Тарас Бенюк, керівник Івано-Франківського театру драми і комедії (раніше він називався «Новим театром»), кінорежисер та актор.
Театр, який очолює Тарас Бенюк, активно розвиває місцеву сцену та популяризує сучасне мистецтво серед глядачів. Сезон міського театру стартує вже в листопаді.
Напередодні журналістка Фіртки поспілкувалася з Тарасом Бенюком про історію створення та розвиток міського комунального театру, про новий сезон, фінансування та незалежність, режисерські мрії, бачення театру майбутнього, а також про плани та проєкти.
Розкажіть про свій перший досвід у театрі. Як відбулося ваше знайомство з ним?
Пам’ятаю, це було ще в другому чи третьому класі. Мій батько працював водієм у нафтовій компанії й часто возив людей автобусом. Одного разу він віз колектив у театр і взяв мене з собою.
Чесно кажучи, спершу мені все здалося нудним. Я просидів у залі хвилин п’ять і сказав татові, що більше ніколи не піду до театру. Все здавалося дивним: актори у костюмах виглядали для мене як «люди у білому», а я тоді захоплювався зовсім іншими речами – бойовими мистецтвами. Мені цікаві були фільми-бойовики, я тоді дивився тільки такі фільми.
Театр тоді здавався мені зовсім нецікавим.
А коли це змінилося?
Поступово. Тоді я був ще дитиною і просто не розумів, що таке театр. Але з часом усе змінилося, і він став важливою частиною мого життя.
Як проходило ваше навчання?
Можу сказати кілька слів про своїх учителів. Один із них — Василь Юрців, талановитий педагог і актор, який останні роки працював режисером у нашому театрі. Він викладав і нас акторську майстерність на Кафедрі сценічного мистецтва і хореографії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. На жаль, його вже немає з нами — він помер від раку.
Але ми завершили його проєкти. Наприклад, вистава «Біля ковчега, о восьмій», що зараз іде в театрі, зберігає його голос. Це дуже глибока робота, рекомендую подивитися цю виставу.
А яким був сам процес вашого навчання, що було цікавого?
Цікаво було, що вже з перших місяців ми, студенти, хотіли грати якісь ролі, брати участь в постановках. Цього ж хотіли і деякі керівники університету, - щоб ми вже щось показували. Але наші викладачі казали, що ми не готові. Ми багато працювали над рухом, голосом, пластикою.
Тоді це здавалося зайвим, але зараз розумію, що все було правильно. А грати ролі в постановках почали лише через роки. У мистецтві важливо, щоб усе відбувалося у свій час.
Спершу і мені здавалося, що можу все, але практика показала інакше: без досвіду — ніяк. І життєвого, і професійного. Кількість зіграних ролей, участь у постановках формує власний стиль і бачення театру. Саме це робить актора неповторним.
Як виникла ідея створення тоді ще «Нового театру» і чим він відрізняється від інших?
Коли я повернувся з Києва, де працював у театрі імені Лесі Українки, мені запропонували набрати курс в Інституті мистецтв. Саме з цього курсу й народилася ідея створення театру. І, чесно кажучи, вийшло все дивом.
Спершу ніхто не вірив в реальність такого проєкту. Навіть я не до кінця усвідомлював, що відбувається. Але, мабуть, ми робили правильні кроки. Тодішній міський голова Руслан Марцінків, який щойно обійняв посаду, підтримав ідею. Він подивився нашу першу постановку — «Стус» — і сказав «о’кей». І, що найважливіше — стримав своє слово.
Роботу ми розпочали у 2015 році, а офіційно зареєстрували театр у 2017-му. Нещодавно ми провели ребрендинг та стали називатися Івано-Франківським театром драми і комедії.
Виходили з реалій. В нас не було театрального приміщення, сцени, пишних декорацій, гардин, колон. Але сучасний театр не завжди цього всього і потребує. У нас достатньо кількох предметів на сцені і щирої гри. Наші вистави за декораціями прості, але живі.
Можете навести приклад?
Моя перша постановка «Людина-подушка» зараз відновлюється. На сцені лише стіл, стілець і троє акторів, а вистава триває майже три години. І, кажуть, що глядач не може відірватися.
Тарас Бенюк в ролі цензора в п’єсі японського автора Кокі Мітані "Гамлет і Джульєтта"
А яка зараз ситуація з акторами? Адже зараз війна. Не виникає складнощів з кількістю акторів?
Буває складно. Дехто виїхав за кордон. У нас два працівники служать в армії: актор Станіслав Цуканов і звукорежисер Василь Бенюк. Дехто звільнився, бо в нас поки що немає броні. Тому залишилося лише двоє акторів, але багато актрис. Мені доводиться виконувати роль директора, художнього керівника, актора і режисера одночасно.
Є така практика, коли ролі грають актори з інших театрів. Чи користуєтеся ви послугами акторів інших театрів?
Дехто хотів би долучитися, але, на жаль, ми не можемо платити великі гонорари за разові участі. Запрошення акторів із інших театрів потребує витрат на відрядження та проживання. Тож наразі робимо все своїми силами.
Колись в традиційному японському театрі всі жіночі ролі грали актори-чоловіки. Можливо, якщо у вас брак акторів, але багато актрис, то вони б грали чоловічі ролі?
Так, і це не жарт, а реальність, у нас уже є вистава, де жінки грають чоловічі ролі — виходимо з того, що маємо. Сподіваюся, з часом зможемо збільшити штат і отримати хоча б три броні для працівників театру.
Яку головну місію ви ставите перед театром сьогодні?
Чесно кажучи, раніше про це не задумувався. Але зараз найважливіше — війна. Будь-яке мистецтво — театр, кіно, живопис, — має працювати на те, щоб пропагувати українську культуру та показувати сучасну Україну світові.
Щоб усі бачили: ми — не Росія!
Частина команди Театру вирушає до Києва грати виставу «Бубновий ельф» за пʼєсою Володимира Єшкілєва на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки
Які теми зараз найбільш потрібні українському глядачеві на сцені?
Не думаю, що люди хочуть постійно бачити війну на сцені. Вона вже присутня в їхньому повсякденному житті. Думаю, що зараз потрібне мистецтво, яке дає полегшення, можливість на мить відволіктися і відчути життя.
Багатьом людям, і не лише військовим, зараз психологічно дуже складно.
Наскільки складно розвивати незалежний театр в Івано-Франківську без сталого фінансування?
Це справді складно. Формально ми не зовсім незалежні — ми міський театр під опікою місцевої влади. Але фінансування не повне: зарплати акторам виплачуються, а багато інших питань доводиться вирішувати самотужки.
Ми зараз робимо нову сцену, глядацький зал. Шукаємо меценатів, альтернативні джерела підтримки, багато робимо своїми руками, руками акторів, працівників театру – фарбуємо, штукатуримо, виконуємо столярні роботи, виготовляємо декорації.
Чого очікувати у новому сезоні театру?
Сезон розпочнеться в листопаді з музичної мелодрами «Я люблю тебе, Гітель». Запрошуємо всіх на прем’єру — точну дату оголосимо найближчим часом.
Раніше ми планували іншу прем’єру та інші вистави. Але наш головний режисер Василь Юрців помер. Він встиг завершити одну постановку і розпочати ще дві: «Украдене щастя» Івана Франка та п’єсу Сартра. Сподіваюся, я або інший режисер, зможемо завершити ці проєкти так, як він планував.
Чи є режисерський проєкт, який ви мрієте втілити?
Так, мене цікавить сучасна драма. Дуже багато ідей, проєктів, сценаріїв. Вистачило б лише на все сил, часу та ресурсів...
А ще ми з моєю дружиною, актрисою Анною Бенюк, плануємо окремий комерційний проєкт за п’єсою нашого франківського письменника Володимира Єшкілєва — поза межами театру драми і комедії. Це дуже сильний текст. Назви поки не розкриваю, але, думаю, за рік він побачить світ.
Обмеженість ресурсів – це, кажуть, стала проблема кожного керівника. А як щодо ресурсу часу? Чи відчуваєте «тиск часу» у творчості?
Останнім часом я часто думаю про те, що ми не вічні. Повномасштабна війна особливо загострила це усвідомлення. Щодня розумієш: ми смертні і треба встигнути зробити щось значуще, залишити по собі слід. Тому зараз кожен день має особливу цінність.
У чому полягає найбільша складність роботи з акторами і кого ви вважаєте ідеальним актором?
Ідеальний актор передусім працездатний. Не той, хто тільки вважає себе талановитим, а той, хто створює результат. Менше слів — більше справи.
Що для вас означає «театр майбутнього»?
Коли з’явилося радіо, казали, що театр зникне. Потім — кіно, телебачення, потім інтернет. Завжди хтось передбачає «смерть» театру.
Але люди й досі ходять у театр, і зали повні. І, вірю, що будуть ходити. А «театр майбутнього» — це той самий театр, просто в ногу з часом.
Афіша кіно «Все буде ок!», головним режисером якого є Тарас Бенюк. Зйомки кіно відбувалися в Івано-Франківську, Києві та в Буковелі
А як щодо штучного інтелекту в театральному мистецтві? Чи він не стане ще однією причиною «смерті театру»?
Так, зараз почалася епоха штучного інтелекту. Знов кажуть, що він замінить театр. Але я не вірю, що якісь цифрові образи спроможні замінити реальні людські емоції, психологію, акторську майстерність, імпровізацію…
У кіно, можливо, ШІ зможе створювати сценарії, копіювати обличчя акторів, навіть цілі фільми генерувати. Але в театрі головне — жива людина, актор. Його ніхто не замінить.
Театр був, є і буде доти, доки існує людська емоція.
Ви викладали акторську майстерність. Що цінували у своїх студентах?
Я вже давно не викладаю. У мене був лише один курс, і більше я не планую педагогічної діяльності — немає часу. Зараз я займаюся розвитком театру, а ще готуюся до зйомок повнометражних кіно франківською кінокомпанією «Юкрейніан Вест Філм», яку ми створили з однодумцями.
Чому ви припинили викладати?
Педагогічна робота дуже енерговитратна. Щоб робити її добре, потрібно присвятити себе виключно навчанню. Мені довелося викладати, бо створював театр зі студентами — не з усіма, а з половиною курсу.
Але мені значно більше подобається бути режисером, актором і працювати у кіно.
Тарас Бенюк, режисер кіно «Патерн» та виконавець його головної ролі
Чим для вас особисто є театр: роботою, покликанням чи способом життя?
Колись я думав, що це моє покликання і спосіб життя. Але насправді моє головне покликання — сім’я: моя дружина та діти. А театр — це моя робота, яку я дуже люблю і намагаюся робити максимально добре. До речі, моя дружина теж акторка у нашому театрі.
Та й у цілому найбільше мене надихає у роботі моя сім’я, мої діти. Усе, що я роблю, — заради них. Хочеться залишити після себе щось особливе, важливе.
Яким ви бачите ваш театр за десять років?
Я дуже хочу, щоб у нас було власне приміщення. Без нього працювати надзвичайно важко: доводиться постійно шукати майданчики, а результати показувати треба тут і зараз. Це сильно впливає на якість роботи. Є багато людей, які нам допомагають, і я вірю, що приміщення у нас буде.
Для мене головне у театрі не спецефекти й технології, а люди. Жива емоція й живе спілкування — без цього театр перестає бути театром. Навіть з інтерактивом і штучним інтелектом театр має залишатися живим, — з актором, який «тут і зараз» передає емоцію глядачу.
Усе дуже швидко змінюється — і, напевно, це добре. На плаву залишається той, хто бачить ці зміни й уміє відповідати на потреби людей у конкретний момент.
Мені зараз 42 роки, і я сподіваюся ще побачити, як театр розвивається. А якщо ні — прийде хтось інший. Моя головна мета — щоб театр не зник. Я його створював і дуже хочу, щоб він мав майбутнє: власне приміщення та керівника, який продовжить справу.
Розкажіть про вашу роботу у кіно. З чого все почалося?
Я завжди мріяв про кіно, і частково ця мрія здійснилася. Перший проєкт був короткометражний – тизер до книги Степана Процюка «Травам не можна помирати».
Потім ми відзняли короткометражний фільм «70-ті» — історію про те, як НКВД знищувало українську інтелігенцію на заході України.
Фільм можна знайти на YouTube. Ми навіть подавали його на фестиваль, але заявку не прийняли через технічні причини. Проте він є, і люди його дивляться.
Які ще проєкти з’явилися?
Зняли психологічний трилер за книгою Володимира Єшкілєва «Патерн» і комедію «Все буде ок!». Ці фільми нашої кінокомпанії пройшли в кінотеатрах України.
До речі, Івано-Франківськ є одним із дуже небагатьох обласних центрів, який має свою кінокомпанію, що знімає повнометражне ігрове кіно. Практично вся українська кіноіндустрія зараз зосереджена в Києві.
З тим бюджетом, який мали, у Києві, як кажуть, навіть камеру не ввімкнули б. А ми зробили ці фільми — і я пишаюся цим. Це хороший старт, і далі є куди рухатися.
.jpg)
В зйомках кіно є традиція – «на удачу» розбивати тарілки з прізвищами всіх учасників проєкту перед зйомками першого кадру фільму. Тарілки, які розбили перед зйомками фільмів «Патерн» та «Все буде Ок!», їхні частинки учасники розібрали на згадку
Якщо порівняти театр і кіно, що вам ближче?
Відверто — кіно. Але театр я теж надзвичайно люблю. Театром я займаюся все життя, і без нього не було б кіно.
У нашій країні бути лише кіноактором майже неможливо. Театр дає досвід, дисципліну, розуміння сцени. У нас немає конвеєра Голлівуду, де один проєкт плавно переходить у наступний.
Серіали — це здебільшого спосіб підзаробити, але справжня школа актора — театр.
.jpg)
На знімальному майданчику конспірологічного трилера – фільму «Патерн» за однойменною книгою Володимира Єшкілєва. Зйомки відбувалися в Івано-Франківську, зокрема на телестудії ОТБ «Галичина» та в Буковелі
Чим керуєтеся у виборі ролей?
У театрі я можу зробити виставу, де одна сцена тримає увагу півтори години. У кіно для мене головне — психологічна глибина персонажів, а не лише дія.
Я й далі люблю бойовики-екшн, але якщо в них немає сенсу, лише «фізкультура» у вигляді бійок — це нецікаво. Має бути драма, зміст і емоція.
Кадр з фільму «Патерн». Актори – Тарас Бенюк та Лука Головенський
Які у вас стосунки з Івано-Франківським національним академічним драматичним театром імені Івана Франка?
Раніше ходив часто — і до нашого театру в Івано-Франківську, і до київських театрів. Зараз менше, бо бракує часу.
Чи існує конкуренція між театрами?
Яка може бути конкуренція в нашому випадку? Національний театр — це потужна установа з трьома сценами та великим фінансуванням. Ми ж працюємо навіть без власного приміщення. У мистецтві багато впирається в бюджет: якщо він малий — складно конкурувати.
Але навіть з мінімальними ресурсами можна робити цікаві речі. Наш Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка — це флагман, визнаний лідер. А наше завдання, нашого театру,— не те щоб конкурувати з ним, а додати місту театральної палітри, якихось особливих штрихів, мазків на картині театральної мапи, можливо, експериментів.
Навіть один стілець і стіл можуть створити справжній театр — головне ідея та віддача акторів.
Переконаний, що чим більше в нас місті, в Україні, театрів — малих і великих, — тим цікавіше театральне життя, його пошуки, його розвиток.
Які у вас плани на майбутнє?
Плани є обов’язково — і в кіно, і в театрі. Без них життя стає сірим, немає куди рухатися.
Щодо кіно — плануємо, серед іншого, зняти історичний екшн за книгою Володимира Єшкілєва «Шлях Богомола». Сценарій уже готовий і затверджений. Думаю, з Божою допомогою ми це знімемо.
Завершення зйомок кіно «Патерн». 2021 рік. Буковель, готель «Radisson Blu Resort»
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
