Директор Яремчанської міської лікарні Олександр Соколюк, родом із Вінниці, у 1996 році переїхав на Івано-Франківщину задля здобуття освіти. Після закінчення медичного університету залишився тут працювати та створив сім'ю. Утім, 2015 рік змінив його життя, адже тоді він вперше став на захист рідної країни.
Про свій шлях в АТО та ЗСУ, корупцію та порівняння військового та цивільного капітан медичної служби, командир кейсевак-групи 1 батальйону 93-ї бригади Олександр Соколюк розповів журналістці Фіртки.
Як ви вирішили долучитися до Збройних Сил України?
Це вже моя друга війна. Перша — АТО 2015–2016 років. Коли я восени побачив, що Росія стягує війська до кордонів Сходу України, начебто для навчань, я говорив своїм друзям і близьким: «Люди добрі, треба готуватися до війни». Тоді мені ніхто не вірив. Але, бачите, так сталося, що в 2022 році війна почалася.
Чесно кажучи, десь за півтора тижня до повномасштабного вторгнення я вже ходив на роботу у військових берцях. Ще ніхто цього не розумів, люди дивилися на мене з подивом. Але я вирішив носити берці, щоб ноги звикли до військового взуття. Щоб у разі критичної ситуації бути мобільним і готовим до захисту держави.
Як розпочалося ваше 24 лютого? Де ви були, що пам’ятаєте?
Я був удома. Була ніч. Почали надходити повідомлення у соцмережах. Спочатку важко було повірити. Але зранку стало очевидно: соцмережі, новини, вибухи — все це вже підтверджувало війну.
Що ви тоді відчували?
Чесно кажучи, не пам’ятаю точно. Але я вже знав і був готовий до того, що, скоріш за все, намагатимусь повернутися у свою рідну бригаду.
У 2015 році після навчання в Житомирі приїхали представники з частин, і мене зарахували до 93-ї бригади.
У 2022 році я через волонтерів знайшов контакти начальника медичної служби бригади, зателефонував, запитав, чи потрібен такий фахівець. Сказав, що вже служив у цій бригаді. Він відповів: «якщо є бажання — бери свою особову справу з військкомату й приїжджай».
Так і почався складний етап — дістатися з Івано-Франківщини до місця постійної дислокації. Із заходу на схід поїзди та автобуси не ходили, тільки волонтери.
Чи виникало бажання залишити все і піти, чи опускалися руки?
Коли ти тут, з хлопцями — ні. Але коли двічі на рік приїжджаєш додому й бачиш, що робиться в тилу — виникає запитання: заради чого це все?
Хлопці гинуть, втрачають здоров’я, а суспільство поділене на три частини:
- Ті, хто на війні — самі або їхні близькі.
- Ті, хто на війні наживається на державному бюджеті.
- Ті, кого війна не зачепила і вони живуть, «бо живуть».
Тобто запитання до суспільства виникають саме в тилу?
Так. І відчуття справедливості загострюється. Особливо, коли бачиш, як керівники місцевої влади, ОТГ, воєнкоматів мають будинки за кордоном, по кілька автомобілів. Виникає багато запитань.
Багатьох турбує сьогодні тема мобілізації. Як ставитися до цього?
Моє особисте ставлення — багато з них не мають права носити форму ЗСУ. Вони ганьблять і поняття військового, і саму форму. Я знаю хлопців, які після поранень потрапили в ТЦК. Вони таких речей, як "пакування в бусики", не роблять. Працюють трохи — і йдуть, бо не можуть з цим миритися.
Як ви ставитеся до чоловіків, які не йдуть на війну? Можливо, донатять, але не воюють.
Зараз часто чуємо фразу: «Для кожного — своя війна». Але, друзі, не буває так. Війна — або спільна для всіх, або її немає.
Якщо ти не йдеш за станом здоров’я — це одне. Але якщо просто не хочеш — це вже питання до совісті. Якщо ти не йдеш на фронт, але займаєшся допомогою для Збройних Сил України чи військовослужбовців, і ти приносиш більше користі в тилу — я розділяю цю точку зору.
А якщо ти не займаєшся ні тим, ні іншим — не допомагаєш армії, не волонтериш, а живеш лише для себе, щоб наїстися і виспатися — то до таких людей ставлення дуже неоднозначне і, скажімо прямо, не з позитивної сторони.
Загалом, за чим ви найбільше сумуєте з цивільного життя? Чого вам найбільше не вистачає?
Знаєте, підлітковий вік — дуже непростий як для дітей, так і для батьків.
І от відчувається, що цей час, який ти мав би присвятити своїй дитині — найважливіший вік формування — ти втрачаєш. Бо виконуєш обов’язок чоловіка, захищаєш державу, і не бачиш, як росте твоя дитина: її перемог, її помилок, де міг би підказати, підтримати… Але просто фізично цього не можеш.
До речі, в Івано-Франківську часто проводять мирні акції щодо термінів служби. Як ви ставитесь до цього? Чи можуть взагалі бути терміни служби під час війни?
Дивіться, на мою думку, якщо би поняття «війна» ставило всіх у рівні умови — тоді так, можна говорити про терміни.
Якщо немає різниці, хто ти — син мера, депутата чи директор підприємства — і ти за віком підлягаєш службі, то після відслуженого року тебе мають змінити. А в нас… ми зараз заручники ситуації. Бо чому? Пригадайте, яка хвиля добровольців була у 2022 році. Як люди масово йшли захищати державу. А потім подивилися, як держава ставиться до родин загиблих, до поранених, до тих, хто втратив здоров’я. І виявилося, що основна підтримка знову лягла на плечі волонтерів? Саме так. Волонтери збирають на протези, допомагають з реабілітацією. Якщо б не вони — багато хто залишився б сам на сам зі своєю бідою.
Якби кожен українець — особливо чоловіки та їхні родини — бачили, що у разі втрати здоров’я держава забезпечить гідний захист, підтримку, вшанування — не тільки подяками й медальками, а реальною допомогою, то й ставлення було б інше.
Тобто, правильно розумію, що на державному рівні бракує підтримки ветеранів та діючих військових?
Так. Соціального захисту катастрофічно не вистачає. Люди, які втратили здоров’я — самі по собі. Хто як може, той так і виживає.
Ви приїжджаєте у відпустку двічі на рік. Чим займаєтесь під час неї?
Побутовими справами. Їду до батьків — вони вже старенькі. Завжди намагаюся, коли їду додому, завезти до них і всю родину, якщо є така можливість.
Деякі військові кажуть, що під час відпусток відчувають осуд від частини цивільного населення. Ви зіштовхувалися з таким?
Така тенденція з’явилася, коли працівники ТЦК почали займатися незаконною діяльністю.
Раніше чужі люди могли підійти, подякувати. А зараз — якщо ти у формі, то, не дай Боже, щоб подумали, що ти з ТЦК. Люди вже сприймають по-іншому.
Зараз, мабуть, страждає й психологічне здоров’я?
Так. Волонтери займаються психосоціальною підтримкою. Але ж не всі мають доступ до фахової допомоги. І психологічне здоров'я страждає не тільки на війні. Знаю, багато знайомих навчаються зараз у військових вишах: і у Львівській сухопутці, і в інших. Але система навчання досі не відійшла повністю від совдепівських підходів.
Тобто, молодих курсантів і далі виховують за застарілими методами?
Саме так. А це майбутні офіцери. Якщо до них у вишах ставляться як до «непотребу», а не як до майбутніх командирів — то що ми виховуємо?
Згадайте скандали навколо львівської сухопутки. Поки ректора не замінили — ситуація була критичною. І це лише верхівка айсберга.
Наприклад, у мене син минулого року пішов на військову кафедру. А влітку поїхав на двотижневий вишкіл до третьої штурмової в Києві. Він подзвонив і каже: «Тату, я хотів би…» Я відповів: «Сину, добре, я нічого не маю проти. Їдь, пробуй».
І він поїхав. Я запитав: «Що тебе найбільше здивувало?» Він каже: «Тату, найбільше мене вразило ставлення в третій штурмовій до хлопців — як до рекрутів, так і до досвідчених. Там до тебе ставляться по-товариськи. Немає “пане майоре” чи “пане капітане”, там звертаються — “друже”.» І я вам скажу, це дуже багато значить.
Ваш син, мабуть, надихнувся вами?
Я не знаю, чи мною. Думаю, радше загальною атмосферою. Він бачив, що на війну пішли не лише чоловіки мого віку, а й молоді хлопці, особливо в 2022 році. Син казав мені: «Якби я був у твоєму віці, я би теж пішов».
Ви дійсно подаєте приклад. А чи є у вас історія з війни, яка залишила глибокий слід у пам’яті?
Є багато таких історій. Пам’ятаю першого загиблого, якого вивозили в машині. Ніколи не забуду. Це був мій перший «двохсотий» на Харківщині.
Він отримав тяжке поранення грудної клітки внаслідок мінометного обстрілу. Ми тоді виїжджали на позиції без нормального транспорту — просто на бусі. Заїхали, вискочили в окоп, витягли його. По дорозі намагалися відновити життєві функції — проводили реанімаційні заходи. Але, на жаль, він помер.
Це сталося на Барвінківському напрямку, перед Ізюмом. Був ще один чоловік — справжній козак, 53–56 років. Його вивезли на бронетехніці, на гусениці. У нього були пошматовані ноги, одну відірвало в районі гомілки. І, як правило, коли ти працюєш з «трьохсотим», ти його заспокоюєш. А тут — навпаки.
Він нам казав: «Хлопці, спокійно, робіть свою роботу. Я потерплю. Я знаю, що ви мені допоможете». Іншими словами, поранений заспокоював нас…
Чого, на вашу думку, зараз не вистачає країні для перемоги?
Не вистачає єдності. Отого об’єднуючого духу, який був у лютому, березні, квітні 2022 року. Тоді всі розуміли: це — війна. Треба допомагати ЗСУ. Війна стосується кожного, а не лише тих, хто безпосередньо воює.
Я тоді їхав через всю Україну — з Франківської області до 93-ї бригади. І бачив нескінченні колони людей, які рухались на захід. Люди були налякані, але об’єднані. А зараз багато хто просто звик. Стали інертними. Забувають, що якби не ті хлопці, які сьогодні тримають фронт на сході й півдні, то ситуація могла б повторитися в багатьох містах. Як це було в Бучі чи Гостомелі.
Ви зачепили тему байдужості суспільства. Ви це особисто помічаєте?
Звісно. Люди стали інертними. Якщо хтось сьогодні оголошує збір на пікап, рацію, техніку, дрон — складається враження, що це потрібно тільки самим військовим. А люди не розуміють простого: якщо сьогодні ти не скинеш 100 гривень на FPV-дрон, яким завтра знищать ворожу техніку, то, можливо, той самий ворог потім перейде твій поріг.
Якщо порівнювати АТО та теперішню війну, чи дуже все відрізняється?
Кардинально. У 2015-му це, порівняно з теперішнім, була легка прогулянка. Зараз усе набагато важче й небезпечніше.
Що найважче у вашій «роботі»?
Найважче — чекати. Чекати, поки мій водій на квадроциклі доїде до окопу чи бліндажа, зафіксує пораненого в люльці, яка кріпиться до квадроцикла, і довезе його до мене.
Як ви зараз ставитеся до того, що відбувається на політичній арені — як у світі, так і в Україні, зокрема з останніми заявами Трампа?
Чесно кажучи, я досі маю велику надію, що Америка має тверезу й ясну свідомість. Не таку зрадливу, як у Трампа. Бо те, що робить Трамп — це знецінення всіх принципів, які Америка пропагувала десятиліттями. Це й демократія, і свобода, і верховенство права. А зараз два старі «ідіоти» хочуть поділити світ — це Трамп і Путін. Але я думаю, що такими діями Європа нарешті зрозуміє: досить уже «бути стурбованими», настурбувалися вони вдосталь. Час почати розраховувати на себе. Європа має навчитися захищати себе самотужки. Допомога між країнами важлива, але спочатку — власна сила. Те, що зараз робить Трамп, — це тимчасова Америка. Це просто втрачені роки.
Що ви зробите найперше після перемоги?
Дай Боже, щоб ця перемога настала. Піду у відпустку. Напевно, поїду до батьків. Займуся якимись господарськими справами. Або ж кудись поїду з дітьми, з сім’єю.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
