Олександр Соколюк, директор Яремчанської міської лікарні, родом із Вінниці. У 1996 році чоловік переїхав на Івано-Франківщину, аби здобути медичну освіту.
Після завершення навчання залишився працювати в регіоні й тут же створив сім’ю. Та 2015 рік став переломним у його житті — саме тоді він уперше став на захист України.
Про свій шлях у війську, байдужість тилу, сучасні методи мобілізації, терміни служби та історії з війни, які залишили глибокий слід у пам’яті, капітан медичної служби, командир кейсевак-групи 1 батальйону 93-ї бригади Олександр Соколюк поспілкувався із журналісткою Фіртки.
Як ви вирішили долучитися до Збройних Сил України?
Це вже моя друга війна. Перша — АТО у 2015–2016 роках. Коли восени побачив, як Росія стягує війська до кордонів Сходу — нібито для навчань, — сказав друзям і близьким:
«Люди добрі, треба готуватися до війни».
Тоді мені не повірили. Але, бачите, 2022-го вона таки почалася.
Ви це відчули вже тоді?
Чесно кажучи, десь за півтора тижня до повномасштабного вторгнення я вже ходив на роботу у військових берцях. Люди дивилися на мене з подивом — ще ніхто нічого не розумів. А я так звикав до взуття. Хотів, щоб у критичний момент я був готовим — мобільним і здатним одразу стати на захист держави.
Якщо порівнювати АТО та теперішню війну, чи дуже все відрізняється?
Кардинально. У 2015 році, порівняно з теперішнім, це була легка прогулянка. Зараз усе набагато важче й небезпечніше.
Як розпочалося ваше 24 лютого 2022 року? Де ви були, що пам’ятаєте?
Я був удома. Була ніч. Почали надходити повідомлення в соцмережах. Спочатку важко було повірити, що це справді почалося. Але зранку вже все стало очевидно — соцмережі, новини, вибухи… Усе підтверджувало: це війна.
Що ви тоді відчували?
Якщо чесно, не пригадую чітко. Але я точно знав: треба повертатися у свою рідну бригаду. У 2015-му, після навчання в Житомирі, мене зарахували до 93-ї бригади. Тоді приїхали представники з частин, і я пішов служити саме туди.
У 2022 році через волонтерів знайшов контакти начальника медичної служби бригади, зателефонував, представився, сказав, що вже служив у них. Запитав, чи потрібен такий фахівець. Він відповів просто:
«Є бажання — бери свою особову справу з військкомату й приїжджай».
Так і почався складний етап — дістатися з Івано-Франківщини до місця постійної дислокації. Із заходу на схід тоді не ходили ні поїзди, ні автобуси. Тільки волонтери.
Чи було бажання все залишити? Чи опускалися руки?
Коли ти там, з хлопцями — ні. Але коли двічі на рік приїжджаєш додому і бачиш, що відбувається в тилу, мимоволі з’являється запитання: заради чого це все?
Хлопці гинуть, втрачають здоров’я. А суспільство, по суті, поділене на три частини:
- Перша — це ті, хто воює сам або має на фронті рідних.
- Друга — ті, хто на війні наживається на державному бюджеті.
- І третя — ті, кого війна не торкнулася, і вони «просто живуть, бо живуть».
Тобто запитання до суспільства виникають саме щодо життя в тилу?
Так. І тоді особливо загострюється відчуття справедливості. Особливо, коли бачиш, як керівники місцевої влади, громад, «воєнкоматів» живуть із розмахом — будинки за кордоном, по кілька автомобілів. І мимоволі виникає багато запитань.
Ви згадали про відчуття несправедливості у тилу. Сьогодні багато обговорюють питання мобілізації. Яке ваше ставлення до сучасних методів мобілізації?
Моє особисте ставлення таке: багато хто з тих, кого мобілізують, не мають морального права носити форму ЗСУ. Вони ганьблять і звання військового, і саму форму.
Я знаю хлопців, які після поранень опинилися в ТЦК. Вони не пакують людей у «бусики». Працюють трохи — і йдуть, бо не можуть з цим миритися.
А як ви ставитеся до чоловіків, які не воюють? Можливо, донатять, але не йдуть на фронт.
Зараз часто кажуть:
«У кожного — своя війна».
Але, друзі, так не буває. Війна — або спільна для всіх, або її немає. Якщо ти не йдеш за станом здоров’я — це одне. Але якщо просто не хочеш — це вже питання до совісті.
Якщо не воюєш, але допомагаєш армії, волонтериш, збираєш гроші, передаєш авто чи дрони — це інша справа. Я це цілком розумію і підтримую.
Але якщо не робиш ні того, ні іншого — не на фронті, не допомагаєш, живеш лише для себе, аби поїсти, виспатися й усе інше тебе не хвилює — то вибачте. До таких ставлення, скажімо так, дуже неоднозначне. І точно не позитивне.
Ви говорили про приїзди додому й про контраст між фронтом і тилом. А якщо говорити про особисте — за чим із цивільного життя сумуєте найбільше?
Найбільше болить те, що втрачаєш час, який належть провести із дитиною.
Знаєте, підлітковий вік — непростий період і для дитини, і для батьків. І дуже боляче усвідомлювати, що саме цей важливий час формування особистості минає без тебе.
Ти виконуєш свій обов’язок — захищаєш державу — але водночас втрачаєш можливість бути поруч: бачити, як росте твоя дитина, як вона помиляється чи перемагає, де ти міг би підтримати чи підказати… А не можеш. Просто фізично не можеш.
В Івано-Франківську часто проводять мирні акції щодо термінів служби. Як ви ставитесь до цього? Чи можуть взагалі бути терміни служби під час війни?
На мою думку, якщо війна ставить всіх у рівні умови, то можна було б говорити про терміни. Але у нас ситуація інша. Якщо немає різниці, хто ти — син мера, депутат чи директор підприємства — і ти підлягаєш службі за віком, то після того, як відслужиш рік, тебе мають замінити.
Але зараз ми — заручники ситуації. Пригадайте, скільки людей добровільно пішли на фронт у 2022 році. Люди масово йшли захищати країну. А потім побачили, як держава ставиться до родин загиблих, до поранених, до тих, хто втратив здоров’я. І що виявилось?
Головну підтримку на себе взяли волонтери. Вони збирають гроші на протези, допомагають з реабілітацією. Якби не вони, багато хто залишився б сам на сам зі своєю бідою.
Якби кожен українець, особливо чоловіки та їхні родини, бачили б, що держава надасть гідний захист і підтримку в разі втрати здоров’я — не лише подяки чи медальки, а реальну допомогу — ставлення було б зовсім іншим.
Це дуже важливе питання. Ви говорите, що волонтери часто беруть на себе більшу частину підтримки. Тож чи можна сказати, що на державному рівні підтримка військових та ветеранів залишає бажати кращого?
Так. Соціального захисту катастрофічно не вистачає. Люди, які втратили здоров’я — самі по собі. Хто як може, той так і виживає.
Ви приїжджаєте у відпустку двічі на рік. Чим займаєтесь під час неї?
Побутовими справами. Їду до батьків — вони вже старенькі. Завжди намагаюся, коли їду додому, завезти до них й всю родину, якщо є така можливість.
Деякі військові кажуть, що під час відпусток відчувають осуд від частини цивільного населення. Ви зіштовхувалися з таким?
Така тенденція з’явилася, коли працівники ТЦК почали займатися незаконною діяльністю.
Раніше чужі люди могли підійти, аби подякувати. А зараз — якщо ти у формі, то, не дай Боже, щоб подумали, що ти з ТЦК. Люди вже сприймають воїнів по-іншому.
Зараз, мабуть, страждає й психологічне здоров’я?
Волонтери справді активно займаються психосоціальною підтримкою, але не кожен має доступ до фахової допомоги. І це велика проблема, адже психологічне здоров’я страждає не лише на фронті.
Багато моїх знайомих зараз навчаються у військових вишах. Однак, система навчання досі в значній мірі зберігає старі, совєтські підходи, які не відповідають сучасним потребам.
Тобто, молодих курсантів й далі виховують за застарілими методами?
Так, саме так. І це дуже тривожно, адже ці молоді люди — майбутні офіцери. Якщо в навчальних закладах їх сприймають як «непотріб», а не як лідерів і командирів, то що ми виховуємо?
Згадайте хоча б скандали, пов'язані з Львівською академією сухопутних військ. До того, як змінили керівника, ситуація була катастрофічною, і це лише мала частина проблеми.
Візьмемо мого сина. Минулого року він пішов на військову кафедру. А влітку вирушив на двотижневий вишкіл до Третьої штурмової в Києві. І він мені подзвонив: «Тату, я хочу...». Я сказав: «Добре, сину, їдь, спробуй». І ось він поїхав.
Коли я запитав, що його вразило найбільше, він відповів: «Тату, мене найбільше вразило ставлення до всіх — як до новачків, так і до досвідчених. Там не було ніяких «пане майоре» чи «пане капітане». Там до тебе ставляться по-дружньому, звертаються «друже». Це дійсно багато значить.
Ваш син, мабуть, надихнувся вами?
Я не можу сказати, що саме я став для нього прикладом. Думаю, його надихнула загальна атмосфера та події, що відбувалися навколо.
Він бачив, як молоді хлопці, не тільки чоловіки мого віку, пішли на фронт, особливо в 2022 році. Він навіть сказав:
«Якби я був у твоєму віці, я теж пішов би».
Ви дійсно подаєте гарний приклад. А чи є у вас історія з війни, яка залишила глибокий слід у пам’яті?
Є багато таких історій, але одна з них особливо запам'яталася. Пам'ятаю першого загиблого, якого вивозили в машині. Це був мій перший побратим, який поліг на Харківщині. Він отримав тяжке поранення грудної клітки через мінометний обстріл.
Тоді ми виїжджали на позиції без нормального транспорту, просто на бусі. Заїхали, вискочили в окоп, витягли його. По дорозі намагалися відновити життєві функції, проводили реанімацію. Але, на жаль, він помер. Це сталося на Барвінківському напрямку, перед Ізюмом.
І був ще один чоловік — справжній козак, віком 53–56 років. Його вивезли на бронетехніці, на гусеницях. У нього були страшні поранення ніг — одну ногу відірвало в районі гомілки. Як правило, коли працюєш з пораненими, ти маєш їх заспокоювати. Але тут все було навпаки. Він нам сказав:
«Хлопці, спокійно, робіть свою роботу. Я потерплю, я знаю, що ви мені допоможете».
І саме цей момент мене вразив — поранений заспокоював нас.
Чого, на вашу думку, зараз не вистачає країні для перемоги?
Зараз нам не вистачає єдності. Того духу об'єднання, який був на початку війни — в лютому, березні, квітні 2022 року. Тоді всі усвідомлювали, що війна стосується кожного, а не лише тих, хто безпосередньо на фронті.
Тоді, коли я їхав через всю Україну з Івано-Франківщини до 93-ї бригади, я бачив безкінечні колони людей, які рухались на захід. Вони були налякані, але одночасно — об'єднані.
Наразі ж багато хто просто звик до цієї ситуації, став інертним і забуває, що якби не наші військові, що тримають фронт, то злочини росіян, які вони вчиняли у Бучі чи Гостомелі могли б повторитися.
Ви зачепили тему байдужості суспільства. Ви це особисто помічаєте?
Так, це помітно. Люди стали беземоційними. Коли оголошують збір на пікап, рацію чи дрон, складається враження, що це проблема тільки для військових.
Але важливо розуміти: якщо ти сьогодні не донатиш сто гривень на FPV-дрон, що допоможе знищити ворожу техніку, то цей ворог може зовсім скоро опинитися прямо у твоєму дворі.
Що найважче у вашій «роботі»?
Найважче — чекати. Чекати, поки мій водій на квадроциклі доїде до окопу чи бліндажа, зафіксує пораненого в люльці, яка кріпиться до квадроцикла, і довезе його до мене.
Як ставитеся до того, що відбувається на політичній арені — як в Україні, так й у світі, зокрема з останніми заявами Трампа?
Чесно кажучи, я досі маю велику надію, що Америка має тверезу й ясну свідомість. Не таку зрадливу, як у Трампа. Бо те, що робить Трамп — це знецінення всіх принципів, які Америка пропагувала десятиліттями. Це й демократія, і свобода, і верховенство права.
А зараз два старі «ідіоти» — Трамп і Путін — хочуть поділити світ. Але я думаю, що такими діями Європа нарешті зрозуміє: досить уже «бути стурбованими», натурбувалися вони вдосталь. Час почати розраховувати на себе. Європа має навчитися захищати себе самотужки.
Допомога між країнами важлива, але спочатку — власна сила. Те, що зараз робить Трамп, — це тимчасова Америка. Це просто втрачені роки.
Ваша історія та досвід надихають. І на завершення, цікаво запитати: що найперше зробите після перемоги?
Дай Боже, щоб перемога справді настала. Після цього, ймовірно, поїду у відпустку до батьків, займусь домашніми справами. А ще, можливо, поїду кудись разом з дітьми та сім’єю.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
