Долати життєві перешкоди — це невід'ємна частина розвитку кожної людини. Проте для дітей цей процес може бути значно складнішим, адже вони ще не мають достатнього досвіду для того, щоб справлятися з труднощами на власний розсуд.
Тому важливо навчати дітей з самого раннього віку правильно реагувати на невдачі, адже це допомагає їм розвивати стійкість і впевненість у собі.
Про це журналістці Фіртки розповіла дитяча психологиня Ірина Волощук.
Чому важливо навчити дитину упоратись із страхом невдачі з раннього віку?
Навчати дитину долати труднощі потрібно з раннього віку, але важливо, щоб ці труднощі були під силу. Так дитина вчиться взаємодіяти з навколишнім світом, розуміє свої можливості і обмеження. Наприклад, коли щось не виходить, виникає цікавість: чому? Спершу можуть бути розчарування, крик чи агресія, але це частина процесу.
Важливо, щоб дитина також навчалася просити допомогу. Батьки не повинні робити за дитину те, що вона може зробити сама, а радше підказувати, як це зробити.
Уявіть собі, що батьки постійно прибирають всі перешкоди зі шляху дитини. Вони хочуть, щоб життя малюка було гладким, але насправді тим самим обмежують його можливості навчитися долати труднощі. Коли дитина не має досвіду подолання труднощів, вона потрапляє в складну ситуацію і може не знати, як із нею впоратися.
Батьки, звісно, хочуть, щоб дитина мала щасливе життя, але таке втручання не дозволяє їй навчитися вирішувати проблеми самостійно. Труднощі — це не невдачі, а можливості для навчання та зростання.
Навчити дитину справлятися з емоціями, такими як відчай, злість чи страх, також є важливою частиною виховання. Наприклад, якщо дитина не може закинути м'яч у корзину, ми можемо сказати:
«Ти злишся, бо хотів, щоб це вийшло, так? Хочеш спробувати ще раз?».
Це допомагає дитині зрозуміти свої емоції та не відмовлятися від спроб.
Батьки можуть також пояснити дитині, як працює мозок: чому не все виходить з першого разу. Кожен новий навик вимагає часу та повторень. Це не означає, що дитина погана чи нездара — це природний процес навчання.
Ключовий момент: навчання не може бути миттєвим. Важливо підтримувати дитину, але не забирати в неї можливість вчитися долати труднощі на своєму шляху.
Як діти зазвичай реагують на перші невдачі чи помилки?
Маленькі діти, які тільки вчаться ходити або говорити, ще не усвідомлюють свої помилки. Коли вони падають чи чогось не можуть зробити, вони просто реагують емоційно — плачуть, якщо їм боляче, чи бояться, якщо щось їх лякає. У цей момент вони шукають підтримки, а не аналізують причину невдачі.
Коли дитина стає старшою і починає використовувати «я» замість «Маринка хоче» чи «Петрик зробив», реакції на невдачі стають складнішими і багатограннішими. На цьому етапі у дітей домінує егоцентризм — вони хочуть усе одразу і відразу, і це абсолютно природно для їхнього розвитку.
Реакція на невдачі сильно залежить від темпераменту дитини:
-
Холерики реагують емоційно і вибухово, часто з великою кількістю емоцій.
-
Флегматики схильні до спокою, часто не переживають і швидко перемикаються на інші справи.
-
Меланхоліки часто реагують сльозами, вони схильні до глибоких переживань і самозаглиблення.
-
Сангвініки прагнуть до активного вирішення проблеми і намагаються знайти вихід.
Крім того, на те, як дитина реагує на помилки, значно впливає тип її нервової системи. Дітям з високою збудливістю властиві яскраві емоційні реакції на невдачі, їх можуть дратувати навіть незначні помилки.
У той час як діти з низькою збудливістю більш спокійно ставляться до помилок, але можуть бути повільнішими в реакціях, і батькам це може здаватися, що вони занадто довго виконують завдання.
Крім того, дуже важливо, як батьки реагують на помилки дитини. Якщо дорослі лякаються кожної невдачі, сварять дитину, це змушує її сприймати помилки як трагедію.
Наприклад, коли дитина вчиться кататися на велосипеді, а мама постійно тривожно бігає поруч, дитина теж починає боятися падінь і помилок. Натомість якщо батьки підтримують дитину, навіть коли вона робить помилки, дитина буде відчувати себе впевненіше.
Важливо зосередитися на процесі, а не лише на результаті. Наприклад, якщо дитина вчиться писати, важливо відзначити її зусилля:
«Молодець, подивися, скільки ти вже написав!».
Це підвищує впевненість і мотивацію. Вона зрозуміє, що головне — це старання, а не ідеальний результат одразу.
Іноді дитина не дуже переживає через свої помилки, особливо якщо вона захоплена процесом. Але якщо дорослі постійно підкреслюють важливість помилки, вона може почати сприймати її як катастрофу.
Тут важливо регулювати емоції дитини: не варто засуджувати її за емоційну реакцію, а просто дати їй можливість відчути і пережити ці емоції. Наприклад, замість того, щоб казати:
«Не переживай, не має бути "ідеально", краще запитати: «Що ти зараз відчуваєш?» або «Я бачу, що ти роздратований».
Це дозволяє дитині краще зрозуміти і прийняти свої почуття.
Після того, як емоції вщухають, можна перенаправити увагу на нову діяльність:
«Ходімо в магазин, там привезли твої улюблені яблука!» або «Завтра збудуємо новий пісочний замок».
Водночас важливо дати реалістичні очікування:
«Будь готовий, що пісочні замки можуть розвалитися, але ти завжди можеш побудувати новий».
Це дозволяє дитині розуміти, що невдачі — це не катастрофа, а частина процесу навчання.
Чому діти іноді надмірно болісно сприймають невдачі?
Це питання має багато аспектів, і вже частково були згадки, як реагують різні діти на помилки. Важливо пам'ятати, що реакція на невдачі у дітей може значно варіюватися, і не можна узагальнювати, що всі діти з певними ознаками, наприклад, гіперактивні, обов'язково будуть надмірно болісно сприймати невдачі.
Проте є певні особливості, які можуть підвищити чутливість дітей до невдач. Наприклад, активні, рухливі дітки, яких часто називають "живчиками", можуть дуже різко реагувати на помилки чи необхідність щось переробити.
Це пов'язано з їхньою природною потребою швидко рухатись, досягати результату і переходити до наступного завдання. Для таких дітей будь-яка затримка чи необхідність коригувати вже зроблену роботу може бути великим викликом.
Вони не схильні до зупинок, осмислення помилок і часто не хочуть "зависати" на одному завданні, оскільки це суперечить їхній потребі до постійного руху. В результаті це може викликати в них дратівливість або навіть відмову від подальших зусиль.
Також діти з розладом дефіциту уваги (як з гіперактивністю, так і без неї) можуть демонструвати сильну емоційну реакцію на невдачі. Для таких дітей типово, що їм складно зосередитись на одному завданні, а коли щось не виходить, вони відчувають розчарування і розгубленість.
Це не «примхи» або надмірні капризи, а особливість функціонування їхньої нервової системи, яка може спричиняти такі емоційні реакції. І ці реакції можуть бути помітними як у молодших дітей, так і в підлітків чи навіть дорослих.
Водночас велике значення має те, як батьки реагують на помилки дитини і як вони її вчать реагувати. Якщо батьки лають, критикують, занадто емоційно сприймають помилки дитини, — вона починає боятися самої можливості помилитися.
У такому випадку будь-яка невдача стає для дитини джерелом страху або стресу. У результаті дитина може: розплакатись; розсердитись; замкнутись; відмовитись щось робити далі.
Тобто надмірна реакція на помилки може бути як вродженою рисою нервової системи, так і наслідком зовнішнього впливу — зокрема батьківського чи вчительського ставлення до помилок і невдач.
Чи варто порівнювати дітей між собою?
Звісно, порівняння з іншими дітьми — це абсолютно недоречно. Це, по суті, — психологічне сміття. Дитину потрібно порівнювати тільки з нею самою, а ще краще — не порівнювати, а співставляти, підкреслюючи її особистий прогрес.
Наприклад, можна сказати: «Сьогодні в тебе вийшло краще, ніж учора» — але тільки якщо це правда.
А якщо, скажімо, сьогодні дитина забила три м’ячі, а вчора — п’ять, і вона через це засмучена, важливо дати їй підтримку:
«Пам’ятаєш, вчора ти забив п’ять? Значить, ти вже вмієш це робити. Просто не кожного разу виходить однаково. Це нормально».
У таких ситуаціях може бути доречним порівняння з прикладом відомих або авторитетних для дитини людей, але не з ровесниками. Наприклад:
«Поглянь на свого улюбленого футболіста — Мессі чи Роналду. Вони щодня тренуються, забивають купу м’ячів на тренуваннях, але це не означає, що під час важливого матчу їм усе вдається ідеально. І це не тому, що вони не вміють — просто не все залежить тільки від них».
Таке порівняння показує дитині, що навіть дуже здібні люди не завжди досягають успіху з першої спроби. І що для майстерності потрібні зусилля, регулярність і терпіння.
Корисним може бути й приклад власного досвіду:
«У мене теж колись не виходило, але я вирішив, що буду щодня тренуватися по годині. І з часом мені стало легко забивати п’ять м’ячів».
Навпаки, шкідливими є порівняння на кшталт:
-
«Миколка чемний — віддає мамі телефон і спокійно лягає спати, а ти кричиш і б’єшся».
-
«Якби я дозволив собі таке у твоєму віці, моя мама мене б уже набила».
Такі слова не мотивують дитину, а принижують її, викликають сором, злість, образу чи почуття провини. Вони не вчать справлятися з емоціями або помилками, а лише поглиблюють внутрішній конфлікт.
Здорові й нездорові порівняння: як навчити дитину справлятися з емоціями?
Виходить, що існують як здорові порівняння, так і нездорові. І тут варто розуміти один важливий момент: навіть якщо батьки ніколи не порівнюють дитину з іншими, це не означає, що дитина сама не буде цього робити.
Ми всі, дорослі й діти, схильні порівнювати себе з іншими, бо в нас вмонтована така внутрішня функція — перевіряти себе на відповідність. Це частина нашого способу взаємодії зі світом.
У дітей, особливо маленьких, егоцентризм ще домінує. Вони хочуть бути першими, найкращими, найвищими. А коли щось не вдається, одразу впадають у крайність: «Я найгірший», «все погано», «найгірший день у житті».
Це нормальна вікова особливість і проявляється навіть у підлітковому віці. Але саме тут завдання батьків — навчити дитину працювати з цими порівняннями і своїми емоціями.
Наприклад, якщо дитина каже:
«Хлопчик забив п’ять голів, а я тільки два», не варто одразу кидатися з порадами чи мотивацією. Перший крок — допомогти дитині усвідомити й назвати свою емоцію.
Запитайте: «Що ти зараз відчуваєш?».
Дитина може відповісти:
«Мені сумно», «я засмучений», «мені соромно», «я злюся».
Або ж ви самі можете назвати цю емоцію, якщо бачите, що дитина ще не вміє це зробити. Це важливо, бо даючи назву емоції, ми допомагаємо їй відбутися, зменшуємо її інтенсивність, і дитині стає легше.
Тільки після цього можна перейти до другого кроку:
«А як ти думаєш, що ти можеш зробити, щоб у тебе теж вийшло забивати п’ять голів?».
Це вже націлює дитину не на самооцінювання, а на пошук рішень і розвиток навичок. Ми показуємо, що успіх — це не щось фіксоване, а результат зусиль, тренування і часу.
Що не варто говорити дитині після невдачі?
Іноді дорослі з найкращими намірами говорять дитині щось, що здається підтримкою, але насправді не допомагає їй прожити емоцію чи впоратися з труднощами. Наприклад, фрази:
-
«Та нічого страшного, наступного разу вийде краще»,
-
«Давай я зроблю це за тебе, а ти йди лягай спати»,
-
«Не треба кататися на цьому велосипеді, завтра купимо тобі самокат», — звучать ніби втішно, але вони позбавляють дитину досвіду подолання труднощів. Ми, можливо, хочемо зняти напругу або уникнути сліз, але водночас не даємо дитині опори на саму себе.
Справжня підтримка — це про емоції, а не про втечу від них. Ми говоримо не загальні слова, а: «Я бачу, ти зараз дуже засмутився», «Було прикро, що не вийшло», «Я з тобою, і ми розберемося».
Дуже важливо допомогти дитині дійти до стану перемоги — навіть якщо не сьогодні. Можливо, зараз вона сильно емоційно реагує, але завтра, післязавтра — через повтори, через підтримку — в неї вийде. І ось тоді вона зможе опертися не на уникнення, а на власний досвід подолання й успіх.
Як правильно реагувати на невдачі дитини?
Правильна реакція на невдачі дитини є важливим аспектом її емоційного розвитку. Коли дитина зіштовхується з труднощами, це є природним процесом, який сприяє її росту та розвитку. Хоча вона може відчувати негативні емоції — сум, розчарування, злість — це нормально. Важливо пам’ятати, що ці емоції не повинні зашкодити їй, якщо поруч є підтримка.
Перше правило — не робити замість дитини те, що вона може зробити сама. Батьки часто хочуть полегшити життя дитині, але таким чином вони позбавляють її цінного досвіду. Якщо бачите, що дитині важко, краще запропонувати допомогу, запитавши:
«Скажи, будь ласка, в чому тобі потрібна моя допомога?».
Але не поспішайте робити все за неї.
Не бійтеся емоцій дитини. Зрозумійте, що дитина має право переживати негативні емоції. Важливо, щоб вона навчилася їх розпізнавати, виражати та проживати. Це є частиною розвитку емоційного інтелекту.
Існує певний алгоритм для реагування на емоції дитини. Спершу назвіть емоцію, яку ви помітили у дитини. Замість загальних фраз типу «тобі погано», краще уточніть:
«Мені здається, ти зараз дуже засмутився», «Мабуть, ти злишся», або «Ти, напевно, розчарований…».
Це допомагає дитині зрозуміти, що з нею відбувається.
Потім дозвольте дитині випустити пару. Запитайте, що їй хочеться зробити. Вона може відповісти, що хоче плакати, кричати або кинути чимось — це нормально. Подивіться, що їй потрібно: чи потрібні обійми, підтримка, чи можливо, простір побути наодинці. Інколи, коли емоція вже близька до завершення, можна додати легкий поштовх, сказавши:
«Давай, ти зможеш!».
Це залежить від вашої інтуїції і чутливості до її стану.
Тільки після того, як емоція пройде, можна переходити до пошуку рішення. Запитайте: «А давай подумаємо, як це можна зробити?» або запропонуйте повернутись до цього питання пізніше:
«Хочеш, повернемось до цього завтра, коли будеш спокійніший?» або «Після сну в тебе буде більше сил, і ти зможеш спробувати знову».
Головне — не сприймати це як невдачу. Це не поразка, а навчання. Це процес навчання бути собою, навчання справлятися з труднощами та рухатись уперед.
Чому важливо не робити замість дитини: про самообслуговування, емоції та внутрішню опору.
Наприклад, коли діти тільки вчаться самообслуговування, у них часто щось не виходить: вони не можуть взути капчик, натягнути колготки, застебнути ґудзик чи змійку. Це — нормально. Це — навчання.
У такі моменти важливо не поспішати й не робити за дитину те, що вона може навчитися робити сама.
Замість того щоб одразу допомогти руками, ми можемо підказати спосіб:
«Спробуй взяти ложку — з нею легше вдягнути капчик»; «давай трошки послабимо шнурки — так буде простіше зашнурувати».
Але саму дію — залишаємо дитині. З кожною спробою — навіть якщо вона повільна, навіть якщо зі сльозами — дитина вчиться, і щоразу робить це трохи краще. Минає час — і ось вона вже впевнено одягає колготки чи застібає куртку.
В чому справжній виклик? Не в діях, а в емоціях. Тут важливо зрозуміти: часто дитині заважають не фізичні складнощі, а емоції — розчарування, злість, безсилля, сором, образа. Саме вміння витримати ці емоції — і є справжнім викликом. І коли дитина поступово вчиться з ними справлятися, вона не просто «взула капчик» — вона зробила крок у розвиток емоційного інтелекту.
Що відбувається всередині дитини під час зусиль?
Коли вона вкотре намагається, вкладає зусилля, в організмі виділяється дофамін — гормон мотивації та задоволення.
А коли нарешті виходить — дитина відчуває перемогу. І це — найкраща підтримка її самооцінки. Вона відчуває:
«Я змогла. Я сильна. Я справляюся!»
А це стає внутрішньою опорою, яку ніхто вже не забере.
Самостійність дорівнює впевненість у собі. Чим більше дитина може сама: взутися, вдягтись, збудувати десять разів замок з піску — навіть якщо він дев’ять разів розвалився — тим більше вона знає про себе:
«Я наполеглива. Я не здаюся. Я доводжу справу до кінця».
І ми як батьки розуміємо, наскільки це буде важливо у дорослому житті. Важливо: не перетворити сильні сторони дитини на тиск. І ще один момент. Іноді ми бачимо, що дитині добре вдається щось — наприклад, англійська. І ми починаємо перевантажувати:
«Раз у тебе виходить, давай ще п’ять занять на тиждень!»
Але можливо, дитині просто хочеться погратись, піти до друга, побути в спокої. Так само небезпечно — вимагати ідеальності.
«Чому ти приніс десять балів, а не одинадцять?»
Тут ми ризикуємо сформувати у дитини страх перед помилками, а не любов до навчання.
Що може допомогти, коли дитина боїться?
У складних емоційних ситуаціях добре працює казкотерапія. Історії про вигаданих героїв, які долають труднощі, допомагають дитині прожити свій страх чи невдачу в безпечній формі. А ще — отримати натхнення, приклад, віру у свої сили.
Також можна запропонувати дитинці придумати три помилки в слові. Це допомагає особливо тим, хто в школі боїться допускати помилок. І чим більше помилок у слові — тим більше балів. І це такі чудернацькі слова получаються. Наприклад, зі слова "корова", вони роблять слово "кубора" чи ще якось. І ми сміємося. Розряджаємо і до цієї емоції додаємо вже щось кумедне.
І якщо батьки йдуть на контакт, то прошу їх, наприклад, коли їдете в машині, так гратися та робити карикатури на слова.
Також можна давати діткам малювати каракулі та виходити за межі, розмальовувати їх. Або малювати фарбою, яка розтікається.
Коли дитинка хоче, щоб в неї вийшло щось вже і зараз, то ми її вчимо використати п'ять спроб. І бажано робити з нею разом спочатку.
Ми ще так само беремо сире яйце та кладемо його в серветку у вертикальному положенні так, щоб воно не падало. Це вимагає концентрації, тут проходять нерви і все на світі, але в мене ще не було жодної дитини, яка б не змогла цього зробити. І потім це величезний тріумф.
Від чого з'являється істерична реакція?
Істеричну реакцію закріплюють наші жаління. Коли ми кажемо, що всі і все на світі погані, а один ти в мене золотий та прекрасний і це така велика печаль. І починаємо жаліти дитину. І ці жаління ще більше підсилює те, що дитина навіть потім буде використовувати якусь невдачу, буде демонструвати свою реакцію, аби привернути увагу замість того, щоб докладати дальше зусиль.
Тому жаління точно не той метод, який допоможе. Краще підійде тут співучасть. Ми можемо обійняти дитину, але при цьому не «охкаємо» та не «ахкаємо».
Тобто, коли ми її обіймаємо — це не про драматичне жаління, а про підтримку.
Важливо, що коли відбуваються якісь ненавмисні речі, наприклад, дитина випадково розбила вазу, а ми починаємо кричати. Це теж поганий підхід. Краще сказати:
«Ця ваза для мене була важлива, але я знаю, що ти зробив це ненавмисне. Ти для мене найдорожче. Ваза з тобою не в порівнянні. Значить буде інша якась крута ваза».
Дитина дивиться, як ми реагуємо на побутові ситуації, коли вона щось розбила чи розлила, а потім моделює на все інше. Тобто дитина починає бачити нашими очима. Починає бачити свою невдачу та звинувачувати сама себе або карати.
Якщо мама каже, що ніколи не сварила за оцінки, але якщо сварила регулярно за щось інше, то дитина це перенесе на інше. Наприклад, буде боятися принести зі школи погану оцінку та буде думати, що мама зреагує так само, як на все інше.
Чим більше дорослі створюють простір безумовної любові, тим дитина легше ставиться до того, що в неї щось не вдалось. Тоді дитина може не соромитись попросити підтримки.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Розлучення батьків: івано-франківська психологиня розповіла, як підтримати дитину
«Не підсилювати страхи та тривоги». Як говорити з дітьми про війну?
