Благодійний фонд «Волонтери Добра» від початку повномасштабної війни допомагає військовим. За три роки роботи команда передала сотні дронів, тепловізори, техніку та тонни їжі.
Попри труднощі, моральне виснаження та бюрократію, фонд продовжує працювати та підтримує тих, хто захищає Україну.
Про особливості волонтерської роботи, труднощі на шляху та важливість допомоги країні, журналістці Фіртки розповіла директорка фонду Мар'яна Заграй.
«Наш фонд розпочав діяльність у 2022 році. Від самого початку війни ми активно допомагали людям і військовим. Спершу займалися евакуацією мешканців Києва, адже багатьом було складно виїхати, і не всі знали, куди та як можна дістатися.
Це був наш перший порив допомогти. Згодом ми почали підтримувати безпосередньо військових», — розповідає Мар’яна Заграй.
За її словами, фонд надавав військовим різне обладнання — від тепловізорів та дронів типу «Mavic» до прицілів та іншої необхідної техніки.
«Усе, що було потрібно на фронті, ми намагалися забезпечити», — додає волонтерка.
З 2022-го по лютий 2025 року волонтери особисто відвозили допомогу на передову, включно з транспортними засобами. Але згодом вирішили припинити такі поїздки.
«Дорога туди й назад обходилася приблизно у 15 тисяч гривень. Ми зрозуміли, що ці кошти ефективніше витратити на виготовлення ще одного дрона для наших захисників.
Завдяки компанії «Нова пошта», яка надає нам бонуси на доставку, ми можемо безкоштовно передавати техніку», — пояснює директорка фонду.
Від 2025 року «Волонтери Добра» зосередилися на виробництві дронів. Це невелике виробництво, радше спільна праця команди волонтерів, які працюють виключно на добровільних засадах.
«Усі наші волонтери працюють без зарплат і винагород, лише за власним бажанням допомагати. Я, як директорка фонду, також не отримую жодної заробітної плати», — підкреслює Мар’яна Заграй.
За словами директорки фонду, на початку повномасштабного вторгнення вони не збирали кошти — допомагали власними силами. Уже на той час у команди були власні бізнеси, і зароблені гроші вони спрямовували на потреби фронту. Друзі та знайомі бачили їхню діяльність, вірили в щирі наміри та долучалися до допомоги.
«Коли ми віддали всі власні ресурси — машини, техніку — зрозуміли, що самотужки не зможемо продовжувати у такому обсязі. Тоді ми створили фонд.
Після цього друзі та знайомі, які знали, що ми проукраїнські та щиро допомагаємо без будь-якої вигоди, почали активніше приєднуватися».
Волонтерка додає, що багато людей, які підтримали фонд, познайомилися з нею через спільні поїздки й туризм.
«Я завжди була людиною дії, максималісткою. Вірила, що чим більше вкладатимуся у допомогу, тим швидше закінчиться війна. Зараз розумію, що це не зовсім так працює, але віра залишається».
Мар’яна Заграй підкреслює: зневіри у неї ніколи не було — вона завжди вірила у перемогу українців. Проте іноді з’являється моральне виснаження, особливо коли бачиш несправедливість і зникає бажання працювати. У такі моменти волонтерка відновлює сили в горах.
«Кілька днів серед природи, збір грибів або просто медитація на великій скелі — і енергія повертається».
На початку у фонді працювало близько 40 людей. Згодом частина виїхала за кордон, хтось втратив можливість або бажання активно долучатися, але зараз постійно працює приблизно стільки ж — близько 40 волонтерів.
Як зазначає директорка, зараз залучати донорів стало складніше. На початку війни багато хто вірив, що вона триватиме місяць-два, максимум три, і всі допомагали як могли.
«Та коли стало зрозуміло, що війна затягнулася, у багатьох зникла віра — частина людей розчарувалася і втратила надію на швидку перемогу.
Є ті, хто все ще сподівається та підтримує, але дедалі більше тих, хто дотримується позиції “моя хата скраю”».
Ще одна причина — економічна ситуація. Життя подорожчало, і багато людей ледве зводять кінці з кінцями.
«Якщо раніше навіть бабусі надсилали по 10 гривень, бо щиро вірили та хотіли допомогти, то зараз вони самі ледве виживають, не мають грошей навіть на їжу чи ліки. Це дуже впливає на можливість донатити.
Основні донатори, які були з нами від початку, залишилися, і ми їм надзвичайно вдячні. Але дрібні внески, які раніше складали значну частину зборів, майже зникли, бо люди рахують кожну копійку. Держава поки що не може системно вирішити цю проблему».
На початку волонтерської діяльності фонд стикався з різними труднощами. Однією з головних була дискримінація серед військових — деякі представники влади ділили їх на «своїх» і «не своїх».
«Коли надходила допомога від міжнародних донорів, її часто тримали для місцевих бригад, а інші військові, які приїхали з інших регіонів, залишалися без підтримки. Я вважаю, що це абсолютно неправильно, адже всі наші захисники — наші.
Ми повинні допомагати кожному воїну, без будь-якого поділу. Зараз ситуація вирівнялася, і такого поділу майже немає».
Ще одна серйозна проблема, з якою стикнувся фонд, пов’язана з поведінкою деяких представників влади.
«Коли ми привозили допомогу, багато хто хотів сфотографуватися поруч, аби показати себе в команді з волонтерами, нібито вони теж долучені до цієї справи.
Але коли доходило до конкретних справ і ми потребували реальної підтримки або допомоги з їхнього боку, вони зникали — ховалися і не брали участі.
Це, напевно, дві основні труднощі, з якими ми зіткнулися: несправедливий розподіл допомоги на початку війни та відсутність реальної підтримки від влади тоді, коли вона справді потрібна».
Директорка фонду також розповіла про моменти, які особисто її зламали.
«Якщо говорити про волонтерську діяльність, то найбільше мене, як людину, жінку й маму, зламали втрати. Я знала багатьох військових, які загинули. Багатьох так і не вдалося повернути — навіть їхніх тіл.
Коли допомагаєш тривалий час, прив’язуєшся до цих людей, вони стають рідними. І коли дізнаєшся про їхню смерть, це дуже боляче, морально виснажує»,.
За словами Мар’яни Заграй, такі моменти потребують емоційного «перезапуску», бо психіка не витримує навантаження.
«Кажуть, що у військових є ПТСР, але у волонтерів воно теж часто проявляється. Особливо важко, коли телефонують дружини, матері чи дівчата загиблих, бо знають, що ти можеш мати якусь інформацію.
Вони моляться, вірять, що їхній син чи чоловік живий, що він у полоні, але ти точно знаєш, що його вже немає і навіть поховати нічого — бо це поле, бо немає тіла. Це, мабуть, найважче у роботі волонтера».
Щодо людей, які могли б не вірити або відмовлятися допомагати, у випадку Мар’яни таких не було.
«Усі інші, хто долучається до нашої діяльності, — це чужі люди, які просто вірять і хочуть допомогти.
Війна дуже чітко показала, хто є хто: хто справді за Україну, а хто живе за принципом «моя хата скраю». Дехто навіть поводиться так, ніби війна їх зовсім не стосується — можуть надіслати, наприклад, подарунок із парфумами, ніби все добре й нічого не відбувається», — зазначає директорка фонду.
Завдяки невтомній роботі команди фонду вже вдалося передати військовим понад 200 дронів.
«Якщо рахувати ті, які ми зробили самі, думаю, більше ніж 300. Потрібно все ще підрахувати, бо я не вела детальної статистики.
Дрони типу «Mavic» ми передали приблизно 10 штук, декілька нічних Мавіків, генераторів, автомобілів, тепловізорів — і не злічити. Загалом усе потрібно моніторити».
Волонтерка підкреслює, що значну підтримку фонд отримує від волонтерів з Америки.
«Нам дуже допомагають дівчата з Марійської Дружини з міста Хамтрамк зоокрема : Леся Григорків та Олеся Мельничук. Разом з о. Даніелем Чайковським вони багато провели заходів для підтримки України та передали суттєві суми, щоб ми могли допомагати військовим.
Є ще Мирося Давидів — волонтерка яка працює і в фонді, а також при церкві Святого Іллії біля вокзалу пече захисникам смачні булочки! Дуже потужний осередок волонтерів з Калуського району: Іванна Коцан, Наталя Стасюк , Олена Лазоришин. Вони готують і тушонки, і енергетичні перекуси. Є ще волонтери, які готують сухі супи. Вікторія Сакун, яка робила пастилу, Марія Осташ — готові борщові заправки. Це велике коло людей, які долучаються до допомоги, але основна фінансова підтримка надходить саме з Америки.
Також є дуже потужне підприємство, яке допомагає військовими черевиками. Передає сімʼя з Болехова Людмила та Олесь Бунчаки. Вони забезпечують майже всіх волонтерів Болехівщини якісним взуттям. Ми також часто отримуємо від них потужну допомогу для воїнів».
Окрім техніки, фонд також займається приготуванням їжі для військових.
«Тернопільські волонтери збирають овочі й привозять їх до Франківська, а ми вже розвозимо по області тим, хто займається виготовленням супів. Усе тримається на людській довірі та взаємодії між волонтерами».
Найбільшим викликом у цьому процесі залишається брак людей.
«Якщо на початку війни було багато охочих допомагати, то зараз працювати майже нікому. Люди втомилися. Більшість воліє сидіти вдома, дивитися телевізор і чекати, що все зупиниться».
Щодо сьогоднішньої ситуації в країні та на міжнародній арені Мар’яна Заграй припускає, що Україна та росія можуть незабаром сісти за стіл переговорів.
«На мою думку, це цілком можливо. Трамп — хороший бізнесмен. Попри те, що частина українських медіа подає його як «поганого президента», самі американці вважають його успішним лідером. Просто в Україні склалася інша думка, яка рідко озвучується з іншого боку.
Я думаю, що переговори справді можуть відбутися — вони потрібні і Путіну, і самому Трампу, аби показати себе «білим і пухнастим». Інше питання — які будуть результати цих перемовин.
Ми зараз працюємо й маємо зовсім іншу позицію, ніж на початку війни. Якщо тоді у нас майже нічого не було свого, то тепер Україна може здивувати світ і не погоджуватись на будь-які умови, які нам диктують».
«По-перше, я б заборонила ТЦК носити військову форму… Бо через це сама форма просто знецінюється. Це — важка правда.
По-друге, більшість справжніх добровольців, які щиро воювали за Україну, загинули. Залишилися одиниці, які вмотивовані та воюють за перемогу. І саме таким ми допомогаємо. Про це можна говорити довго.
Ми всі прості люди. Кожен може стати військовим, але коли беруть тракториста і відправляють його на фронт стріляти, а навчені військовослужбовці з пенсією у 45 років ховаються, це велике питання.
Багато людей, яких я знаю особисто, мають військову освіту, але давно виїхали за кордон — контррозвідники, службовці. Це болюче, але треба говорити чесно.
У Буковелі, наприклад, повно тих, хто купили довідку про інвалідність, серед них і колишні митники, судді, прокурори. Вони молоді, здорові, але не йдуть захищати Україну. Натомість вчать цивільних трактористів тримати зброю».
Утім Мар'яну Заграй, надихає віра в те, що скоро настане перемога та зупиниться ця кривава війна.
Після перемоги директорка фонду мріє просто поїхати далеко на море й хоча б місяць нічого не робити — лежати на теплому піску, відновлювати сили.
«Не в гори — на цей раз точно на море, бажано туди, де не буде людей, де можна побути наодинці з собою».
