Коли дитина починає працювати з психологом, багато батьків очікують швидких результатів і часто розчаровуються.
У цьому процесі важливо розуміти, як саме відбувається робота над емоційним станом дитини, а також — яких помилок слід уникати.
Про це Фіртці розповіла дитяча психологиня Ірина Волощук.
За її словами, одна з найпоширеніших помилок — завищені очікування. Батьки часто вважають, що вже після кількох занять поведінка дитини має суттєво змінитися.
Наприклад, якщо дитина проявляє агресію, апатію, невпевненість або має труднощі в соціалізації, то дорослі хочуть бачити очевидний прогрес після кожного візиту до психолога.
«Перше, що я раджу батькам — відпустити очікування. Якщо ви довіряєте спеціалісту, довіртесь і процесу. Психолог знає, що робить», — пояснює фахівчиня.
Особливо це стосується роботи з молодшими дітьми — дошкільнятами та учнями початкових класів. У таких випадках фахівці рідко говорять із дитиною напряму про її проблеми.
Натомість використовують казки, театр, арттерапію, розповіді та приклади. Це допомагає обережно підійти до складних тем і не викликати захисну реакцію.
Психологиня радить утриматися від таких запитань у присутності дитини, як-от: «Ну що, як наші справи?», «Стає краще?» або зауважень: «Він знову бився». Це може зашкодити терапевтичному процесу.
«Уявіть, що ви віддали дитину на музику чи спорт. Ви ж не очікуєте, що після кожного заняття вона зіграє цілий твір або виконає удар без помилки. Тут так само — потрібен час.
Можливі сплески емоцій або навіть крок назад. Грамотний психолог розуміє ці процеси й може пояснити їх приватно, без дитини», — наголошує фахівчиня.
Утім, Ірина Волощук зазначає, що акцент тут не на дитині. Акцент — на батьках. На їхніх реакціях.
«Дуже цінно, коли ви зустрічаєтеся з психологом і проговорюєте свої реакції: «А як ви реагуєте, коли дитина робить ось так?», «А як — коли вам вчитель щось розповідає?», «А як ви вчите дитину дружбі?» тощо.
І тут важливо бути відвертим. Бо часто ми не знаємо, як саме «вчити». Ми читаємо нотації, моралізуємо, кажемо, як не треба. Але рідко пояснюємо, як треба. Ще рідше ділимося власним досвідом.
І ще рідше — поділяємо почуття дитини. Наприклад, сказати: «Я знаю, як ти себе почуваєш. Мені здається, ти наляканий і почуваєшся невпевнено — тому й агресуєш. Спробуймо з цим розібратися.
А що це за агресія? Кого вона захищає? Може, когось маленького і беззахисного? Поговорімо про це"».
Фахівчиня наголошує: робота з дитиною — це завжди й робота з її оточенням. Адже дитина живе в середовищі — і це середовище формують реакції батьків, учителів, вихователів.
«Якщо ми не змінюємо ці реакції, ми можемо зруйнувати той тендітний стан дитини, який тільки починає формуватись. Важливо, щоб усі, хто причетні до виховання дитини, мали спільний напрямок», — каже спеціалістка.
Психологиня розповідає, що багато батьків самі формують ті поведінкові стратегії, які хочуть виправити. Наприклад, якщо дитина починає вередувати при зустрічі — можливо, вона просто хоче побути маленькою. І це нормально. Натомість батьки часто кажуть: «Ти вже дорослий — так не можна».
«Спробуйте пограти у гру: ви всі по черзі — маленькі дітки. Потім — дорослі. Потім — старі птахи або хто завгодно. Дайте дитині задовольнити цю потребу. І подивіться на себе: як ви самі формуєте цю потребу?», — радить психологиня.
Спеціалістка порівнює процес змін із вирощуванням рослини:
«Ви посадили її — і щодня дивитесь, чи з’явились корінці. Але якщо постійно витягувати її із землі, аби перевірити — вона не вкоріниться. Дитині потрібен час на адаптацію».
Цей самий принцип стосується й дорослих, які звертаються до психолога: зміни не можуть бути миттєвими. Це не «зробіть щось — і змініться», а шлях внутрішнього розуміння й прийняття.
«Я не виправляю. Я дивлюсь, якого пазлика бракує. Якщо дитина агресує, бо сумує — ми не боремось з агресією, ми працюємо із сумом», — пояснює Ірина Волощук.
Психологиня також дає дітям «секретики дружби»: по-перше — посмішка, по-друге — вміння говорити, по-третє — бачити потреби іншого. Це вміння — основа здорової взаємодії не тільки в школі, а й у житті.
Якщо ж дитина має труднощі в колективі, варто подивитися, як вона взаємодіє вдома. І не завжди причина — у сварках.
«Іноді дитина звикає, що вся увага належить тільки їй — і тоді у соціумі стикається з нерозумінням: інші діти не будуть враховувати лише її почуття. І саме на цьому етапі дитині особливо потрібна допомога — без тиску, але зі спільною підтримкою дорослих».
«Тому я дуже рекомендую не чекати серйозних проблем. Якщо бачите труднощі з адаптацією чи комунікацією — звертайтесь. І це не означає, що ви — погані батьки. Це як налаштування музичного інструменту.
Інструмент не є поганим. Він просто розладнався. Його треба налаштувати. Це — нормальний процес кожної сім’ї», — резюмує Ірина Волощук.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Розлучення батьків: івано-франківська психологиня розповіла, як підтримати дитину
«Не підсилювати страхи та тривоги». Як говорити з дітьми про війну?
