Великдень — це не просто одне з найбільших християнських свят, а — символ надії, оновлення та перемоги життя над смертю. У цей особливий період Фіртка поспілкувалась зі священником про найглибші питання віри.
Про шлях до Христа, як розрізняти Божу волю від власних бажань, сумніви щодо віри, значення Пасхи, як духовно підготуватись до свята та як зберігати духовний спокій під час війни, журналістка Фіртки поспілкувалася зі священником Василем Савчином, який служить в парафії святих Кирила і Методія, Лемківської церкви в Івано-Франківську.
Як опинилися на своєму духовному шляху та коли вирішили стати священником?
Моя дорога до священства бере початок ще з дитинства. Мій тато — священник, тому любов до Бога поступово, непомітно вкладалася в моє серце ще з малих літ. Але, чесно кажучи, тоді я зовсім не хотів іти цим шляхом. Навпаки — категорично відкидав думку про священство.
Усе змінилося, коли мені було 18 років. Я поїхав на реколекції в Івано-Франківськ — і саме там сталося щось глибоке. Побачивши людей, які щиро молилися, спілкувалися з Богом, я сам відчув Його дуже близько. Живого Бога, який мене любить. І з того моменту в моєму серці зародилось бажання стати священником. Воно вже не відпускало.
Після школи я вступив до коледжу, потім — до університету, а згодом прийняв остаточне рішення: вступив до семінарії в Івано-Франківську. І саме так розпочалась моя дорога, яка веде за Христом.
.jpg)
Священники постійно мають справу з людськими проблемами, болем, переживаннями. Чи не надто це виснажує? Чи буває у вас професійне вигорання?
Думаю, що професійне вигорання можливе. Інколи немає достатньо ресурсу або ж сили. Відчуваю також на собі це, бо бачу, що інколи не можу виконати все, що хотілося.
Але з іншого боку, бачу Божу благодать, яка більша навіть за людські сили, ресурси. І завдяки цій Божій благодаті робляться неймовірні речі.
Тобто фізично відчуваю втомленість, емоційно можу бути витиснутим, і попри те вдається посповідати, порозмовляти з людиною, підтримати. Для мене це є чудом.
Кажуть, що віра — це шлях, а не стан. І на цьому шляху людина проходить через різні етапи, іноді навіть через сумніви. А чи можна вважатися вірянином, якщо виникають сумніви щодо деяких догматів церкви?
Варто розуміти, що можна бути вірянином — і водночас мати сумніви. Це не суперечність. Навпаки — часто саме жива, глибока віра спонукає нас питати, шукати, думати. Бо коли моя віра не просто формальна, "по замовчуванню", а усвідомлена й особиста, тоді природно виникають запитання:
«Чому я вірю саме так? Що стоїть за цим догматом, за цією правдою віри?».
Тобто, віра починається із запитань. Так, я можу сумніватись. Але ці сумніви — не руйнують віру, а поглиблюють її. Бо сумнів тут — це не заперечення, а прагнення розуміти більше. Це дорога, яка веде ближче до Бога, а не далі.
З іншого боку, коли людина справді живе вірою і йде за Христом, — тоді, навіть у важкі моменти, не виникає глибокої невіри. Можуть бути спади, зневіра, людська слабкість. Але не повне заперечення. Бо всередині залишається переконання: «Я знаю, кому повірив».
Віра — це не відсутність сумнівів. Це вибір довіряти навіть тоді, коли не все зрозуміло до кінця.
Чи можна вірити в Бога, але не ходити до церкви? Чи існує віра поза церквою?
Теоретично — так, звучить логічно. Але тільки теоретично. Бо насправді така віра залишається десь на рівні слів, без живого вираження.
Уявімо хлопця, який каже дівчині, що кохає. Але при цьому ніколи з нею не бачиться, не дарує квітів, не запрошує на каву, не проводить із нею часу. Це звучить дивно, правда? Бо любов — це не просто слова. Любов — це дія. Так само і з вірою в Бога.
Якщо я кажу, що вірю, але ніколи не шукаю зустрічі з Ним, не молюся, не йду на сповідь, не причащаюсь, то де ця віра? Вона не проявляється, вона не живе. Якщо я справді люблю Бога, то ця любов мене тягне до Нього.
І найперше місце, де можу з Ним зустрітися — це церква. Саме там Бог чекає нас у таїнствах, у спільноті вірян, у Його Слові. Церква — це простір, де моя віра стає видимою, де вона діє, росте, глибшає.
Тож віра без церкви — це, як любов без зустрічі. Можна про неї говорити, але без діла вона мертва.
У житті кожної людини бувають моменти, коли вона звертається до Бога в надії на підтримку, відповідь чи знак.
І хоч віра часто допомагає триматися, у багатьох виникає природне питання: як зрозуміти, що Бог справді чує наші молитви? Як відчути Його відповідь?
Наш Господь завжди нас чує. Чому? Бо ми Його діти. Бо Він помер заради нас. То якщо Він все віддав заради нас, хіба може бути глухий? Хіба може очі собі заплющити й не бачити те, що відбувається в моєму, в житті будь-кого іншого? Бог бачить та чує.
Але тепер інше запитання — чи завжди Бог реалізовує те, що я прошу? І відповідь — не завжди. Не тому, що Йому байдуже. А тому, що Він бачить глибше, ніж ми.
Можливо, те, чого я прошу, — справді добре, але ще не час. Можливо, це не моє, або Бог хоче дати мені краще, просто в інший спосіб, ніж я собі уявляю.
І коли Бог діє не так, як я очікував — це не знак, що Він мене не чує. Це знак, що він турбується по-справжньому. Він поводиться з моїми проханнями, мріями, сподіваннями як мудрий, люблячий Батько, який знає, що мені справді потрібно.
У моменти важливого вибору або внутрішнього пошуку багато хто звертається до молитви й роздумів, намагаючись відчути, що є правильним шляхом. Але часто виникає сумнів: те, чого я прагну — це дійсно Божа воля, чи просто мої особисті бажання?
Як навчитися це розрізняти?
Маємо десять Божих заповідей — і саме вони мають бути мірилом для всього, що ми плануємо, про що мріємо, що вирішуємо. Кожне моє бажання, кожна думка — я маю її «просіювати» через призму Божого Закону, співставляти з Його заповідями, з двома заповідями любові, з наукою Церкви. Бо якщо щось із цього суперечить Божому слову — то це бажання не від Бога.
Але може виникнути запитання:
«Що як маю два хороші варіанти, які не суперечать жодній заповіді? Обидва — добрі. Як тоді вибрати?».
Тут варто згадати слова з Літургії, які молимось наприкінці:
«Усяке добре давання і всякий звершений дар — від Отця світла».
Тобто добрі бажання, добрі ідеї — вони не з’являються просто так. Це Бог вкладає в нас. Але як бути певним, що це саме Його бажання, а не моє власне? Відповідь — у близькості до Нього.
Чим більше я живу з Богом, чим більше спілкуюся з Ним у молитві, читаю Його слово, прислухаюся до Його голосу — тим більше Його думки стають моїми. І тоді мої бажання стають все ближчими до Його волі. Коли ми справді шукаємо не просто “відповідь на питання”, а самого Бога — тоді ми природно починаємо думати так, як Він, говорити так, як Він, діяти з Його любов’ю.
А ще — добра традиція в Церкві — порадитись зі священником. Якщо сумніваєшся, що дійсно є Божою волею — розкажи, поділись. Часто з боку легше побачити, в якому напрямку рухається серце — і де звучить голос Божий.
Розкажіть більше про історію створення парафії святих Кирила і Методія, Лемківської церкви в Івано-Франківську.
Цей храм — не просто місце молитви. Це церква-пам’ятник, жива пам’ять про трагічні сторінки в історії українського народу. Він нагадує нам про депортації, які зазнали українці. Не лише під час операції «Вісла», коли українців силоміць вивозили з території Польщі. Було багато таких акцій, і торкнулися вони людей з Лемківщини, Підляшшя, Надсяння... Тисячі українців змушені були залишити рідні землі.
Сам парох цього храму — отець Анатолій — також походить із родини лемківських переселенців. Його батьки були серед тих, кого примусово депортували. І саме через цей глибоко особистий біль у нього зародилася ідея — створити не просто пам’ятний знак, а місце, де пам’ять і молитва поєднані.
Спочатку планувалося встановити пам’ятник в Івано-Франківську. Та згодом задум виріс у дещо більше — у створення живої церкви, яка щоденно нагадуватиме про ті події. Навколо цієї ідеї об’єдналися лемки, інші депортовані, їхні діти й онуки. Знайшли земельну ділянку біля Народного дому Княгинин.
І розпочали будівництво — власноруч, своїми силами. 22 травня 2016 року храм освятили. Відтоді він живе.
Яким є розпорядок богослужінь у церкві?
У церкві щодня звершуються Божественні Літургії:
-
у будні — о 9:00 та 18:30,
-
у неділю та свята — три Літургії: 10:00, 12:00, 18:00.
При храмі діє багато спільнот і проходять регулярні духовні зустрічі:
-
Понеділок — після вечірньої Літургії працює біблійний гурток, де разом роздумують над Божим Словом.
-
Вівторок — о 17:00 починає молитву спільнота вервиці, яка молиться в різних наміреннях, особливо за Україну.
-
Неділя, 17:00 — спільнота матерів у молитві, де жінки моляться за своїх дітей, внуків, родини та весь народ.
Щомісяця також маємо:
-
Перша п’ятниця — нічні чування: вервиця, Літургія, навчання, молебень і молитва на оздоровлення.
-
Друга неділя — молитва прослави: під музичний супровід звертаємося до Господа щирим серцем.
-
Третя неділя — катехитичні зустрічі: глибші роздуми над Літургією, її історією та сенсом, можливість поспілкуватися зі священником.
-
Остання неділя місяця — молитви на оздоровлення для душі й тіла.
І на завершення: кожної неділі та у святкові дні вечірня Літургія о 18:00 транслюється онлайн на Facebook-сторінці храму — для тих, хто не може бути фізично присутнім, але хоче єднатися в молитві.
Щороку навесні християни святкують особливий день — Вербну неділю. Який глибший духовний зміст приховується за традицією святити вербу?
Вербна або Квітна неділя — це спомин події, коли Ісус Христос урочисто в’їжджав до Єрусалима, сидячи на осляті. Він приходив не як земний завойовник, а як Цар миру, Цар спасіння. Люди зустрічали Його з великою радістю — стелили під ноги пальмове гілля та навіть власний одяг, висловлюючи повагу, шану і віру: ось Той, кого ми чекали.
У нас пальми не ростуть, тож з часом утвердилася традиція приносити до храму гілочки верби. Верба — одне з перших дерев, яке розквітає навесні. І саме цей перший цвіт ми підносимо Христові. Та головне не в самій вербі, яка є лише символом.
Справжній зміст у тому, щоб відкрити серце і привітати Царя у власному житті. Не просто прийти до храму, освятити гілочку й принести її додому, а впустити Ісуса у свою душу, у свої думки, вибори, щоденність.
Бо саме в цьому суть Вербної неділі: зустріти Христа, який іде просто до тебе.
Упродовж Страсного тижня віряни згадують останні дні земного життя Ісуса Христа. Серед них особливо виділяється п’ятниця — день тиші, скорботи й глибокого осмислення.
Але чому саме її називають «Страсною»? І яке значення вона має для християн у духовному сенсі?
У Страсну П’ятницю Ісус Христос, наш Господь, віддав своє життя за кожного з нас. І цим показав — Його любов не має меж. Ми настільки цінні для Нього, що Він, Сам Бог, зійшов у людське життя, розділив з нами біль, страждання — і навіть смерть.
Чому Він це зробив? Бо мали померти ми. І не лише фізично — мова про духовну смерть, про вічне розділення з Богом через гріх. Кожен із нас, через провини, заслужив пекло. Але Ісус взяв це все на себе. Пройшов через муки — щоб відкрити нам небо.
Страсна П’ятниця — це не просто скорбота. Це день, коли ми зупиняємось і усвідомлюємо ціну нашого спасіння. Ціною Крові Ісуса Христа нам дано другий шанс.
Як правильно провести цей день, щоб осмислити жертву Христа?
У цей день Церква закликає нас до строгого посту. Це не просто релігійне правило — це спосіб висловити свою любов, пошану й покору перед Богом. Піст — це наше «так» Господу, це знак того, що Він важливіший для нас, ніж їжа чи повсякденні турботи. Через стриманість ми ніби кажемо:
«Господи, Ти — в центрі мого серця сьогодні».
А ще — це день, коли варто зупинитися. Хоча б на кілька хвилин. Бо ми постійно кудись біжимо: робота, дім, справи, клопоти… А сьогодні варто просто зупинитись і дати собі простір. Посидіти в тиші. Замислитись:
«Господи, що Ти зробив для мене? Скільки Ти мені дав?».
І просто подякувати. Не забути зробити це в молитві — щирій, навіть кількахвилинній. Бо в тиші серця часто звучать найглибші слова.
Яке значення має Плащаниця в християнській традиції?
Пригадуємо: коли Ісуса зняли з хреста, Його загорнули в полотно — саме те покривало ми називаємо Плащаницею. І та Плащаниця, яку виносять у храмі на Страсну П’ятницю, покликана нам про це нагадати.
Вона — мовчазне свідчення: Христос справді віддав своє життя за нас. Ось Він — не символ, не абстракція. Прийдіть, подивіться, доторкніться. Це не просто традиція — це жива пам’ять про справжню Жертву.
Коли ми підходимо до Плащаниці, торкаємось її, прикладаємось в поцілунку — ми не просто виконуємо обряд. Ми, як християни, таким чином виражаємо свою любов, глибоку шану і вдячність Самому Ісусові, який лежав у гробі, але не залишився там — Він воскрес.
Що відбувається з Плащаницею після Великої суботи, і коли її забирають з храму?
Протягом Великої Суботи Плащаниця залишається в храмі — це особливий час тиші й очікування. Її не прибирають одразу. Лише коли розпочинаються урочисті Великодні Богослужіння, її переносять.
Перед Пасхальною утренею, перед тим, як віряни обходять храм із процесією, служиться коротке, але глибоке богослужіння — надгробне. Саме тоді священник, у темно-червоних (бордових) ризах, востаннє молиться перед Плащаницею, вшановує її — і переносить на престіл.
Це — особливе місце: там завжди звершується молитва, стоїть Євангеліє і зберігаються Святі Дари. І саме там Плащаниця перебуватиме до самого свята Вознесіння Христового.
Серед усіх християнських свят саме Великдень — Воскресіння Христове — вважається найсвітлішим і найглибшим. Чому Великдень є найважливішим святом для християн?
Каже нам апостол Павло наступні сильні слова:
"Якби Ісус не Воскрес, то намарна би була наша віра, намарна би проповідь наша була".
Чому це так важливо? Бо навіть якщо Ісус говорив мудро, зціляв, підтримував — цього було б замало. Так, Він був надзвичайним Вчителем і Цілителем. Але якби все закінчилося Його смертю — то залишилась би лише пам’ять. Історія знала й інших духовних лідерів, які теж говорили правильні речі. Але що з ними? Вони померли. Їхні тіла — в землі. А Христос — воскрес.
І цим Він довів: усе, що говорив, — не просто гарні слова. Це істина. Він живий, Він поруч з нами. Його воскресіння — це не просто чудо. Це доказ того, що духовний світ реальний. Це підтвердження правдивості християнства.
Як правильно підготуватися до Великодня духовно, а не лише через традиційні приготування?
Церква допомагає нам підготуватись до Великодня. Вона нагадує: Великий піст — це не просто час утримання від певних продуктів, це унікальна нагода переосмислити життя. Поглянути на свої пріоритети, щось переоцінити, змінити. Це можливість заглянути всередину себе, побачити, що потребує зцілення — і діяти.
Церква закликає: принаймні раз на рік кожен християнин має приступити до сповіді та причастя. Великий піст — ідеальний час, щоб це зробити, щиро підготуватись до Воскресіння Христового і запросити Ісуса у своє життя — не символічно, а насправді.
Піст — це не тільки про їжу. Ми покликані постити на всіх рівнях: тілесному, емоційному, духовному. Подумати, що ми забули: можливо, давно не дзвонили батькам? Можливо, є людина, з якою треба помиритися? Піст — це час, щоб промоніторити своє серце, стосунки, думки, вчинки. І з Божою допомогою навести лад.
А коли приходить Великдень, під час Пасхальної утрені ми чуємо слова святого Івана Золотоустого: Христос воскрес — і пекло зруйноване, демони впали, смерть переможена. Це неймовірна звістка, яка дає справжню радість.
І хоча ця радість не завжди зовнішня — не обов’язково сміх чи танці — але вона глибока й справжня. Радість, що Христос переміг смерть. А якщо Він — мій Бог, то з Ним я зможу перемогти все.
Які продукти обов’язково мають бути у великодньому кошику, а що освячувати не варто?
За церковною традицією, у великодній кошик ми кладемо м’ясні та молочні продукти: яйця, сир, масло, ковбаски, шинку. Чіткого списку немає — головне, щоб були саме ці два типи страв, бо вони символізують завершення посту. Але найважливіше — Паску (великодній хліб). Паска є символом воскреслого Ісуса Христа.
Не варто класти в кошик алкоголь — він не має духовного зв’язку зі святом. Те саме стосується і фруктів — вони більше стосуються свята Преображення Господнього, а не Пасхи.
Великдень — це час, коли згадуємо Жертву Ісуса. Він є Агнець Божий — Той, хто добровільно віддав життя заради нас. Саме тому м’ясні страви мають глибокий символізм: вони нагадують про цю жертовність. Це не просто їжа, а знак, що Христос приніс Себе в жертву заради нашого спасіння.
Як не перетворити Великдень на просто застілля?
Варто пам’ятати: суть Великодня — не лише в традиціях і смачних стравах, а в головному — Ісус Христос воскрес! Це глибоко духовне свято. Усі зовнішні прояви — освячення кошиків, родинні застілля — мають допомогти нам краще відчути цю подію, а не відволікати від неї.
На жаль, буває навпаки: люди святкують, смакують різні страви, але так і не розуміють, що саме вони святкують. Тому краще скромніше накрити стіл, але щиро побути в храмі — на молитві, на богослужінні. Це і є справжнє святкування.
Добре також зібратися з родиною вдома й помолитися разом. Навіть просте пояснення дітям: «Сьогодні воскрес Ісус, і ми також воскреснемо з Ним» — вже є глибоким моментом єднання з Богом. А ще важливо згадати померлих — поїхати на цвинтар, поділитися з ними цією Великодньою радістю: «Христос воскрес — і ви воскреснете!».
І тільки після цього, з миром у серці, можна зібратись із близькими за святковим столом. Але головне — не навпаки. Бо якщо спочатку наїстися досхочу, то тіло захоче спати, а не йти до церкви. І вже не буде ні сил, ні бажання думати про духовне.
Тож нехай пріоритет буде саме духовний. Усе інше — додасться.
У складні часи, особливо під час війни, чимало українців стикаються з тривогою, виснаженням і відчуттям втрати внутрішньої рівноваги. Психоемоційне здоров’я стало не менш важливим, ніж фізичне.
Тому, наостанок, дайте поради, які допомагають зберігати душевний спокій у неспокійний час?
Війна — це не щось буденне. Вона змінює все: впливає на емоції, духовний стан і навіть на тіло. У таких обставинах природно запитати: як рухатися далі? Як не впасти у відчай, не зануритися в депресію?
Мабуть, найважливіше — спрямувати свій погляд на щось вічне, незмінне. На те, що не минає разом з обставинами. І для багатьох таким орієнтиром стає Боже Царство, Його благодать і обіцянки.
Говорячи конкретніше — це сам Бог. Він був, є і буде. Він завжди поруч. Він не зраджує і не залишає. Саме тому, перебуваючи в умовах війни, стресу й болю, ми звертаємося до Нього. І я закликаю кожного: не тримайте це в собі — діліться з Богом тим, що відчуває ваше серце. У щирій молитві — наодинці чи спільно з іншими.
Говоріть Йому прямо:
«Боже, укріпи мене. Боже, будь зі мною».
Ми можемо опиратися на Його обітниці — вони міцні, як скеля. Вони не підведуть. І ніхто, навіть ворог, не зможе їх у нас відібрати. Бо ми — діти Божі. Ми — сини й доньки не лише Небесного Отця, а й українського народу.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Великий піст: яке головне духовне значення та як правильно дотримуватися
Свято доброї новини: священник з Івано-Франківщини про значення Благовіщення Пресвятої Богородиці
"Духовна драбина до неба": священник з Івано-Франківщини пояснив значення Хрестопоклонної неділі
"Тернистий шлях Спасителя": священник з Івано-Франківщини про значення Хресної дороги
Питання віри не є простими, отець дав добре роз'яснення, воно допомагає розібратися у власних думках. Дякую.