«Нас лише доукомплектовують, а людям потрібен відпочинок»: будні прикарпатської «десятки» на передовій

«Відчинив вікно, виблював і їдеш далі»: hromadske розповіло про будні медиків прикарпатської «десятки» на передовій.

Артилерійське гупання за вікном. Піднімаюся з ліжка, довкола темрява. На годиннику — опівніч. Надворі реве позашляховик. Щойно мотор вщухає, хтось голосно гупає дверима автівки. У хаті здіймається метушня. Я моментально приходжу до тями та згадую, що перебуваю у стабпункті 10 гірсько-штурмової бригади неподалік фронту. 

— Що, ти кажеш, у тебе з очима сталося? — питає Андрій в одного з бійців. 

— Попекло ліве око. Лице зовсім трохи, а от око... Зараз хоча б кліпати можу, а тоді у бліндажі взагалі пиз**** був. 

До кухні з ліхтариком у роті заходить Валера, який у цивільному житті працював ветеринаром. Він ставить катетер і крапельницю хлопцю з обпеченим оком.

— Це у вас там приліт був? 

— ПТКР. Прямо нам у спостережний пункт влетіла. 

— Вам треба заспокійливе? — перериває розповідь Андрій. 

— А можна мені з собою його дати, аби я перед сном випив і заснув? Бо я погано сплю останнім часом.

Кілька хвилин медики оглядають військових і надають допомогу. Далі їх проводять до авто — хлопців повезуть до військового госпіталю, за 40 хвилин звідси. Водій Володя, який працює на стабпункті, каже, що ця доба відносно спокійна, порівнюючи з попередніми, коли за ніч привозили понад сім поранених. 

«Кацап є кацап: їм байдуже, можеш ти вивезти поранених чи ні. Вони закидають зверху снарядами. Це зараз у нас трохи затишшя, а то — кожного дня до нас везли поранених», — каже Володя.

Він завозить бійців до госпіталю і вертається. Уночі у стабпункті сплять чуйно, адже будь-якої хвилини може з’явитися робота. 

Першим на вулицю вибігає Андрій. Він — хірург і старший у медичній групі. Надворі — хоч око виколи, видно лише червоні фари машини. З медеваку хлопці-парамедики допомагають вийти військовим. Одного з них тримають попідруки. Їх повільно заводять до веранди та ведуть на кухню.

«Нас лише доукомплектовують, а людям треба відпочинок» 

Вранці з кухні доноситься запах смаженого м’яса та кави. Мар’яна, яка також працює в медичній роті, готує на всіх сніданок. Вони з Андрієм — єдині з групи, хто має медичну освіту. Мар’яна вчилась у медичному коледжі. У 2017-му дівчина вперше потрапила на службу до 10-ї бригади. Тоді їй було лише 19 років. Потім завагітніла й пішла в декрет, а незадовго до повномасштабного вторгнення знову повернулася до служби. Її сину — 4 роки. 

— Довго вже не бачила його? — питаю Мар’яну, поки вона накладає битки у тарілки.

— Місяць тому їздила на день народження. Спочатку ми не бачилися 9 місяців, то він ледь впізнав мене: ніби я щось знайоме, але й водночас чуже. Останнього разу впізнав, але плакав, не хотів відпускати. 

Усі потрохи сходяться на сніданок. Водій Любомир каже:

 «Непогано було б, якби цю бригаду відвели назад. Бачу, бригади міняються: одні заходять, інших виводять. Відбуваються якісь ротації, а ми сюди як заїхали, так нас лише доукомплектовують, а людям-то треба відпочинок». 

Любомир служить водієм в армії з 2001 року. Перед повномасштабною війною вийшов на пенсію і планував відійти від служби, але все змінив наступ росії. Це вже його восьма ротація на Донеччині, тож регіон знає як свої п’ять пальців. 

«Приїжджають хлопці з інших бригад і кажуть: “Краще б нас на Херсон знову відправили — так багато тут російської піхоти”. Хоча за рік вони просунулися лише на 53 кілометри на цьому напрямку — пройшли із Золотарівки до Бахмута.

З такою великою армією, як вони хваляться, ці 53 кілометри треба було подолати за тиждень», — каже Любомир. 

Після сніданку хлопці беруться майструвати турніки для підтягування. Вранці рідко привозять поранених. 

«У нас всю евакуацію кілька тижнів тому вони вибивали. Хлопці тільки виносять поранених із позицій — ті одразу ВОГи кидають. Зараз вивозять лише вночі, бо якщо заїхати вдень — забудь, що ти вийдеш із позицій.

Вони так пристрілялися до нашої піхоти, що нам везли хлопців без низу або верху», — розповідає ще один із водіїв Вова. 

Він возить переважно загиблих. Інколи тіла військових, зібрані по частинах, йому передають у пакетах: 

«Були такі випадки, що довго шукали зниклих безвісти, а коли знаходили й привозили, то там уже опариші були в роті, — і як ти його впізнаєш. Везти їх дуже складно через запах.

Відчинив вікно, виблював і їдеш далі. Для мене це такий запах карамелі із чимось гнилим, його ні з чим не сплутаєш». 

Вова продовжує з іще більшим завзяттям копати яму під турніки та починає жартувати на інші теми. Я питаю його, чи пам’ятає він усі ті страхіття, які довелося бачити за цей час, чи, може, пам’ять стирає такі речі. Вова відповідає, що пам’ятає кожного, кого привозили, і найчіткіше — найгірші випадки. 

«У Європі не відчуваєш життя так сильно, як тут, поруч зі смертю»

Ближче до обіду на вулиці знову реве мотор. Усі вибігають. Цього разу водії медеваку спокійно виходять з автівки — привезли пораненого з уламком у лопатці, але він іде самостійно.

«Ми окоп копали, я курив, а воно як вдарить збоку. Не чув ні свисту, нічого, одразу вибух. Залетів снаряд в окоп», — розповідає військовий.

Уламок дістануть уже в госпіталі. Військовий каже, що він йому не заважає, лише трохи пече.

Чоловіку кажуть трохи почекати на стабпункті, раптом медевак привезе ще кількох поранених, із якими його доправлять до госпіталю. Ми сідаємо на вулиці коло хати. Військовий розповідає, що сам він із Коломиї. Його лише недавно мобілізували, і він тільки втретє заступив на зміну. 

Ще годину тому цього чоловіка мало не вбив російський снаряд, а зараз він тішиться з історій, які розповідає медикиня Мар’яна. Вона грається з кішкою, яка прибилася до них і народила кошенят, а згодом завагітніла знову: «Якби знали, що у нас так ведеться, то заводили б кіз чи іншу домашню худобу». Ми всі разом сміємося. 

«Найбільш інтенсивне життя завжди поруч зі смертю, — каже медик Андрій. — Десь там у Європі не відчуваєш життя так сильно, як тут, в Україні, поруч зі смертю». 

Травневе сонце вже трохи припікає нам голови. Миттєву тишу різко перериває гучний свист снаряда. Ми зриваємося на ноги й біжимо до хати. Снаряд пролітає далі й розривається недалеко від нас угорі. Через кілька хвилин його наздоганяє наступний. росіяни шукають нову ціль.