Тут працюють чотири психологи і два психіатри.
Про це повідомили на сторінці ОКЛ, передає Фіртка.
«Травми війни є видимі й невидимі. Все, що відбувається всередині, в душі – це невидима травма. І людина змінюється у своїх проявах, у реакціях...», – говорить керівниця відділення медико-психологічної допомоги обласної клінічої лікарні Оксана Чайка.
З жовтня минулого року таке відділення запрацювало на базі Центру фізичної та реабілітаційної медицини.
Допомогу надають амбулаторно, стаціонарно, а інколи – і в телефонному режимі, коли пацієнт після виписки з лікарні залишається на зв’язку зі психологом ще на якийсь час. Майже за рік роботи фахівці відліленння мають чим поділитися.
«Війна підсвічує найкращі сторони кожної людини і суспільства загалом. Але і найгірші також. І це такі разючі протилежності. Одне з питань, яке ми зараз вирішуємо: як дати місце всьому цьому, щоб не записати когось там у вороги і навпаки», – каже Оксана Чайка.
Фахівці відділення консультують також рідних і дружин військових, адже й вони знаходяться в стресі. Особливо, якщо пережили відсутність чоловіка довший час, або потерпають за стан його здоров’я.
«Допомога полягає в тому, щоби дати їм просвіту психологічну, стабілізувати стан, скерувати на покращення стосунків, розуміння і співпрацю», – пояснює психологиня.
За спостереженнями Оксани Чайки, військових можна умовно поділити на кілька категорій. Є кадрові військові, які знають, що роблять на війні, вчилися цій справі й готові до військових дій.
А є люди, які на війні опинилися не з власної охоти. Більшість з них дуже молоді, вони пізнають себе в екстремальних умовах, швидко дорослішають, але однозначно знають за кого та що йдуть у військо. У них стільки безупинного бажання воювати.
Чоловіки старші воюють за сім’ю, дітей. У них дуже багато глибини і зрілості. Навіть з болем: мене завтра може не стати, але я це буду робити. Тут, на її думку, й розкривається потужний характер, притаманний нашому менталітету:
«Я не хочу втрачати життя, але повинен продовжувати цю справу».
Її захоплює такий свідомий подвиг у кожному з них. І вражає, що попри все вони не втрачають почуття гумору
А ще вона говорить про хлопців, які одужують, і що дуже зворушує їхня дитяча радість на обличчях – «Дивіться, я вже ходжу!». І що часто доводиться чути, як по-особливому вони вдячні персоналу лікарні. І це взаємно потрібна для всіх радість та гордість.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
Нові правила взяття на військовий облік: прикарпатцям розповіли про зміни
