Нещодавно мені на очі потрапили статті пана Романа Тадри ̶ "Християнська етика", як заручниця у батьків школярів», «Одна баба казала: різновиди церковних забобонів», «УПЦ (МП) - рупор Кремля», «Монополія на «праведність»: думки вголос, «Яблуневий Спас кого спас?».
Одразу захотілось додати з цього питання своїх «п'ять копійок» у коментарях під статтями на сайті, але така опція недоступна. Отож, значить така воля Божа, щоб написати цю статтю, в якій я намагатимусь подати альтернативні погляди на питання, викладені автором цих статей.
Вважаю, що некоректно визначати, що церква продукує забобони, як визначається у назві статті – «різновиди церковних забобонів». Кредо віри визначає «Вірую в єдину святу .. церкву», то ж святість і забобони несумісні.
Автор вказує, що «Князь Володимир, християнізувавши Київську Русь у 988 р., не витіснив повністю попередні вірування. Ще десятки років паралельно існувало християнство і язичництво. Але з часом нова релігія ставала панівною і первісні вірування залишилося у вигляді забобонів, народних прикмет, всіляких гадань тощо».
На моє переконання, Великий князь Володимир у 988 році діяв у межах тогочасних суспільних правил, насильно навертаючи інновірців до християнства. Сучасні церковні канони забороняють насильно перетягувати у свою віру. Ще більшим гріхом святотатства є насильне уділення святих тайн, таких, як наприклад, хрещення. Більше того, насильне уділення святих тайн є недійсним. Так, недійсною є тайна шлюбу, коли виявиться, що хтось з подружжя був насильно змушений її прийняти.
Так, до революції у Російській імперії, де цар-імператор тісно співпрацював з церквою, солдат примусово строєм водили до церкви, і вони були зобов’язані приступати до сповіді та причастя Після послаблення імперського режиму до церкви ходили за власним бажанням. Тож при такому ліберальному політичному режимі до церкви ходив один із десяти.
Інша крайність настала вже через декілька років при імперії Радянського Союзу, коли церкву понищили і переслідували віруючих. Люди у своїй релігійності кидаються з однієї крайності до іншої. Добре говорить приказка: «Застав дурня богу молитися – то він лоба розіб’є».
Що ж до забобонів, то, за християнським світоглядом – це приписування втручання «злого» у твоє життя. А у символі віри ми визнаємо, що «Бог все створив та всім управляє», а в молитві ̶ «нехай буде воля Твоя». Проте, ми все ж таки хочемо своєї волі.
На думку автора статті, християнська етика стала заручницею батьків школярів. Але це відбувається лише тоді, коли батьки є ще ненавернені, адже у Біблії сказано: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт 18,3).
Тому батькам потрібно лише навчитись у дітей їхньої постави перед Богом. Більше того, Біблія не просить батьків направляти до нього дітей, а вказує, щоб батьки лише не забороняли дітям приходити до Бога:
«Дозвольте дітям приходити до Мене. Не забороняйте їм, бо для таких є Царство Боже. Воістину кажу вам: якщо хто не прийме Божого Царства, як дитина, той не увійде до нього!» (Мк 10, 13-16).
Шляхи Господні несповідимі і перевертають нашу уяву про знання. Часто батьки з двома вищими освітами, науковими ступенями не готові наслідувати дітей у дорозі до Бога? А от діти, на відміну від дорослих, погоджуються на свою залежність від батьків. Вони добре знають, що їхня погана поведінка не стане причиною того, що її батьки покинуть, і знають, що батьки завжди подають руку допомоги.
З дорослішанням дитини еволюціонує також розуміння Божого образу. Розрізнять три ієрархічні відношення людини до Бога:
1. Раба ̶ коли людина сприймає Бога як строгого суддю, який скурпульозно рахує всі погані вчинки, щоб запхати грішника до пекла. Звісно, що перспектива потрапити до пекла є малоприємна, і тоді людський страх запускає релігійну активність.
2. Слуги ̶ коли людина приходить торгуватись з Богом: я Тобі поставлю свічку, прочитаю молитву, буду постити й навіть не грішити, але Ти мене повинен вислухати та виконати все, що я попрошу. Спілкування з Богом у цьому випадку нагадує спілкування діда та золотої рибки, лиш трьома бажаннями воно не обмежується. У цьому відношенні ми уявляємо, що Бог є магом. Нам потрібно поставити собі питання: чи нам потрібен Бог, чи щось від нього.
3. Учня - який усвідомлено молиться символом віри «Бог все створив та всім управляє» і «нехай буде воля Твоя». Заповіді Божі виконуються не через призму старого завіту, де Яхве встановлює їх з педагогічною метою, бо так потрібно, щоб стати праведником. Новозавітний образ Бога, який виявив Ісус Христос, це - Бог любові.
У цьому випадку не виконання закону домінує, а намір (інтенція), відповідно до якого чиняться поступки. Закон вказує на «мусиш», а любов на «хочеш». Найбільш промовисте свідчення ̶ євангелізація, коли ближні бачать не те, як ти по пуританськи виконуєш всі заповіді, а коли ти щасливий вже у цьому житті, коли тримаєшся за Божу руку та намагаєшся отримати статус святого. Існує навіть такі слова у пісні «Кожен святий ходить усміхнений», а святий Дон Боско зазначав: «Сумний святий — сумнівний святий». Тож, якщо б батьки навернулись й були радісні та захотіли радість передати дітям, то християнська етика не стала б заручницею у цих батьків.
Крім цих трьох категорій, які намагаються створити стосунки з Богом та проходять відповідну еволюцію, є ще й інша категорія людей, які ходять до церкви з метою покращення свого емоційного самопочуття і навіть не шукають можливості нав’язати контакт з Богом.
Іноді це – традиція, бо так з бабусею колись ходив, та засвітитись серед знайомих тощо. Гарний спів, кадильні пахощі, а у випадку римсько-католицького обряду - то ще й на додаток органна музика, покращують емоційний стан. Вони просто замінили візит до психолога на візит до церкви.
Хочу також зауважити, що лише християнська етика сама по собі нічого не дає. Християнська етика – це наука, яка вивчає лише поведінку, за допомогою якої ми входимо до стосунків з Богом. Для того, щоб бути християнином потрібно спершу пізнати Бога і лише потім за ним піти. А праведник мій з віри буде жити – апостол Павло. «Люби – і роби, що хочеш», – каже святий Августин, єпископ, вчитель церкви.
Не пізнавши, не повіривши в Бога, діла не мають значення у християнському вимірі, а у світському - це гуманізм. Тому варто було б дітям починати свою дорогу у християнстві від катехизму, який вчить про віру та мораль. Суто дотриманням поведінкових постулатів ми наслідуємо фарисеїв, які з 10 заповідей зробили ще 613 приписів, викладених у Тарьяг Міцвот. Саме їх дотримання не дає можливість навернутись.
Пригадаймо хоча б історію апостола Павла, який славився найревнивішим виконанням заповідей, але лише втручання Бога, який скинув його з коня, та три дні перебування сліпим привело його до навернення. Більше того, зосереджуючись на виконанні релігійних практик, ми робимо з них ідолів – молитви, перебування у церкві, запалювання свічок, відшукування спеціальних чудотворних молитов тощо.
“Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.” (Луки 18:10-14)
То ж лише виконання єврейської етики ̶ Мойсеєвого закону, без спілкування з Богом стає причиною для осудження, а грішник, який намагається нав’язати контакт з Богом, виправданий за гріхи.
У статті «УПЦ (МП) - рупор Кремля» автор справедливо зазначає, що у керівника РПЦ Кіріла Гундяєва в голові помішалось праведне з грішним, але такими фразами - «вже давно втратила риси Церкви», я б був обережним. Невже краще викинути за межі храму більш як 300 віруючих УПЦ (МП) через те, що Кіріл Гундяєв здурів. Моє відчуття підказує, що сатана радіє, коли Кіріл Гундяєв промовляє промови на підтримку Путіна, а ще більше буде тішитись, коли ще й 300 віруючих відійдуть від Бога. Як на мене, то на всі світські патріотичні гомілії в церкві повинно бути накладено табу. До речі, є й приємна новина на церковно-політичному фронті: 6 липня ПЦУ та УПЦ почали діалог про примирення.
До слова, недавно глава УПЦ МП Онуфрій зустрівся з полоненими окупантами. Речник ПЦУ, архієпископ Євстратій справедливо звернув увагу на три некоректні тези, висловлені Онуфрієм на зустрічі: "Вийшло так, як вийшло", "Хочу побажати, щоб Бог оберігав вас, усіх людей, що перебувають на полі бою", "Щоб народи, що вийшли з єдиної купелі Хрещення, воювали один з одним – це ганьба". На моє переконання, це політична, а не євангелізаційна проповідь, причому проголошена у сакральному місці ̶ Києво-Печерській лаврі. Християнський обов’язок заключається нагодувати, напоїти, прийняти додому, зодягнути, у в’язниці навідати (Матвiя 25:35-36). Як для духовної особи, Онуфрію потрібно до шоколадки додати духовні хліби ̶ це слово Боже та святі тайни, а не проводити політінформацію.
У статті «Релігія і гроші: біблійне вчення про церковну десятину» піднімається питання про фінансування церкви, посилаючись на Старий завіт. Це питання висвітлюється також і в Новому завіті, але тут вже була висвітлена не десятина, а чітко визначена сума – «дидрахма» Мт 17:24−18:4. Як бачимо, Ісус Христос негативно ставиться до чітко визначеної суми як то десятини чи дидрахми.
Більше Бога тішить «вдовина лепта» (Мр. 12:41-44), (Лк. 21:1-4) і не так вже йдеться про гроші, як про покладання на нього. Виключно релігійний підхід до виконання вимог законодавства без віри немає жодного значення для досягнення царства Божого. Наголошується, що фарисейський образ Бога, який базується на страху повинен трансформуватись у любов: «Горе вам, фарисеям, бо ви десятину даєте з м’яти та рути й усякого зілля, але обминаєте суд та Божу любов; це треба робити, і того не лишати!» (Лк. 11:42).
Отже, горе не є тим які давали й дають десятину, а горе є тим, які обрали й обирають неправильну мотивацію при виконанні заповідей божих. Стосовно десятини є жарт:
«Євреї дають десятину, а християни – чайові».
Логіка жарту полягає в тому, що євреї зі страху платять десятину - податок, а християни не встановлену законом суму – чайові з іншою мотивацією любові до Бога, яка трансформується у справи. Сплачені чайові мають більший сенс, так як вони сплачується після обов’язкового основного платежу і є добровільними – з поваги до офіціанта, кухаря та взагалі закладу.
На даний час людина має можливість, особливо у місті, змінити парафію, де священник «годує» ліпшим коментарем до Євангелія, а хор професійніше співає. Ринкові закони діють і в церкві. Для прикладу, для «селебритіс» тайну вінчання вділяє єпископ під співи професійного хору, який запрошують на великі свята.
До речі, податки на церкву офіційно діють у Німеччині, але ні до чого доброго це не приводить, бо, наприклад, рідні атеїста-померлого, який платив церковні податки, заставляють священника брати участь у похованні, хоча це заборонено церковними канонами.
Щодо підтримки християнських ЗМІ, які часто з’являються YouTube, то чому б і не підтримувати. Так, цифрові технології допомагають швидше, дешевше та якісніше євангелізувати. Для прикладу, священник, монах – домініканин (орден проповідників) Адам Шустак на порталі Langusta na palmie наразі має 842 тисячі підписників та майже 500 мільйонів переглядів. Глядачі щомісяця жертвують біля 500 тисячі гривень. Отже, пастир повинен добре доглядати за вівцями, щоб ті йому віддячили.
У статті «Монополія на «праведність»: думки вголос» автор у назві статті вказує праведність, а реально у статті розвивається думка про чистоту ритуалів: «правильно» хреститись, співати, молитись ітд. Вікіпедія вказує, що праведність це – богоугодне життя.
Але що з того, якщо хтось є богоугодний, або праведний, коли він не дотримується відповідних ритуалів, яких слід дотримуватись у церкві. Отож велика гілка православних це – ті, хто правильно славлять Бога. Правильно звертається увага, що лише поведінкові традиції не ведуть до Бога.
До слова ритуальна чистота відпрацьована у католицизмі. На Святій месі – Богослужінні, відпрацьовано все як у військових – стати, сісти, приклонити коліна. Ніхто не запізнюється і не виходить скоріше, мобілки виключені. Не біда, що забув слова молитви: на великому телевізійному екрані суфлер дублює текстовий варіант. Існує гарне прислів’я «Ліпше сидячи думати про Бога, ніж стоячи про ноги»
Яскравий представник такої поведінки є диктатор Білорусії О. Лукашенко, який визнав:
«Я - атеїст, но я - православний атеїст».
Якщо у випадку Лукашенка відбувається гібридне поєднання радянського комунізму з релігійністю, то в жінок, які слідкують за ритуальною чистотою у церкві, це ̶ забобонність, традиційність поєднана з відсутністю любові до ближнього. Відповідно до опитування (2016 року) 65,4 % православних в Україні вагаються між вірою та невір’ям.
Ось такі православні атеїсти відкидають заповіді Божі, а дотримуються передань людських (вiд Марка 7:8), придумають свої людські інтерпретації до релігійних свят, які описані у статті «Яблуневий Спас кого спас?».
Любіть Бога, любіть ближніх, любіть себе!
