«Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Іоана 15:13).
Світлана Павлишин — дружина Героя, каже, що ці слова найточніше його описують. Що саме так захисник і жив — без вагань залишив усе: родину, спокій, звичне життя, щоб стати на захист України та рідних.
«Чоловік без вагань став десантником 46-ї окремої аеромобільної бригади», — розповідає Світлана Павлишин.
Олег Павлишин поліг 14 серпня 2023 року на Запорізькому напрямку. Світлана Павлишин згадує чоловіка як енергійного, життєрадісного та турботливого батька трьох дітей. Він був десантником, спортсменом і альпіністом, який навчав дітей і друзів любити гори, активний відпочинок та життя на повну.
Після втрати чоловіка Світлана знайшла сили жити далі завдяки музиці, роботі, дітям і спільноті «Дружини Янголів», але кожна новина про війну знову нагадує жінці про біль.
Дружина полеглого бійця Світлана Павлишин поділилася з журналісткою Фіртки спогадами про чоловіка.
«Наше знайомство було дуже цікавим, — пригадує Світлана. — Я співала на концерті, а він був серед глядачів. Після виступу ми потрапили на одну вечірку.
Там Олег запропонував покатати мене на кріслі з коліщатками. Це було так мило і смішно.
Ми відразу сподобалися одне одному. Після вечірки він провів мене додому, і на тому розійшлися. Тоді ще не було мобільних телефонів, лише стаціонарні, але нам навіть не спало на думку обмінятися номерами.
Якось я йшла містом і бачу — Олег іде назустріч. Питаю: “Куди ти йдеш?”. А він каже: “Та йду до тебе”.
Виявилося, що він запам’ятав дорогу, коли проводжав мене вночі, і просто прийшов «по пам’яті».
Я засміялася: “А якби ми не зустрілися?”. “Мабуть, нічого б не було”, — відповів він.
Але ми зустрілися. Потім разом вирушили в перший похід — і з того все почалося. Це було юнацьке кохання. На своєму випускному, в 11 класі, я вже була з Олегом».
Дружина полеглого воїна ділиться, у них було кохання, коли «метелики в животі». Яскраве, легке — таке, що запам’ятовується на все життя.
Родина була для Олега Павлишина головною цінністю.
«Він завжди був добрим сином, хорошим братом, люблячим чоловіком, турботливим батьком. Опора, підтримка, турбота — все це Олег без вагань брав на себе», — говорить Світлана.
Подружжя прожило разом 23 роки, а загалом були поруч 25. Вони виховали трьох дітей: сина Костянтина (24 р.), доньку Єву (18 р.) та наймолодшу Мілану (10 р.).
«Олег часто говорив, що йому пощастило з дружиною. Я була для нього музою.
Це був наш маленький світ, де завжди панували тепло і любов», — каже Світлана Павлишин.
Світлана Павлишин розповідає, що її чоловік навчався в Івано-Франківській школі міліції МВС України. Також займатися спортом, брав участь у змаганнях і не раз захищав честь навчального закладу.
Працюючи в Коломийському та Яремчанському відділках міліції, паралельно здобував вищу юридичну освіту. Згодом започаткував власну справу — спочатку разом із батьком, а пізніше самостійно.
«Мав деревообробний цех, згодом почав будувати готель і створив туристичний бізнес. Приймав гостей, водив групи в гори, організовував сплави. Робив те, що любив».
Коли почалася повномасштабна війна, Світлана відчувала, що чоловік не залишиться осторонь.
«Ми говорили про це, і я якось сказала: “Олеже, може, якось вдасться уникнути?”. А він відповів: “Уяви, якщо у тебе станеться біда, а я просто залишу тебе”.
Він не міг вчинити інакше — це було рішення серця, дуже чітке й усвідомлене.
Його не мобілізували насильно — усе сталося природно. Якось, їдучи на лижі, він перетинав межу області й отримав повістку. Сказали лише відмітитися, бо вже був у базі, і чекати дзвінка. Коли прийшов — повідомили: «Завтра відправка».
Олег попросив дати трохи часу, бо був приватним підприємцем і мав передати справи. Йому дали два тижні. За цей час чоловік зустрівся з друзями, сходив у похід, побув із родиною. Ми провели чудові дні разом», — пригадує Світлана.
Сьомого березня 2023 року Олег Павлишин пішов служити. Хоч мав проблеми з венами — одну ногу вже прооперували, іншу ще ні — переконав лікарів, що придатний до десантно-штурмових військ.
«Казав: “Я можу щодня проходити по 15 кілометрів із лижами”. Він був сильним, витривалим і хотів бути не “в тилу”, а на передовій. Згодом його відправили на навчання до Британії», — розповідає дружина.
Світлана Павлишин згадує, що вони навіть не встигли по-справжньому попрощатися.
«Це здавалося чимось тимчасовим — просто те, що потрібно зробити й повернутися».
Подружжя будувало плани на майбутнє — хотіли звести будиночок мрії, посадити горіховий сад, спокійно жити після війни.
«Ніхто й подумати не міг, що все обірветься ось так», — додає Світлана.
Після того як чоловік пішов на фронт, життя Світлани кардинально змінилося.
«На мене лягла маса обов’язків — у бізнесі, у побуті, з дітьми. Ми живемо у власному будинку, далеко від міста, тому навіть технічно було непросто. Але водночас ми стали ще ближчими.
Щоранку переписувалися, щовечора говорили. Кожного дня — теплі слова, зізнання у коханні».
Жінка каже, що не знала, що чоловік безпосередньо на фронті — він до кінця оберігав її від тривоги. Лише згодом з офіційних повідомлень Світлана дізналася, що чоловік служив під Донецьком, а загинув на Запорізькому напрямку, поблизу Роботиного, під час контрнаступу.
«Їхній підрозділ діяв малими групами. Десантники виконували різні бойові завдання.
Останнє його повідомлення було, що вони вирушають на навчання й певний час не буде зв’язку. Також в сімейному чаті чоловік написав: ″Обожнюю свою сімейку″. Потім інша людина написала: “Все добре, просто тимчасово не виходить на контакт”.
Але коли зв’язку не було кілька днів, я написала сама. Повідомлення прочитали — і мовчання. А тоді прийшло: “На жаль, із завдання Олег не повернувся…”».
Світлана Павлишин кинулася дзвонити на гарячі лінії, шукати інформацію. Згодом офіційно повідомили, що чоловік вважається безвісти зниклим. Це сталося 23 серпня — у День прапора.
«Того дня я мала виступати на площі з піснею про прапор. Коли в клуб зайшли представники адміністрації, ТЦК і лікарка — я все зрозуміла.
Після повідомлення просто пішла й купила заспокійливе. Вийшла з аптеки — і пішла співати. Це був найболючіший день у моєму житті».
Пошуки тривали. Коли з’явилася інформація, що тіло чоловіка знайшли, Світлана наполягла на експертизі.
«Ніхто мені нічого не привозитиме, поки не буде ДНК. Я маю точно знати, кого ховаю. Тіло пролежало на полі бою понад два тижні в спеку — упізнати було неможливо, прикмет не залишилося».
Жінка чекала результатів аналізу. Коли ДНК підтвердило збіг, прийшло остаточне повідомлення: загинув.
Олег Павлишин загинув 14 серпня 2023 року. 20 серпня йому мало виповнитися 45.
Світлана каже, що найважче було розповісти про загибель батька найменшій донечці.
«Спочатку ми навіть не говорили Мілані, що тато пішов на війну. Коли він зник безвісти, вона дуже хвилювалася.
Якось прийшла зі школи й каже: “Мамо, уявляєш, у когось тато зник безвісти. А наш?” Я відповіла: “Наш просто зник, немає зв’язку, його шукають. Не хвилюйся”».
Жінка ділиться, було нестерпно боляче, коли довелося сказати правду.
«Якось ми сиділи біля школи, де висять меморіальні дошки. Вона питає: “А в якій школі тато навчався?” — “У четвертій”, — відповіла я. — “Може, там уже є його дошка?” Тоді я сказала, що нам би сказали, якби тато загинув.
Вона просто не розуміла, що означає “зник безвісти”. Це був дуже тяжкий момент».
Перший час намагалися не говорити про це — ні з дітьми, ні між собою.
«Усі тримали біль у собі. Але з часом стало легше, бо залишилися теплі спогади. Ми згадуємо, як каталися на лижах, сплавлялися річкою, як він возив дівчаток на мотоциклі — одну спереду, іншу ззаду: одну в школу, другу в садочок.
Ці спогади світлі, теплі і я тішуся, що діти можуть про них говорити. Біль не минає — просто вчишся з ним жити», — каже дружина.
.jpg)
Світлана також пригадує похорон. Каже, що це був страшний, хаотичний час, але поруч були люди, які допомогли все організувати.
«Особливо зворушила підтримка колег — дирекція Надвірнянського фахового коледжу НТУ, де я працюю, скоротила заняття, щоб усі викладачі й студенти могли провести мого чоловіка — Героя.
Це, здавалось би, дрібниця, але для мене це було безмежно важливо».
Жінка каже, зберігає всі фото, майже на всіх її чоловік усміхається.
«Олег завжди був позитивною людиною, яка ніколи не мала "невирішених питань". Його улюблена фраза — “Добре, зробимо”. Я відчувала себе поруч із ним захищеною, наче за кам’яною стіною.
Він був моєю скелею, моїм тилом, справжнім чоловіком. А я, думаю, була для нього музою».
Світлана Павлишин описує чоловіка як надзвичайно енергійну людину, яка не могла сидіти без діла.
«Олег назавжди залишиться у пам’яті — усміхненим, щирим, сильним; людиною, яка жила на повну. Він завжди рухався, завжди щось планував, творив.
Любив спорт і активний відпочинок — катався на лижах, займався фрірайдом, сплавлявся на каяках і рафтах, потім захопився джипінгом, скелелазінням.
Він опановував усі види екстремального спорту, які тільки можна було».
«Олег прищепив цю любов і нашим дітям. Усі троє — і син, і доньки — уміють кататися на лижах, сплавлятися річками, їздити на велосипедах і роликах. Завжди заохочував їх до активного життя. Був дуже цілеспрямованим, енергійним, завжди в русі.
Чоловік народився в мальовничому передгір’ї Карпат Надвірна — можливо, саме це визначило його безумовну любов до гір. Гори стали частиною кожного його захоплення і зрештою привели до професійного альпінізму. Одна за одною світові вершини підкорялися йому.
Згодом він почав ділитися цією пристрастю з іншими — навчав, організовував групові сходження, долучився до Українських клубів альпінізму. Там мав авторитет і повагу, знайшов багатьох друзів. Олег здобув другий спортивний розряд і посів третє місце на чемпіонаті України в технічному класі.
Гори були для нього джерелом натхнення. Він міг тижнями ходити в походи — бував на Татрах, в Альпах та на Кавказі. Там відчував силу, спокій, єдність із природою. Але попри все, завжди прагнув повернутися додому.
Після його загибелі перший час здавалося, що він ось-ось повернеться — настільки живим він залишився у наших спогадах», — говорить Світлана.
Світлана каже, що чоловік ніколи не розповідав їй про війну — лише про навчання. Писав короткі, дотепні тексти, спостереження про побратимів.
«Серед десантників він був найстаршим, іншим було до сорока, а йому вже сорок чотири. Казав: “Я дружу з усіма, але ні з ким занадто близько”. Він мав вік і досвід, коли вже не потрібно нічого доводити.
Він жартував, розповідав історії з навчань: то серед бійців знайшовся чемпіон області з шахів, і вони грали партії, то тренер із боксу — тренувалися разом увечері. Чоловік завжди тримав себе у формі, ніколи не дозволяв собі байдикувати», — каже Світлана.
Світлана Павлишин каже, що її чоловік був самодостатнім, мужнім і свідомим воїном.
«Він точно знав, на що йде, і що може. Як сказав син моєї колеги: “Шкода, що це війна техніки, а не людей”. Бо якби все вирішували сила, витривалість і характер — він би переміг», — додає жінка.
Побратими розповідали, що Олег ніколи не боявся.
«Мені завжди згадується Молитва українського націоналіста: “Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому!”. Ці слова найточніше його характеризують», — каже дружина.
Про бойові дії чоловік Світлані не розповідав.
«У відпустку він не приїжджав. Його мобілізували в березні, а вже в серпні він загинув. Два місяці вважався безвісти зниклим — не могли забрати тіло з поля бою. Лише в жовтні його поховали».
У рідній школі, де навчався Олег Павлишин, встановили меморіальну дошку. Світлана підтримує зв’язок з побратимом чоловіка — Дмитром Артем’євим.
«Дмитро був тоді поранений, бачив Олега. Розповідав, що живих тоді евакуювали, а загиблих не змогли забрати. Він приїжджав до нас, був на похороні. Ми спілкуємося час від часу, підтримуємо зв’язок», — говорить Світлана.
Після загибелі чоловіка жінка знайшла підтримку у спільноті «Дружини Янголів». За її словами, зараз у спільноті близько сто сорок дружин. Вони зустрічалися на ретриті в Закарпатті — це була подія, яка Світлану надзвичайно вразила.
«Одна дівчина тоді втратила чоловіка зовсім нещодавно — вона плакала без упину. Ми співали, говорили, просто були поруч.
Спочатку я думала, що це надто важко для неї. Але психолог пояснив: “Вона має бачити, що життя після втрати існує”. І це правда. Ми стали для неї доказом, що можна вижити й навіть знову посміхнутися.
Ця підтримка безцінна. Ми не вмовляємо одна одну “не плакати”, не змушуємо веселитися. Просто поруч — і цього достатньо», — каже Світлана.
Дружина полеглого Олега Павлишина переконана: подібних спільнот бракує в громадах. Багато жінок залишаються сам на сам із болем, не маючи, куди звернутися.
«Було б добре хоча б раз на місяць організовувати зустрічі — арттерапію, спільні сніданки, просто розмови. Це не потребує великих коштів, лише ініціативи».
Світлана пригадує, як учасниці спільноти взяли участь у благодійному показі вишиванок: ветеран презентував свої вироби, а вони стали моделями.
«Це настільки надихнуло, що багато дівчат уперше за довгий час нафарбувалися, вдягли підбори, знову відчули себе жінками.
Бо після втрати ти просто існуєш — не хочеться ні їсти, ні спати, ні дивитися в дзеркало. А такі проєкти допомагають знову відчути себе живою».
Жінка каже, що зараз її тримає віра.
«Коли Бог закриває одні двері, відкриває інші. І не дає випробувань більших, ніж людина може витримати. А поруч завжди є люди, яких посилає Бог».
.jpg)
«Підтримує музика, спорт, але найбільше — щире спілкування. Не поверхневе, не “побалакати”, а глибоке — те, що наповнює зсередини.
Є періоди, коли просто існуєш. Пам’ятаю, я перестала їсти, і подруга щодня запитувала: “Ти сьогодні щось їла?”. Вона приходила, приносила чай чи їжу, просто була поруч. Такі люди — безцінні. Вони не повчають, а відчувають, що тобі потрібно: чи розмова, чи тиша».
Світлана Павлишин каже, що віра допомагає жити далі: поруч діти, робота, люди, яким вона потрібна.
«Я працюю у навчальному закладі, співаю з дітьми — це мій порятунок. Діти приносять мені сміх, жарти, енергію. Ми разом співаємо сучасні пісні — і в ці моменти я живу.
Мені пощастило з професією: вона дає змогу і виплакатися, і усміхнутися, і ділитися любов’ю. Це не просто “відволікає”, це інше життя, де я можу бути собою».
Підтримка від держави, за словами Світлани, — це насамперед фінансові виплати. Але моральної підтримки від громади вона не відчула.
«Коли чоловік ще вважався безвісти зниклим, було важко навіть виходити в місто. Люди зупиняли й питали: “Ну що, знайшовся?” — не розуміючи, як боляче чути ці слова. Бракувало тактовності».
Жінку врятувала музика.
«Я співаю, і через пісню змогла проживати біль. Іноді просто співала й плакала водночас».
Світлана мріє, щоб у громаді з’явилася спільнота для дружин загиблих і поранених — місце, де можна отримати психологічну підтримку, поділитися досвідом, просто поговорити.
«Мені пощастило познайомитися з дівчатами з організації “Дружини Янголів”. Це справжнє полегшення — коли тебе розуміють без слів. Там можна мовчати, сміятися чи просто бути — і ніхто не питає зайвого».
Світлана Павлишин пройшла восьмикрокову програму роботи з горем і втратою. Каже, що не всі витримали програму:
«Це не про розваги, а про проживання болю. Треба багато проговорити, виплакати — і тоді приходить полегшення».
Жінці також допомогла практика терапевтичного письма, яку проводила громадська організація «Фільтр».
«Ти просто пишеш усе, що болить — недоговорене, претензії, спогади, любов. Папір витримує все. Це лише для тебе — ніхто не читає. І це справді лікує».
Світлана Павлишин зараз не обговорює політику. Будь-які новини про війну для неї надзвичайно важкі, тому вона уникає їх, щоб не травмувати себе знову.
«Багато емоцій я ніби “вимкнула” — для самозахисту. Бо біль іноді просто нестерпний. Війна болить лише тим, кого вона справді торкнулася. Є знайомі, які сперечаються, щось доводять чи оцінюють — я просто мовчу.
Не бачу сенсу щось пояснювати. Минуло стільки часу, а геноцид нашої нації триває. Іноді смішно чути, як за кордоном говорять про “український дух”, коли їм нічого не загрожує. Щоб нікого не образити й не зірватися емоційно — мовчу».
Світлана Павлишин ділиться думкою про те, чи суспільство пам’ятає ціну війни:
«Недоречно, коли родини Героїв використовують у власних цілях — на заходах, щоб “зіграти на жалості”. Це просто переповнює чашу терпіння.
Наприклад, акція “Коляда для Янголів” — грає оркестр перед портретами полеглих воїнів на площі. Я дивлюся на це й думаю: “Для кого це?”. Тим, хто загинув, вже не потрібно.
Але, можливо, для когось така форма пам’яті важлива. Особисто я стараюся уникати подібних заходів, хоча інколи через професію мушу виступати.
У нашій громаді пам’ять шанують. Але важливо робити це не “для галочки”, а щиро — з розумінням, що саме потрібно родинам. Іноді це не медаль чи грамота, а проста допомога психолога чи людське слово підтримки.
Бо коли ти не можеш впоратися з емоціями, а тебе запрошують отримати відзнаку — це боляче. Мій чоловік зробив велику жертву — віддав життя за інших».
Жінка хоче, щоб люди пам’ятали Олега Павлишина як надзвичайно енергійну, життєрадісну людину, повну ідей.
«Він займався всім — від голубів і риби до баранів. Любив природу та мав безліч ідей.
Як батько він був безмежно турботливим. Ночував зі мною в пологовому будинку на карематі, носив дітей на руках, заспокоював їх ночами.
Умів вигадувати казки просто з уяви — настільки цікаві, що наймолодша донька досі просить: “Розкажи так, як тато”.
Він навчив дітей любити спорт — велосипеди, лижі, ролики, скелелазіння, рафтинг. Завжди знаходив спільну мову з ними. Мама була суворіша, а тато — той, хто дозволяв трохи більше. Це був добрий, теплий, щирий тато. І його дуже бракує», — поділилась Світлана Павлишин.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
