ПОЛІТИЧНА КРИЗА У ФРАНЦІЇЇ: ВІД ВИБОРІВ 2024 ДО РОЗПАДУ КОАЛІЦІЇ
Після позачергових парламентських виборів влітку 2024 року, які ініціював президент Еммануель Макрон, Франція опинилася у стані хронічної політичної нестабільності. Новообраний парламент розділився на три майже рівні табори.
Перший табір – лівий блок «Народний фронт», до якого увійшли соціалісти, зелені, комуністи та інші ліві сили.
Другий – крайні праві на чолі з партією «Національне об’єднання» Марін Ле Пен (в союзі з частиною палеолібертаріанців).
Третій табір склали проурядові центристи: партія Макрона «Разом за Республіку» та їхні союзники-голлісти з консервативної партії «Республіканці».
Попри формальний союз двох політичних сил, цей коаліційний альянс не мав стійкої більшості в парламенті і змушений був залежати від ситуативної підтримки то лівих, то правих депутатів для просування своїх рішень.
Французька політична система формально надає уряду механізми діяти навіть без парламентської більшості.
Президентові не потрібно затверджувати прем’єр-міністра в парламенті – глава держави призначає його напряму, а прем’єр формує уряд. Більше того, уряд може ухвалювати окремі рішення в обхід голосування в Асамблеї. Саме так, наприклад, у 2023 році була проведена непопулярна пенсійна реформа – підняття віку виходу на пенсію з 62 до 64 років ухвалили рішенням Кабінету міністрів, уникаючи голосування парламентарів.
Втім, навіть такі юридичні лазівки не завадили ситуації залишатися напруженою.
За рік з лишком після виборів 2024-го Франція побачила на посаді глави уряду вже чотирьох різних прем’єр-міністрів – небачений показник політичної нестабільності для республіки.
Парламент фактично паралізовано: протягом понад року там не ухвалено жодного важливого закону, не відбуваються змістовні дебати.
Невизначеність у владі відбивається і на економіці. Залежність державного бюджету від запозичень сягнула такого рівня, що деякі аналітики проводять паралелі з Грецією періоду боргової кризи.
В європейській пресі все частіше з’являється іронічний титул для Франції – «скандальна королева Європи», мовляв, країна тепер асоціюється більше зі скандалами, ніж з лідерством.
Та найбільше тривоги ця невпевненість додає самим громадянам Франції. Суспільство дедалі менше розуміє, що відбувається у владних верхах.
Акції протесту у Франції не рідкість і традиційно стали частиною політичного процесу, але тепер навіть далекі від активізму пересічні люди сприймають дії політиків як національну ганьбу. На вулицях можна почути, що це якийсь «злий жарт» над Францією – мовляв, такого хаосу демократична, серйозна держава собі дозволити не може.
Апогеєм кризи стало ухвалення бюджету на 2026 рік. Цей законопроєкт уже неможливо провести декретом уряду – його затвердження потребує голосування в парламенті. Проте у правлячої коаліції голосів немає, а ні ліві, ні праві опозиційні блоки не погоджуються підтримати урядовий проєкт бюджету без висування власних умов.
І ліві, і праві наполягають на збільшенні видатків на ті галузі, які вони вважають пріоритетними. Уряд же опинився у панічній ситуації: дефіцит бюджету і так загрозливо роздутий (за прогнозами на 2026 рік – понад 5% ВВП), тому фінансисти наполягають на скороченні витрат, а не на їх збільшенні.
Протистояння довкола бюджету вже призвело до падіння двох урядів поспіль. На початку вересня 2025 року подав у відставку прем’єр-міністр Франсуа Байру, не зумівши знайти балансу між вимогами парламентських фракцій.
Його наступником Макрон призначив Себастьяна Лекорну – одного з небагатьох соратників, хто лишався особисто відданим президентові. Коли Лекорну очолив уряд, лідерка ультраправих Марін Ле Пен заявила, що «президент вистрілив своєю останньою кулею». Іншими словами, Макрон нібито використав останній резерв, на який міг розраховувати.
Пророцтво Ле Пен справдилося доволі швидко: вже за місяць країна поринула у ще глибший хаос.
6 жовтня 2025 року прем’єр Себастьян Лекорну оголосив про свою відставку – усього через кілька годин після того, як йому вдалося сформувати новий склад Кабінету міністрів. Причиною такого кроку став конфлікт усередині коаліції: Лекорну публічно заявив, що всі парламентські партії поводяться так, «ніби мають абсолютну більшість і не готові до компромісів».
Себастьян Лекорну оголошує про свою відставку
Призначений ним «новий» уряд на ділі майже нічим не відрізнявся від попереднього складу, що викликало різке невдоволення опозиції. Ба більше – обуреними виявилися навіть союзники по коаліції. Праві консерватори з партії «Республіканці», які ще вчора підтримували союз із макроністами, відчули себе обдуреними.
Лівий блок опозиції відкрито заявив, що не потерпить переформатування уряду за принципом «як було», і пригрозив внести до парламенту вотум недовіри як уряду, так і особисто Лекорну (до слова, аналогічну процедуру ліві ініціювали місяцем раніше проти прем’єра Байру – щоправда, тоді голосування про недовіру було оголошене на вимогу самого Байру, який волів таким чином підтвердити свій мандат).
Одночасно керівництво партії «Республіканці» скликало екстрений з’їзд – як стало відомо, для обговорення можливості виходу з правлячої коаліції.
Причиною для радикального кроку стали, зокрема, кадрові рішення нового уряду: декілька новопризначених міністрів (включно з самим прем’єром Лекорну) – це колишні члени партії «Республіканці», які раніше перейшли до лав партії Макрона.
Масове призначення таких «перебіжчиків» консерватори сприйняли як жест зневаги. До того ж, новий Кабмін не врахував усіх кадрових вимог союзників щодо розподілу посад.
Для пропрезидентських центристів втрата партнерів-«голлістів» означала б повний крах уряду, тож Макронів табір спробував запобігти розриву союзу. Ще до того, як з’їзд «Республіканців» ухвалив рішення, Себастьян Лекорну добровільно подав у відставку.
Тоді він увійшов в історію як найменш довготривалий прем’єр-міністр Франції – його перебування на чолі уряду тривало менше місяця.
Однак відставка прем’єра не вирішила проблему, а лише поставила нову дилему перед президентом Макроном.
Главі держави терміново треба було призначати наступного прем’єр-міністра, але на політичній лаві запасних фактично не залишилося прийнятних кандидатур. Лекорну був останнім безумовно лояльним до президента політиком на цій посаді.
Навіть генеральний секретар партії Макрона «Вперед, Республіко!» (колишній прем’єр-міністр) Габріель Атталь в прямому ефірі заявив, що «більшість населення уже не розуміє дій президента». Це фактично пролунало як вотум недовіри Макрону з боку керівництва його ж партії.
Варто зазначити, що такі настрої відповідають і соціології: рівень довіри французів до президента впав до 14%, тоді як недовіру йому висловлюють близько 82% (з них майже 60% – «дуже не довіряють»). На тлі рекордно низької підтримки і очевидної політичної ізоляції Макрона оглядачі заговорили про три можливі шляхи розвитку подій.
Перший варіант для президента Франції – призначити чергового нового прем’єра і сподіватися втримати ситуацію. Конституційне право дозволяє Макрону це зробити, але такий крок навряд чи поверне стабільність. Навпаки, чергове переставляння фігур у виконавчій владі стало б ще більшим ударом по довірі суспільства та додало б аргументів опозиції про хаос в керівництві держави.
Другий вихід, на якому особливо наполягає опозиція, – дострокові парламентські вибори. Проте такий сценарій для Макрона виглядає чи не гіршим. За актуальними опитуваннями, з великим відривом лідирує блок Марін Ле Пен – той самий праворадикальний табір, який вже зараз має близько третини місць. Йому прогнозують 33–36% голосів виборців. Натомість партія Макрона разом із союзними консерваторами-«республіканцями» можуть розраховувати лише на сумарно близько 25% (зокрема, партія президента – 13–16%, а «Республіканці» – 11–13%). Лівий «Народний фронт» також тримається на рівні приблизно 25% підтримки. Таким чином, нові вибори з великою імовірністю лише поглибили б політичну кризу: зміцнили б позиції ультраправих, але не дали б чіткої більшості для стабільного уряду.
Третій шлях – відставка самого Макрона. Про таку можливість заговорили після непрямого натяку від уже згаданого генсека Атталя, який порадив президенту прислухатися до суспільства. Прецеденти існують: свого часу Шарль де Голль теж полишив посаду президента, не чекаючи кінця каденції. Утім, для Еммануеля Макрона цей крок виглядає малоймовірним і політично згубним. По-перше, йому далеко до ореолу генерала де Голля – добровільна відставка сприймалася б не як жест благородства, а як визнання поразки. По-друге, дострокове складення повноважень поставило б хрест на потенційному переобранні Макрона в майбутньому: навіть неповний президентський строк, за французькою конституцією, зараховується до ліміту у дві каденції поспіль.
Поки в Єлисейському палаці зважували ці три погані варіанти, сам Себастьян Лекорну, ще виконуючи обов’язки прем’єра, публічно запевнив: протягом 48 годин президент призначить нового голову уряду, ані про його власну відставку, ані про розпуск парламенту не йдеться.
За словами Лекорну, більшість депутатів в Асамблеї виступають категорично проти дострокових виборів, а відставка Макрона стала б «плювком в обличчя» міжнародному авторитету Франції – адже саме Макрон персоніфікує цей авторитет на світовій арені.
Проте минали дні, а рішення не з’являлося. Журналісти помітили Макрона, який у задумі прогулювався набережною Сени і емоційно розмовляв по телефону – подейкують, з тим самим Лекорну. Охорона відстала на значну відстань, що видалося сигналом: розмова надто довірлива і гостра.
Прогулянка Макрона на узбережжі Сени, охоронці — на відстані
У Парижі ширилися чутки про глибоку кризу довіри, про можливі переговори Макрона з опозицією та ультиматуми, які йому висувають.
Нарешті, 10 жовтня 2025 року настав несподіваний поворот: Еммануель Макрон оголосив, що знову призначає Себастьяна Лекорну прем’єр-міністром. Президент доручив йому за наступні два дні провести переговори щодо формування нового уряду і вже до найближчого понеділка подати на голосування парламента узгоджений проєкт бюджету на 2026 рік.
Перепризначення прем’єра в умовах гострої політичної кризи – крок напрочуд зухвалий і ризикований навіть за мірками досвідченого Макрона.
Перша поява Лекорну після перепризначення
Опозиція з обох флангів вибухнула критикою. Представники й правих, і лівих сил назвали рішення президента «недоречним фарсом» і «ганьбою для Франції». Лунали й серйозніші попередження: якщо новий уряд не знайде підтримки і бюджет не буде ухвалений, опозиціонери грозяться винести на розгляд імпічмент президенту Макрону та домагатися дострокового вотуму недовіри щойно перепризначеному премʼєру.
Втім, лівий блок погодився принаймні сісти за стіл переговорів щодо бюджету – висунувши жорстку умову повернення пенсійного віку назад до 62 років (замість підвищених 64).
Уряд Лекорну знову стоїть перед надскладним завданням, і немає певності, що він протримається бодай найближчі тижні.
Сам президент Макрон наразі взяв паузу і зберігає показову мовчанку, опинившись, по суті, у політичній ізоляції. Скептики іронізують, що президент вдруге «вистрелив останньою кулею» – тепер уже холостою, адже цей постріл не переконав ні парламент, ні суспільство.
Фіналом цього драматичного тижня стала відставка ключового союзника. 11 жовтня 2025 року партія «Республіканці» офіційно оголосила про свій вихід із правлячої коаліції.
Консерватори, розчаровані кадровою політикою та стилем керівництва Макрона, більше не бачать себе партнером уряду. Таким чином, центристська команда президента остаточно втратила підтримку в парламенті.
Політична криза у Франції вийшла на новий виток: відтепер уряд – фактично уряд абсолютної меншості, а перспектива дострокових виборів або інших позаштатних кроків стає все більш реальною.
Старий-новий премʼєр міністр Лекорну з президентом Макроном
КРИЗА ДЕМОКРАТІЇ В ЄВРОПІ: ЗРОСТАННЯ КРАЙНІХ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ
Французькі події яскраво висвітлили глибинні проблеми, з якими зіштовхуються демократичні системи по всій Європі. У багатьох країнах ЄС спостерігається спільний корінь кризи, який має дві основні форми прояву.
Цей корінь – це хронічна бездіяльність або ж неефективність демократичних інститутів, їхня нездатність швидко і рішуче реагувати на запити суспільства. Через це сіється й недовіра до цих інститутів з боку електорату.
Перша проблема, що виходить із цього — традиційні «системні» політичні партії, що десятиліттями чергувалися при владі, отримували мандат від виборців, з часом настільки закостеніли у власному світогляді, що виявилися неспроможними до самооновлення. Вони уникають радикальних кроків чи реформ, навіть коли цього настійливо вимагають обставини та електорат.
Звідси – друга проблема: падіння довіри громадян до традиційної політичної еліти та стрімке зростання популярності альтернативних сил – часто популістських та радикальних, які обіцяють «прості рішення».
На цьому благодатному ґрунті по всій Європі міцніють партії крайніх ідеологічних спектрів – і правого, і лівого. Ці нові гравці нерідко ставлять під сумнів самі основи ліберальної демократії і спільності європейського проєкту.
Вже сьогодні у парламентах чи рейтингах низки країн домінують політики, яких можна віднести до «ультра» таборів. Мова, зокрема, про ультраправих: «Альтернатива для Німеччини» (АдН) у Німеччині, «Національне об’єднання» Марін Ле Пен у Франції, партія Reform UK у Великій Британії, Австрійська партія свободи та інші подібні сили.
З іншого боку спектру – свої радикали: ультраліві партії на кшталт «Лівих» (Die Linke) у Німеччині, блок «Народний фронт» у Франції, потенційний новий ліворадикальний рух на чолі з Джеремі Корбіном у Британії, Комуністична партія Австрії тощо.
Усі ці політичні сили, хоч і різняться ідеологією, об’єднані одним трендом: вони експлуатують розчарування суспільства «старою» політикою і обіцяють рішуче зламати існуючий порядок.
Стрімке входження крайніх партій у мейнстрім несе пряму загрозу для сталості демократичних інститутів і навіть для єдності Європи. Багато хто з ультраправих відзначається євроскептицизмом, шовіністичною риторикою.
Частина ультралівих, своєю чергою, не приховує симпатій до авторитарних моделей і критикує основи ринкової економіки та західних союзів.
Та найгірше, що і ті, і інші часто демонструють готовність співпрацювати з геополітичними опонентами об’єднаної Європи – зокрема, з путінською Росією.
Приміром, у Франції саме крайні праві і крайні ліві сходяться на спільній антиукраїнській та проросійській позиції, хай як парадоксально це звучить. Загальна криза довіри до класичних демократій робить такі сили дедалі більш привабливими для виборця.
Описана європейська криза демократії не виникла раптово – вона зріла роками, але зараз перебуває у найбільш загрозливій фазі.
Той факт, що одна з провідних країн ЄС, Франція, опинилася в стані політичного паралічу, чітко сигналізує: традиційні механізми потребують перегляду, інакше владу візьмуть ті, хто готовий ці механізми зруйнувати.
Європейські демократії опинилися перед викликом оновитися, знайти відповіді на болючі питання суспільства – або ж поступитися місцем популістам і радикалам, що кидають виклик самому існуванню Європейського Союзу у його нинішньому вигляді.
УКРАЇНА: ПЕРСПЕКТИВИ У НОВИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕАЛІЯХ ЄС
Політичні потрясіння у Франції та загальноєвропейська тенденція до радикалізації не можуть не хвилювати Україну.
Нинішня французька криза вже ставить під питання прогнозованість і твердість підтримки України з боку однієї з ключових держав ЄС.
У найближчій перспективі ми ризикуємо зіткнутися з тим, що Париж буде менш здатним приділяти увагу українському питанню – не через зміну поглядів французьких політиків, а через вимушене переключення їхньої уваги на внутрішні проблеми. Інакше кажучи, проактивна проукраїнська позиція Франції може розмитись у хаосі її власної політичної боротьби.
Дивлячись далі, горизонт ще більш тривожний. Якщо демократична система Франції не відновить стійкість, а владу там здобудуть антисистемні сили, про стабільну підтримку України годі й говорити.
Вже на початку 2027 року у Франції заплановані чергові президентські вибори. Зараз все йде до того, що шанси кандидата від нинішнього поміркованого табору (ймовірно, консерватор і колишній прем’єр Едуар Філіпп, якого можна назвати промакронівським) гаснуть із кожною «анти-рекламою» для його союзників.
Натомість у фаворитах тепер — політики, відверто настроєні якщо не проросійськи, то щонайменше антиукраїнськи. Йдеться про лідерів крайніх флангів: правого – Жордана Барделлу (спадкоємця Марін Ле Пен), та лівого – Жан-Люка Меланшона.
Саме між ними, судячи з усього, розгорнеться головна боротьба за Єлисейський палац, і обидва ці кандидати критично ставляться до нинішнього курсу підтримки України. Схожа ситуація може скластися і з парламентськими виборами, які за графіком мають відбутися у 2029 році.
З великою імовірністю дострокові вибори до Національних зборів стануться значно раніше – і нинішній розклад сил у суспільстві натякає на можливий реванш радикалів там також.
Україна повинна тверезо оцінювати ці нові реалії. Слід готуватися до того, що війна з Росією та українське питання загалом у разі поглиблення кризи демократії в Європі можуть відсунутися для західних суспільств на другий план. Щоб вистояти в такій ситуації, нам необхідно діяти проактивно. Зокрема, варто зосередитися на двох ключових напрямках.
По перше, необхідно розвивати власний оборонно-промисловий комплекс, економіку та фінансову систему. Чим більш самостійною і стійкою буде Україна у забезпеченні своїх військових і соціально-економічних потреб, тим менше вона залежатиме від примх зовнішньої кон’юнктури. В умовах, коли підтримка ззовні може стати менш передбачуваною, критично важливо мати внутрішній ресурс міцності.
По друге, переглянути стратегію дипломатичної та інформаційної роботи на європейському напрямі. Якщо досі основними нашими партнерами були традиційні центристські та ліберальні сили, чий вплив зараз послаблюється, то надалі потрібно шукати підходи й до інших політичних гравців.
Це складне завдання, адже крайні праві чи ліві рухи нерідко скептично або й вороже ставляться до України. Більше того, багато з них перебувають під впливом російської пропаганди, що нав’язує таким партіям спотворене бачення міжнародної політики. Однак ігнорувати ці сили не можна.
Україна має шукати шляхи донести свою правду і свої інтереси навіть до тих політиків, які зараз критично налаштовані. Треба працювати з їхніми виборцями, спростовувати міфи, які нав’язує Москва, і пропонувати взаємно вигідні формати співпраці. У нас є і шанс переконати хоча б частину з них, і необхідні ресурси для такої роботи.
Європейська демократична криза – це виклик і для самої Європи, і для України. З одного боку, наші західні партнери стикаються зі своїми «демонами» – політичним радикалізмом, популізмом, розчаруванням виборців.
З іншого боку, українське питання стало своєрідним маркером: саме ставленням до війни в Україні часто визначається, наскільки відповідальна та зріла та чи інша політична сила в Європі.
Тому для нас надважливо зберігати підтримку тих, хто зараз при владі, але водночас готувати ґрунт для діалогу з тими, хто потенційно може прийти їм на зміну.
Україна вже продемонструвала, що є невід’ємною частиною європейської спільноти; тепер настав час довести, що ми здатні захистити свої інтереси навіть у часи, коли сама Європа переживає турбулентність. Наш курс залишається незмінним – до перемоги у війні і до повноправного членства в ЄС. Але шлях до цієї мети пролягатиме через хиткі політичні ландшафти, до яких ми маємо бути готові. Долаючи свої внутрішні виклики, Європа не повинна втратити Україну з поля зору – і ми повинні зробити все можливе, щоб про це нагадати.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
