Назар Розлуцький — історик, поет та військовослужбовець. Боєць боронив Україну від окупантів ще під час АТО/ООС.
Нині молодший сержант служить в одній з артилерійських бригад Збройних сил України та воює на Сході України.
Журналістка Фіртки поспілкувалася з Назаром Розлуцьким про добровільне рішення долучитись до війська, історію України, поезію, премію Марка Боєслава та подорожі автостопом.
Ви добровільно стали до лав війська ще під час АТО/ООС. Що вас, як науковця та музейного працівника, спонукало до цього?
Якщо говорити про 2015 рік, коли справді не було жодного військового досвіду, то спонукало відчуття обов'язку. Завжди жив з розумінням того, що війна між Україною та Росією неминуча. Тому що Росія не відмовилась від своїх імперських амбіцій, і мало того, з середини 2000-х років почала їх активно артикулювати.
Знаємо промову Путіна на Мюнхенській конференції у 2007 році. Також, у 2008 році відбувся напад на Грузію, в якому Росія намагалася виставити винними саму грузинську владу. Я зрозумів, що на черзі Україна.
І відповідно жив з цим розумінням, що війна неминуча. Які б твої попередні заслуги не були, вони не зарахуються, якщо ти ділом на війні не підтвердиш своє право жити і працювати в мирній країні, як науковець, письменник. Я не зміг жити в очікуванні того, що тобі замовлять тоталітарний чужий режим.
З початком повномасштабної війни ви знову долучились до війська. А де служите сьогодні?
Я служу в одній з артилерійських бригад Збройних сил України. Потрапив туди у квітні 2022 року, одразу, як повернувся з-за кордону і почав домовлятися про те, в яку частину потраплю. Тоді в цій бригаді були мої давні знайомі, допомогли мені влаштуватися туди і з того часу і по сей день, вже практично три роки, перебуваю на службі.
За званням я молодший сержант, в мене різноманітне коло обов'язків. Є серед них як бойові, так й паперові завдання. Нині воюємо на Сході України.
Ви не лише воїн, а й історик. Як історичний контекст впливає на ваше розуміння цієї війни та чи є паралелі з минулими війнами в Україні, які, на вашу думку, варто враховувати сьогодні?
Кожна війна — це явище. Знаємо, що воно сумне, але водночас унікальне. Тобто, кожна війна не схожа на інші. Але в основі всіх їх одна природа. Тому паралелі можуть бути з будь-якою війною.
Наразі помічаю, що російсько-українська війна саме в ході військових і військово-політичних аспектів найбільш схожа на Першу світову війну, зокрема, на Західний фронт цієї війни. Там, де зійшлися Німеччина і Франція. Ще допомагали Франції англійські війська, бельгійські, згодом і американські.
Помітив, що навіть певні події, які були в Першу світову війну, можна провести як аналогії з тими подіями, які були в нас. Це так само як тоді стрімкий наступ ворога, який хотів взяти столицю, але не взяв. Потім кілька успішних контратак Франції, перехід у фазу опозиційної війни, яка тривала дуже довго.
Потім пошук зброї, яка виведе ситуацію зі стагнації. І, судячи з усього, цією зброєю на даний момент, як тоді це були танки і зачатки авіації, зараз стали сили безпілотних систем в обох арміях. І так само повторюються навіть певні сценарії, які існували в тій війні.
Якщо в 1916-му, на третьому році тієї війни, німці поставили на карту все, щоб добитись успіхів під Верданом, то в 2024-му росіяни так само прагнули захопити Донецьку область. І як тоді німцям не вдалося здобути Вердни, хоча вони мали серйозне просування, і залучили до цього майже весь свій атакувальний корпус, так і Росії наразі не вдалося здійснити задумане.
У 1916-му році, наприклад, була несподівана контратака британських і французьких військ під Сомою, і коли я це зрозумів, став чекати 2024-й рік, але в яку контратаку могло піти українське військо, якщо воно ледве обороняється. І тут сталася операція на Курщині, і такий, нічого собі, практично повтор тієї ситуації.
Потім, як сталося так, що Францію зрадив найбільший її союзник, на той момент це була Росія, в якій прийшли до влади більшовики і встановили сепаратне перемир'я з німцями, з імперськими військами, так само, і ми бачимо зараз, як Америка, наш головний союзник, відмовляється від допомоги Україні.
Якщо та війна закінчилася все-таки перемогою, хоча і дуже важкою, і вистражданою перемогою Франції, сподіваюся, наша війна закінчиться аналогічним чином.
З огляду на поточну ситуацію в Україні, які уроки з минулого, на вашу думку, є найбільш актуальними сьогодні?
Думаю, що передусім це уроки того, про що, здається, Іван Мазепа писав в своєму вірші «Самі себе звоювали». Це те, що в критичні моменти, навіть коли є цілеспрямовані атаки ворога, інформаційні, психологічні, якими вони були завжди — ми не повинні на це вестися.
Якщо нам не подобається наше політичне керівництво, військове, ми на це маємо безумовне право. Ми маємо право їх критикувати.
Але водночас, коли йде атака на несимпатичну тобі політичну фігуру, і розумієш, що ця атака насправді приносить більше шкоди, ніж користі, не варто її підтримувати, варто поторсати деколи людину за плече і спитати:
"Що ти робиш? Тобі не подобається ця чи інша людина, але хай там як, вона зараз щось робить і на своєму посту. Які варіанти ти пропонуєш на заміну? Якщо це гірші варіанти, то, може, краще не треба?".
Ви працювали в Івано-Франківську в музей визвольної боротьби імені Степани Бандери та в Києві у музеї української діаспори. Розкажіть про період роботи в музеях?
У музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери потрапив ще молодим випускником Прикарпатського університету відразу у 2010 році, після його закінчення. Я шукав роботу, яка пов'язана з моїм фахом, і мені вдалося знайти там робоче місце. Це був мій перший досвід професійного становлення.
Отримав хорошу історичну освіту, але, на жаль, мало чогось прикладного. Тому що наша освіта заточена на якнайширше коло знань і, натомість, на певне обмежене коло навичок.
І саме в тому музеї зрозумів, які задачі ставляться перед музейними працівниками, що таке музеї, як інституція, і почав якісь перші свої творчі кроки.
Мабуть, результатом цього всього стало написання мною кандидатської дисертації на тему "Визвольної боротьби УПА проти радянського режиму в Станіславській області". Цю дисертацію захистив в Прикарпатському університеті. Тобто була така класна співпраця в моїх обох сферах і на аспірантурі Прикарпатського університету, де я продовжував навчатися, і в своєму музеї.
І так само в тому музеї мені вдалося видати в співавторстві з Василем Хомчиком книгу про членів українських добровольчих батальйонів Роланд і Нахтіґаль, їхні біографії, біографічний довідник. Це був перший мій досвід власної друкованої праці.
Після того, як потрапив до війська у 2015 році і демобілізувався, переїхав у Київ і пішов працювати в музей української діаспори. Ця тема була для мене зовсім нова.
Спочатку мені було навіть важко зорієнтуватись. Тому що музей діаспори, в який прийшов, спочатку був музеєм, по суті, культурної спадщини діаспори.
Там було дуже багато митців, художників, композиторів, балетмейстерів, але практично не було військової і політичної діаспори. Тобто в тій темі, в якій я був сильний.
Поступово ми почали змінювати концепцію музею, і вже у 2021 році, буквально за рік до повномасштабної війни, в тому числі за моєї участі, створили нову концепцію, яка висвітлила історію діаспори в різних аспектах, починаючи від перших поселенців і всіляких структур, які вони організовували, і закінчуючи вже тим рівнем діаспори, на якому вона перебуває зараз. Теж вважаю це одним зі своїх головних досягнень.
Цього тижня, 25 березня, в Івано-Франківську відзначили лауреатів премії Марка Боєслава.
Ви є одним із лауреатів премії за книгу «Нотатник мобілізованого». Яка історія написання цієї книги?
Я повернувся з армії, це було у 2016 році. Воював по мобілізації 2015-2016 рік в артилерійській бригаді. І після повернення мене всі підбивали писати книжку, бо знали, що я історик і можу щось написати.
Всі побратими підбивали. І коли повернувся, відразу по свіжих слідах, щоб не втрачати тих спогадів, які ще були в голові, я почав писати. Буквально за три тижні в мене з'явився текст цілої книги. Це сталося дуже швидко, ще не минуло два місяці після мого повернення, а головний масив тексту вже був готовий.
Потім почав шукати видавця. Не хотів видавати своїм коштом. Бо вирішив, що якщо ця книга дійсно потрібна, то вона знайде свого видавця. Після кількох місяців пошуків, у видавництві "Темпора" сказали, що готові розглянути мою пропозицію. Зустрівся з Юлією Олійник, директоркою видавництва, і ми узгодили усі технічні моменти.
Вирішили, що ця книга не буде комерційним проєктом. Тобто видавництво забере з продажу тільки ті гроші, що в неї вклало, а весь решта прибуток буде перерахований на один з волонтерських фондів, які допомагають військовим. Так воно і сталося.
Книга вийшла у 2018 році, після цього почалася серія презентацій спочатку в Києві, потім в інших містах України. Книга не втрачала актуальності десь до епохи ковіду. Після ковіду вирішив, що вже не така актуальна і перестав робити додрукування, бо було кілька додруків. Пізніше почалася повномасштабна війна і думаю час писати вже нові книги.
фото з соцмереж очільниці Івано-Франківської ОВА Світлани Онищук
Що вас мотивує писати поезію та які теми для вас найважливіші у віршах?
В поезії орієнтуюся передусім на власні відчуття і не ставлю собі задачу писати в якомусь одному жанрі чи про якусь одну тему. Раніше, коли був молодший, в мене було багато ліричних віршів.
Зараз дуже захопився творчістю Говарда Лавкрафта і спробував зробити переклад його сонетів «Гриби з Юґґота». Там є такий цикл сонетів. До речі, він теж нещодавно вийшов друком буквально цього року у видавництві Руслана Халікова.
Я і ще три українських перекладачі, які сформували основний масив текстів цієї книги. Є оригінальний текст автора, ілюстрація до кожного сонета і чотири різних варіанти перекладу. Цією роботою, напевно, пишаюся як одним зі своїх найбільших творчих досягнень.
Як сприймають вашу поезію побратими? Чи допомагає творчість пережити жахи війни, знайти підтримку серед своїх?
Я на війні майже нічого не пишу, тільки деколи роблю коротенькі такі замітки у вигляді фронтових діалогів, в яких відображаю різні гумористичні ситуації, що в нас сталися.
Письменник Володимир Єшкілєв підбиває мене на основі цього написати якусь велику книгу. Я поки що пручаюся, але хто знає, все можливо.
Поділіться однією із таких смішних ситуацій на фронті?
У 2015 році трапилася смішна історія. Служив зі мною дід Петро якому було під 60 років, він любив поговорити з усіма. Одного разу ми виїхали на навчання, витягнули кілька гармат в поле. У цей момент над'їхала місія ОБСЄ перевірити, що це за гармати.
Стояли ми трохи ближче ніж могли собі дозволити по тогочасних домовленостях. Командир батареї підходить до діда і каже:
"Тепер ти будеш комбатом, на тобі погон, йди з ними розмовляй".
Протягом двадцяти хвилин дід Петро "їздив" їм по вухах, розповідав різне, поки не прийшов начальник штабу дивізіону й не почав, як відповідна особа з'ясовувати питання з контролерами ОБСЄ. Тобто місію свою дід Петро виконав.
Як у вас ще захоплення, окрім поезії?
Люблю читати книги, слухати музику, мандрувати.
Я б радше говорив про авторів, яких люблю читати. Тому що, якщо автор подобається, то майже всі його книги мені подобаються.
Із зарубіжних авторів люблю читати: Джон Рональд Руел Толкін, Анджей Сапковський, Говард Лавкрафт. Тобто те, що написано в жанрі фентезі. І так само мені подобаються антиутопії Джорджа Орвела і Габріеля Гарсія Маркеса.
З українських авторів моїми улюбленими залишаються: Василь Кожелянко, Володимир Єшкілєв і Сергій Жадан.
Музика подобається дуже різна. Насправді буває під настрій. В основному моя давня любов – це щось з фолкроку або металу, але з таким етнічним характером.
Так само можу слухати переважно стару попсу або джаз. Але маю на увазі попсу, яка була до 80-х. Бо після 80-х, на моє переконання, з цим жанром стало щось таке, що відвернуло його в гірший бік.
Ви маєте досвід подорожі автостопом. Розкажіть більше про це. Це була спонтанна ідея чи давно запланована мандрівка?
Спочатку я прочитав книгу «Соломонова червона зірка» про 25 регіонів України. Книга вийшла, до речі, в тій же «Темпорі», в якій я пізніше друкувався. Ще тоді цього не знав. Це були такі нариси про 25 регіонів України, написані кожним автором з кожного конкретного регіону.
І це був не якийсь банальний довідник, де можна подивитись про якісь найвизначніші місця, а якась така спроба осмислення історії і культури кожного регіону, можна сказати, історіософська. Мені ця книга дуже зайшла.
Я собі подумав, буде добре помандрувати по цих регіонах, або, принаймні, по більшості з них, і зрозуміти те, про що писали ці автори.
В тій книзі було написано приблизно таке у вступі, що коли люди живуть за тисячу кілометрів одне від одного, і ніколи не бачаться, то вони можуть уявляти собі, що ті люди, які живуть з ними в одній країні, тільки в іншому регіоні, це щось на зразок марсіян, яких не можна зрозуміти, які апріорі чужі. А чужі — це іманентно ворожі. І для того, щоб зрозуміти середовище, зрозуміти свою країну, треба просто їздити і спілкуватись.
Собі подумав, яка ж крута ідея. Захотів поїздити і поспілкуватись. Бо на той момент не так багато де був за межами свого регіону — Івано-Франківщини або Галичини.
В мене є друг Олександр Хоменко, який розповідав про свої мандри Україною на велосипеді. Велосипеда я не мав, і вирішив, що можу зробити щось схоже, тільки за допомогою автостопу. В результаті, влітку наступного року я вибрав собі період, коли зміг здійснити свій задум.
В червні-липні 2013 року, моя подорож тривала протягом 30-ти днів. Я, по суті, застав останній рік тієї України, яку називаю як пост-УРСР, ще до Майдану, до війни. До того часу, коли Україна почала своє становлення не як пливуча за течією, а як країна з активною позицією. Це було дуже цікаво, я з приємністю згадую про ті часи.
Почав природно з нашого регіону, потім переїхав в Хмельницьку область подивитися на Кам'янець-Подільський, звідти подався до Вінниччини, де відвідав село Буша, потім до Черкащини. Багато де поїздив по Черкащині, і звідти вирушив на Південь.
Кіровоградщина, до речі, це регіон, про який майже ніхто нічого не знає. Мені було надзвичайно цікаво побувати там. Відкрив для себе, що Кропивницький — тоді ще Кіровоград, насправді дуже красиве місто. Багато архітектурних пам'яток і реально може бути туристичною перлиною. Але не є, тому що всі вважають, що Кіровоград це якась така "діра".
Пізніше поїхав на Миколаївщину, Херсонщину. Заїхав до Криму, і це добре, тому що це був єдиний раз, коли побував там. І, на жаль, після того такої нагоди не було і не знати коли буде.
Побував в Севастополі, відтак теж поїхав по Східному Криму, і звідти знову виїхав на Херсонщину. Потрапив в заповідник "Асканія Нова". Цікаво було подивитися, як це все організовано. Умови перебування тварин, по суті, в дикому степу.
Поїздив по Запоріжжю, Дніпропетровщині, ну і вирушив на північ до Києва, і так знову на захід.
Майже з усіма людьми, з якими спілкувався тоді у 2013 році, знаходив спільну мову. Це були не службовці чи культурні діячі, прості люди, продавці, водії, які мене підбирали, люди по селах, які допомагали мені орієнтуватися в їхньому населеному пункті. Тоді в мене не було телефона з Google Maps і орієнтувався я по друкованій карті, розпитуючи людей, що де знаходиться.
Але була одна зустріч в Цюрупинську, коли спитав: "Цюрупинськ — це зараз Олешки?". Ну тоді, судячи з цієї ситуації, йому пасувала саме та назва. Жіночка у відповідь на моє питання фиркнула мені в обличчя: "я не знаю, украінського язика". Це, власне, єдиний негатив, що я виніс. Навіть в Севастополі, де розмовляв українською, мене всі розуміли.
Щоправда, теж був такий цікавий казус. Я ж працював тоді в музеї. І мені було цікаво севастопольські музеї відвідати. Тим більше там реально є класні споруди. Там є древній Херсонес і всякі речі, пов'язані з війнами і боями за порт. І коли заходив, пред'являв своє музейне посвідчення, по якому безкоштовно проходив в ті музеї, і вони так зацікавлено дивились, що там написано. У посвідченні вказано «Івано-франківський музей імені Степана Бандери». І в них були великі очі, але пропускали.
Які найбільш незабутні зустрічі чи історії трапилися з вами у дорозі? Чи були люди, які вас особливо вразили?
Я більше звертав увагу на місця, а не на людей. Проте люди мені всі сподобались. Були місця, які мене особливо вразили.
Мені дуже сподобалось на Кам'яній могилі в Запорізькій області біля селища Мирне. На жаль, ця територія зараз під окупацією.
Це унікальне місце, такий величезний пагорб посеред степу. І ти розумієш, що на цьому пагорбі як мінімум кілька тисяч, той до 10 тисяч років тому, були різні люди, які залишили після себе невідомі знаки. І ці знаки зараз не може ніхто до пуття розшифрувати і прочитати.
Там же така мальовнича природа. Тобто навколо степ, ззаду цієї могили річка Молочна, яка, на жаль, перебуває в досить поганому стані. І там нагромадження брил, і ти так виходиш на неї, дивишся, і відчуваєш дух українського степу.
Можу сказати, якщо у 2013 році люди, з якими розмовляв, в основному цікавились моїм походженням. Зачіпали проблеми культури, мови, але, висловлювалися про це в такому контексті: "Всі ми люди, всім нам треба якось знаходити спільну мову". Але не намагалися активно пропагувати українську позицію.
Зараз люди у Донецькій, Дніпропетровській областях, де перебуваю і часто спілкуюся з ними — стали більш такі активні, розуміють, що їм треба ставати українцями, що це передбачає вивчення української мови. Їм може бути складно. Проте кажуть: "Так, може ми і не освоїмо до пуття українську мову, може в побуті все життя будемо розмовляти російською, але наші діти повинні її знати, володіти нею, бо нам треба відходити від Росії".
І дуже негативно настроєні до Росії. Такого тоді, звичайно, не спостерігалось, бо 2013 рік, це була ситуація, коли здавалося, яка б та не була Росія, все одно наша сусідня країна, нам, з нею, треба вибудовувати взаємини.
А зараз майже всі люди, особливо ті, які живуть у прифронтових регіонах, які бачать всі ці обстріли і подібні речі, розуміють, що з Росією треба зробити так, щоб не змогла повторювати свою агресію.
Якщо для цього доведеться її знищити і розділити на шматки, то значить це треба зробити, бо інакше таке буде повторюватися завжди. І вони знають відповідь, хто винен в цій війні.
Це, можливо, західні політики вагаються щодо того, що Україна могла спровокувати війну або ще щось. Там люди дуже чітко висловлюються щодо цього.
Цікаво почути від вас, як історика, поета про значення перемоги. І як, на вашу думку, українці мають зберегти пам’ять про цю війну, щоб не допустити її повторення в майбутньому?
Перемога може бути в різних форматах. Це питання, на яке відповідей є багато. І більшість з них так чи так правильні.
Локальна перемога — це просто збереження української державності і місця, де українці зможуть жити і розвивати свою ідентичність. Тобто, навіть певне перемир'я, яке зберігає за Україною самостійність у зовнішній і внутрішній політиці, це вже буде перемогою на цьому етапі.
Але, якщо говорити глобально, перемога — це стан, коли Україні і її мешканцям нічого не загрожуватиме. Я не впевнений, чи нам вдасться прямо в найближчі роки дійти до цього.
Навіть після припинення бойових дій, можливо, це задача, яку доведеться вирішувати наступному одному, а може, навіть і двом поколінням українців. Але переконаний, що цей стан має настати.
Коли листопад увійде в цю державу…
Коли листопад увійде в цю державу,
несучи з Атлантики сіру вологу
і ранки пронизливо будуть дрижати
від чорного холоду і від тривоги,
коли твої вікна як мокрі зіниці
вдаватимуть, ніби нічого не сталось
і вітру оголені вщент таємниці
зникатимуть в мороці сонних кварталів,
і сонця холодний невиспаний дотик
уранці пробудить промерзле повітря –
усе, в що ми ревно не вірили доти
ударить, неначе загострене вістря
між очі. І всі попередні пророцтва,
що хтось там когось не повинен торкатись,
усі ці угоди, союзи й свідоцтва,
якими так зручно було прикриватись
від зайвих питань, необхідності рішень,
від снігу, від вітру, від тиші, від грому –
усе це на шальках нервових закінчень
ні грама ваги не залишить потому.
Бо лиш в листопаді оголений простір
настільки, що вкутано в куртку обличчя.
І навіть цього виглядає недосить,
щоби заховатись від того, що кличе,
бо в жодному разі нам цього не треба,
бо в жодному разі на добре не вийде,
бо в сизих світанках похмурого неба
сповзатимуть давні образи і кривди,
бо доки не станеться мертвої втрати,
докИ на ребро не постане питання –
нам тільки й залишилось ждати й плекати
нічим не підкріплені сподівання,
які досі гріються червнем чи липнем,
солодким вином і гірким шоколадом,
і навіть, коли все на світі вже звикне –
вони не погодяться з цим листопадом.
Їх крики – безмовні потріскані губи –
ще будуть вчуватись у диких прокльонах
і те відчуття, що хтось когось не любить
розчиниться десь у плацкартних вагонах,
які вивозитимуть чортові дати
і різний непотріб з-під наших емоцій;
все те, що не вийшло нам запам'ятати,
все те, чим для нас закінчилася осінь.
І стислі похмурі притоптані ранки
скрапатимуть вогкістю бурого моху,
і в вікнах прокурені твої фіранки
ловитимуть цю безперервну вологу.
І трохи смачнішими стануть вечері,
і трохи нудніше спливатимуть будні,
і нам доведеться ставати у чергу,
хлебтати чаї і чекати на грудень.
автор: Назар Розлуцький
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
"Це — частина мого життя": очільник "Дому воїна" Микола Крошний про функціонування закладу
