23-річний Андрій Досюк із села Мишин, що на Івано-Франківщині, боронить країну з першого дня великої війни.
Боєць служить у 77 батальйоні, який першим зі 102 бригади у повному складі виїхав у зону бойових дій.
Свою історію військовослужбовець розповів Суспільному, передає Фіртка.
"Війна, як всі кажуть, вона — жорстока. Вона не вибирає, хто ти, чим займався до війни, де ти був. Там всі однакові — всі прийшли з однією метою і всі рівні", — каже Андрій Досюк.
До великої війни Андрій Досюк був студентом Чернівецького торговельно-економічного інституту та працював у магазині з продажу металу. Він — військовослужбовець у запасі. У 2019 році проходив строкову службу.
"Я, як завжди, встав вранці на роботу, не знаючи нічогого, поки мій батько не спитав: "Ми сьогодні працюємо? Почалися обстріли, вторгнення РФ в Україну".
Коли я приїхав на роботу, то побачив це все у Telegram-каналах. І перша моя думка тоді була: треба служити.
Сказав начальнику, що їду додому збирати речі та йду у військкомат, бо не можу сидіти, склавши руки", — так для Андрія почалося 24 лютого 2022 року.
Андрія Досюка скерували у Коломийський батальйон 102 бригади й упродовж місяця хлопець проходив військовий вишкіл перед тим, як вирушити на фронт.
"Через тиждень після перебування в зоні бойових дій прийшло усвідомлення, що ти — там. І ти вже там будеш. На війні ти водночас вчишся бути самостійним та працювати в колективі.
Хто пішов воювати молодим, дорослішає. Люди там змінюються", — каже боєць.
Воїн пригадує, як військових зустрічали у звільнених селах:
"Радість приносить те, що люди задоволені та раді бачити, що їх звільнили, і що наші зайшли в село. Це підіймає дух і ти аж такий піднесений, коли вони кажуть:
"Дякуємо. Добре, що ви прийшли. Ми вас чекали".
Визволяли їх не ми, а інші хлопці. Це було влітку. В них там — кавуни, дині, яблука, молоко. Вони все це приносили, що ми вже не могли їсти. Ми казали, щоб не несли. А вони: "Ні, будемо носити, поки ви тут".
За той період кавунів та динь з'їв більше, ніж за все своє життя до війни".
"Ми відпочивали у прифронтовому селі. З нами стояла ще одна військова бригада. Там був невеликий стадіон. Ми зібралися побігати, а вони прийшли до нас і давай одні проти одних грати.
Тоді завершилася гра рахунком 3:2 — нашою перемогою. Я пограв у футбол і це для мене був такий заряд позитиву", — пригадує військовий.
"Батько виходить "по формі" з машини, він вже біля мене, і я розумію, що ми разом на війні. Тоді одразу таке відчуття — нам легше там бути. Зараз вже здається, що тато від початку зі мною служить.
Ми разом воюємо і навіть живемо", — каже боєць.
За його словами, стояти на одній позиції з батьком складно.
"Допоки тата не було, то мені було не так страшно. А тепер він прийшов і я хвилююся не лише за себе, а й за нього. Навіть більше за батька переживаю.
Я завжди кажу йому: "Не дивіться на мене, а думайте про себе". Але, звичайно, ми все одно переймаємося одне за одного", — додає Андрій Досюк.
"Я думав про це ще набагато раніше, але так склалося. Це все мало бути не за таких обставин.
Війна сильно змінює погляди на життя. Вона змінює твій світогляд, ти дорослішаєш", — каже Андрій.
"Люди там виснажуються, хочуть додому, до сім'ї. Багато хто не бачив рідних від початку вторгнення.
Тому чоловіки, хлопці мають розуміти, що рано чи пізно кожен має піти воювати", — говорить боєць.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
Ухилення від мобілізації без реального покарання: про що свідчить судова практика
Нові правила взяття на військовий облік: прикарпатцям розповіли про зміни
