Спокій і дім Вікторії Сакун, донеччанки, волонтерки та дружини військового, зруйнували росіяни. Але віру в перемогу і возз’єднання сім’ї окупанти забрати не змогли.
Жінка двічі була вимушена залишати свій дім через російську агресію. Вперше — у 2014 році з окупованого Донецька, вдруге — після повномасштабного вторгнення 2022 року.
Історією свого шляху, переїздів, життя на нових місцях та волонтерства Вікторія Сакун поділилася з журналісткою Фіртки.
У 2014 році родина залишила Донецьк після перших обстрілів. Бомбосховища були зачинені, і вони опинилися під обстрілом просто на вулиці.
«Жити стало небезпечно, особливо через погрози тим, хто відкрито підтримував Україну.Коли почали кричати, що нібито Україна обстріляла, я не мовчала. Через це чоловік сказав збирати речі та виїжджати.
На блокпостах нас ретельно перевіряли. Виїжджали лише з кількома сумками», — згадує Вікторія Сакун.
Про російські війська в Донецьку та перші роки окупації
Вікторія Сакун наголошує: російські війська були в Донецьку від самого початку, хоч і без розпізнавальних знаків.
«Були російські війська в Донецьку. Всі це знали. Просто без знаків», — згадує вона.
За її словами, бойовики вимагали «данину» від місцевих підприємств.
«Прийшли й сказали директору платити. Той відмовився. Потім прилетіли міни. Не Україна стріляла — Україна данини не просила», — розповідає жінка.
Через це її чоловік втратив роботу.
Зустріч з окупантами
Коли ситуація стала критичною, родина вирішила виїхати:
«Ми виїжджали. Кум приїхав, забрав нас. У багажнику — дитячі речі, ліки. На блокпості питали, чому їдемо».
Жінка згадує, як бойовики наставили на їхнє авто кулемет:
«Їм було все одно, що в машині діти. Холодно, страшно, машина — під прицілом».
Потім родина повернулася у прифронтовий Торецьк, де жила кілька років. Там купили житло без ремонту, облаштовували його з нуля, встигли налагодити побут.
Початок повномасштабного вторгнення
24 лютого 2022 року Вікторія Сакун пам’ятає чітко:
«Вночі почало бухкати сильно. Дядько подзвонив: “Війна почалася”. На заправках — черги. Магазини порожні, хліб — по одній буханці в руки».
Пригадує, вставали ще затемна, щоб встигнути в черги за бензином і продуктами:
«Стоїш годинами. Пічку не вмикаєш — економиш пальне. Якщо вдалося купити дві пачки макаронів — то вже везіння».
Попри постійні обстріли Вікторія Сакун до останнього не хотіла виїжджати, бо «хотіла залишатися вдома». Рішення прийшло після влучання поруч із будинком, коли сильно злякалася молодша дитина.
«Чоловік сказав: “Усе, я тебе більше не слухаю, збирай речі”», — розповідає волонтерка.
Зібрали тільки необхідне: документи, речі дітей, підручники та улюблену кішку Няшу.
Шлях до Прикарпаття
Дорога до Прикарпаття тривала кілька днів. Родину Вікторії Сакун прихистили у Дніпрі та Вінниці. Місцеві громади годували їх і допомагали в дорозі.
В Івано-Франківську сім’ї допоміг знайомий, який переїхав із Донецька ще у 2014 році. Проте знайти житло одразу не вдалося. Перший тиждень родина провела у спортзалі місцевого ліцею.
«Коли нам показали наше місце в спортзалі, мене накрила паніка. Я знову розплакалася — як і після першого виїзду з дому», — згадує Вікторія.
Першу ніч у спортзалі було складно, каже жінка, але вже вранці відчули підтримку. Директорка закладу підійшла до всіх переселенців.
«Я не знаю, я їй буду вдячна до кінця своїх днів. Вона була настільки приємною, привіталася з усіма, поцікавилася, що потрібно кожному. Це дуже мене тоді підтримало», — розповідає волонтерка.
Попри тимчасовий прихисток, родина шукала власне житло, враховуючи заощадження. Врешті знайшли доступну квартиру в Калуші. Чоловік одразу влаштувався на роботу, а Вікторія довго оговтувалася після пережитого.
«Я трималася при дітях. Здавалося, все добре, але всередині не могла себе зібрати і не могла примусити вийти на роботу»
«Люди, які нас підтримали, повернули мені віру»: як донька волонтерки почала збирати гроші для ЗСУ після переїзду на Прикарпаття
Поворотним моментом для родини стала ініціатива восьмирічної доньки Валерії. Дівчинка захотіла допомагати військовим. Спершу родина зробила донат на збір фонду Сергія Притули — 200 гривень. Потім Валерія запропонувала:
«Давайте щось робити для нашого війська».
Дівчина почала плести жовто-сині браслети разом із батьками. Старший брат допомагав продавати їх на вулиці.
Після першого «заробленого» ящика з пожертвами сім’я шукала, кому чесно передати кошти. Через місцеву групу Вікторія Сакун отримала контакт волонтерки Мар’яни Заграй з Івано-Франківська.
«Я подзвонила, але тоді ще погано говорила українською. Спитала, чи можу перейти на російську, а вона сказала — ні. Почала хвалити, що в мене гарна українська.
Це було несподівано та дуже приємно. Ми домовилися зустрітися в центрі. Передали три з половиною тисячі гривень.
Мар’яна Заграй зняла коротке відео, щоб донат був публічним і прозорим. Коли допис виклали у мережу, я розплакалась», — згадує Вікторія.
Мар’яна Заграй також зв’язалася з волонтерами в Калуші, щоб вони допомогли родині продуктами.
«Ми ніколи ні від кого нічого не просили. Завжди самі собі давали раду. А тут люди самі переймалися тим, що нам потрібно. Для мене це був добрий шок», — каже Вікторія Сакун.
З часом, ділиться Вікторія Сакун, донька почала плести та продавати браслети частіше. Кошти додавалися до великих зборів на тепловізор. Дівчинка відчула азарт волонтерства.
«Вона загорілася тим, що може допомогти нашим хлопцям. Хотіла робити ще більше. Це її дуже змінило», — каже мама.
Загалом Валерії вдалося зібрати 193 807 гривень. Усі кошти передали «Волонтерам Добра».
«На Прикарпатті нас прийняли тепло та допомагали всім, чим могли»
Вікторія Сакун порівнює переїзди до Торецька та Івано-Франківська. Волонтерка каже, що на Прикарпатті людям допомагали та ставилися добре.
«Переїзд до Торецька став новим етапом та водночас складним випробуванням. Ми хотіли винайняти квартиру, але ціни були скажені.
Тоді вирішили купити житло без ремонту й робити все поступово. Зараз думаю, що це було неправильне рішення, бо район був недалеко від Горлівки. Але тоді здавалося, що так буде краще», — згадує жінка.
Волонтерка розповідає, у новому районі поруч розташовувалися українські військові. Хлопці з різних частин України, зокрема й із заходу, змінювалися ротаціями та часто відпочивали неподалік.
«Ми жили буквально поруч із військовими. Багато хлопців були із заходу України. Ми говорили російською, вони — українською, але все було добре, чудово розуміли одне одного. Мій батько з ними взагалі дуже гарно спілкувався».
«У Торецьку казали, що наші самі себе обстрілюють»
Жінка пригадує обстріл, коли снаряд влучив біля їхнього будинку.
За її словами, окупанти цілилися у військових, але частина місцевих жителів одразу почала звинувачувати українську армію.
«Прилетіло не в будинок — цілилися по хлопцях. А місцеві почали казати, що це наші самі себе обстріляли. Через це були постійні суперечки».
Вікторія Сакун каже, частина місцевих агресивно ставилася до військових.
«Були ті, хто кричав «бандери», стукав під ворота і вимагав, щоб хлопці їхали звідси. Вони казали, що їх тут не повинно бути. Хлопці виходили і просили заспокоїтися: мовляв, іди додому, бо за такі крики можна й на сепаратизм нарватися».
«На Прикарпатті я жодного разу не почула “понаїхали”»
За словами Вікторії, контраст був відчутним.
«Я скажу так: з 2022 року, відколи ми тут живемо, я жодного разу не почула “понаїхали”. Жодного разу. Люди дуже добрі, ніхто ніколи не нахамив».
Жінка додала, що перейшла на українську мову за власним бажанням і тепер спілкується нею щодня.
«Я вирішила для себе: буду говорити українською. Може, десь щось вимовляю неправильно, але не хочу інакше. І діти теж спілкуються українською. Люди тут дуже поважають — кажуть: говори, як тобі зручно».
За словами Вікторії, чоловік теж помічає зміни в оточенні.
«Чоловік каже: тут люди добріші, щиріші. Допомагають, підтримують. Не кусають, не роблять боляче. У Торецьку було по-іншому. Там різні люди були — і я кажу це не тому, що хтось щось сказав. Це просто те, через що я пройшла».
Погрози через проукраїнську позицію після переїзду на Прикарпаття
Після переїзду, каже Вікторія Сакун, почали надходити погрози.
«Мені писали в Telegram, називали “бандерівкою”, погрожували вбивством, писали, що де б я не була — знайдуть. Надсилали фото наших військових, розстріляних, навіть фото з відрізаною головою. Я не очікувала такого, мене трусило».
Першою відреагував син жінки.
«Син узяв мій телефон і надіслав їм фото їхніх. Після цього певний час мене не чіпали. Потім знову писали з інших номерів. Я блокувала. Але потім просто заспокоїлася. Зрозуміла, що це — щоб морально зламати».
Про мову та чому жінку обзивали «селючкою» в Донецьку
Жінка пригадує, що мовне питання боліло їй ще з дитинства.
«Я з села, ми завжди спілкувалися українською. Коли приїжджала в місто — мене обзивали “селючка”. Це я пам’ятаю ще з дитинства», — розповідає жінка.
Переїхавши після заміжжя до Донецька, вона була змушена перейти на російську — тоді це було нормою.
«У Донецьку всі говорили російською. На роботі — теж. Тому мені довелося перейти. Але тепер — ні. Тепер я повернулася до свого», — додає Вікторія.
«Вони хотіли Росію, а тепер чому тікають?»
Вікторія Сакун ставить питання тим, хто роками чекав «руський мир» і вірив у російську пропаганду.
«Вони ж хотіли жити в Росії. Думали, що там війна, що Україна винна. А чому тепер виїхали зі своїх домівок? До них вже прийшли».
Волонтерка знає особисто тих, хто підтримував референдуми та зміну влади.
«Я їм казала: беріть валізку і їдьте, якщо хочете Росію. Якщо мені десь погано — я збираюся і їду туди, де мені краще. Чому їх сюди тягнути?»
Вікторію обурює, що люди, які чекали на окупацію, тепер рятуються на підконтрольній Україні території.
«Чому вони поїхали далі по Україні? Чому не залишилися і не чекали?».
Про українські пенсії на окупованих територіях
Вікторія Сакун емоційно реагує на випадки, коли люди під окупацією отримують українські виплати, але водночас підтримують окупантів.
«Я б не платила нікому, хто на окупованій території. Якщо Україна погана — чому ти отримуєш українську пенсію? Хочете отримувати — приїжджайте на підконтрольну територію».
Жінка додає, що бачила в мережі пости, де люди з ОРДЛО хвалилися подвійними пенсіями.
«В інтернеті писали: “Україна — дебіли, платять нам пенсію, ми дві отримуємо”. Мені це неприємно».
Війна змінила все
Війна змінила не лише реальність мільйонів українців, а й внутрішній стан людей. Для Вікторії Сакун — дружини військового та волонтерки — цей шлях став болючим і переломним.
Жінка зізнається, що після того, як чоловік пішов на службу, її коло спілкування різко звузилося.
«Я стала менше довіряти людям. Багатьох перестала бачити, коли чоловік став військовим. У мене й так були погляди — ми українці, ми маємо допомагати ЗСУ. Але коли він пішов служити, мої погляди змінилися остаточно».
Вікторія Сакун додає, що з її життя зникли всі, хто мав іншу позицію щодо війни.
«У мене не залишилося людей з іншим поглядом. Ніхто не телефонував, не питав, як я там».
«Коли забрали чоловіка, я залишилась сама з дітьми»
Чоловік Вікторії був обмежено придатний до служби. Утім, йому повідомили, що його документи в медзакладі «зникли». Усі знімки та висновки, які підтверджували стан здоров’я, зникли перед черговою явкою до центру комплектування.
«Він пішов у військкомат, а його одразу затримали. Навіть не випустили додому. Забрали у Франківськ. А він же був на машині — авто залишилось у Калуші біля ТЦК.
На щастя, старший син навчався в Івано-Франківську. Хлопець із товаришем приїхали до військкомату, забрали ключі, повернулися в Калуш і перегнали машину додому».
Чоловіка, продовжує Вікторія Сакун, протримали кілька днів, а потім випустили на вихідні.
«Видали повістку з попередженням про відповідальність у разі неявки. Він не ховався — прийшов у зазначений день, і його знову забрали. Цього разу — до навчального центру.
Він не повернувся додому. І тоді мене накрило. Я залишилась із дітьми сама. Було дуже важко. Ми завжди були поруч, а тут — ніби земля з-під ніг пішла».
«Я зрозуміла, що таке — я сама»
Найбільші зміни для Вікторії настали після того, як чоловік пішов служити.
«Змінилося все. Усі рішення доводиться приймати самій. Раніше ми вирішували все вдвох. Тепер можу порадитися, але рішення все одно за мною», — каже вона.
Навіть буденні справи стали відчуватися інакше.
«Раніше могла подзвонити й сказати: “Купи хліба”. А тепер знаю, що маю сама встати і зробити. Це просте, але я зрозуміла, що таке — я сама».
Жінка додає, що ніколи не була з тих, хто «звик усе робити сама».
«У родині було “ми”. А тепер я знаю, що таке — я. І це важко».
Порада жінкам, які тільки стають на шлях «я сама»
Водночас Вікторія Сакун запевняє: опускати руки не варто.
«Не треба дзвонити чоловіку і кричати: “Все пропало!” Навіть якщо тяжко — потрібно триматися.
У нас із чоловіком випав важкий шлях, але ми маємо його пройти. Спочатку я плакала постійно. Але якщо впасти духом — потім важко піднятися».
Найважливіше, за словами волонтерки, — підтримка.
«Якщо поруч є людина, яка тебе підтримує — це дуже добре. У мене така є».
Про підтримку від інших: «Мар’яна була єдиною, хто не зник»
Вікторія Сакун зізнається: у найважчий період поруч майже нікого не залишилось.
«У мене було багато знайомих. Але коли забрали чоловіка — вони зникли. Всі. Залишилася тільки Мар’яна», — каже вона.
Мар’яна Заграй — волонтерка з Івано-Франківська, яка колись прийняла від родини перші гроші, зібрані Валерією на тепловізор, згодом стала однією з найважливіших людей для Вікторії на новому місці.
«Вона мене підтримувала завжди. Допомогла знайти житло у Франківську, бо я хотіла бути ближче до старшого сина. Допомогла знайти роботу — запропонувала піти флористкою. Я ніколи цього не робила, а вона сказала: “Навчишся”», — розповідає жінка.
Перший букет Вікторія пам’ятає досі.
«Мені показувала дівчинка, як збирати. Мар’яна казала: “Гарно, добре, супер”. Я вірила їй. Тепер дивлюся на фото — і розумію, яким був той букет. Але я безмежно вдячна, що вона мене не знецінила, а підтримала», — додає Вікторія.
«Дім — це вже не стіни. Це там, де мої діти».
Після кількох переїздів і втрати власного житла слово «дім» для переселенки набуло зовсім іншого змісту. Жінка розповідає, що після виїзду з Донецька вони з чоловіком змогли придбати власну квартиру — хоч і без ремонту, але вона стала для них справжнім осередком.
«Коли ми виїхали з Донецька й купили житло, я відчувала: це наш дім. Хай воно було без ремонту, хай страшне — ми поступово все зробили. Там було відчуття дому».
Сьогодні, каже жінка, цього відчуття немає.
«Зараз дому в мене немає. Є приміщення, де ми живемо родиною, але це не дім. Коли ти живеш у чужому помешканні, ти розумієш, що це не твоє. Хочеться щось змінити, щось підлаштувати під себе, а ти не маєш права. Немає цього тепла».
Вікторія Сакун зізнається: якби вдалось купити власне житло на новому місці, відчуття дому могло б повернутися.
«Звісно, це зовсім інше відчуття. Своє — є своє. Ми дуже хочемо тут залишитися. Бо там, де був наш дім, — уже нічого немає».
«Діти не дають упасти»
На запитання, що допомагає триматися у найскладніші часи, жінка відповідає без роздумів:
«Діти. Вони не дають упасти. Родина тримає мене на плаву. Коли чоловік став військовим, я зрозуміла, що у моєму житті настав час, коли я сама за все. Але поруч є люди, які підтримують».
Місто, якого більше немає
Свій старий дім родина втратила повністю.
«Будинок розбитий. Місто знищене. Останні фото, що ми бачили… Дах розбитий, квартира на п’ятому поверсі — все вщент».
Тепер родина чекає на компенсацію від держави й мріє про нову оселю.
«Ми дуже сподіваємося, що держава виплатить компенсацію. Бо хочемо придбати житло й залишитися тут. Там у нас уже нічого немає».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
«Ми не ділимо військових на "наших" і "ваших"»: історія івано-франківської волонтерки Мар’яни Заграй
