», — каже дівчина.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Наші Котики»: як ветеран Роман Турик відкрив та розвиває зоомагазин в Івано-Франківську (ФОТО)
Повернувся за пораненим та загинув: історія життя та чину прикарпатського бійця Миколи Прокопишина
