Цю історію нам розповів Богдан Гулак з села Макарів.
У перші дні війни в їхнє село одразу зайшли російські війська, які розгорнули штаб неподалік їхнього дому. Ворожі солдати використовували їх як живий щит для захисту.
Життя Богдана в окупації нагадує сценарій фільму жахів: російські військові намагалися їх розстріляти, зруйнували ферму, бізнес, дім.
Тікаючи з Макарова, чоловік потрапив під мінометний обстріл, в результаті якого отримав важке поранення — уламок снаряда відсік йому частину руки.
Як сім’ї вдалося живими втекти на Прикарпаття, читайте в інтерв’ю для Фіртки.
Богдане, ви пригадуєте перші дні війни? Як тоді розвивалися події у вашому селі Макарів? Що ви відчували та що робили?
У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, ми чули вибухи неподалік від Макарова. А 26 лютого колона російської техніки рухалася за 30 метрів від нашого будинку. Я разом з дружиною, батьками та молодшим братом переховувалися в погребі.
Коли одного разу вийшов на подвір'я, то побачив снайпера на другому поверсі сусіднього дому. Я підняв руки вгору, він вказав повернутися всередину. Танки припаркувалися у нашому дворі. Вийти з приміщення було небезпечно: над будинком постійно літали вертольоти, навколо стояла різна військова техніка.
Ми жили на околиці села: 300 метрів від нашого дому російські війська створили штаб. З протилежної сторони (приблизно 500 метрів) базувалися українські солдати. Ми опинилися між двома вогнями.
Складно було, бо кожного дня за чітким графіком велися обстріли. Бої розпочиналися о 5:00 годині ранку і тривали до 7:00 години, пізніше з 13:00 до 16:00 години. Увечері обстріли відновлювалися з 19:00 по 21:00 годину. Можна було годинник звіряти.
Ми розуміли, якщо в дім потрапить снаряд, — всі опинимося під завалами. Я з батьком по черзі стерегли вхідні двері, щоб росіяни навмисно не кинули гранату в погріб. Адже такі випадки часто траплялися в Макарові.
Таке пекло робилося: горіли майже всі приватні будинки, магазини, АЗС, будівлі, автомобілі. Навколо все вибухало і стояв запах смерті.
Ми розуміли, що росія може напасти на Україну, але такої жорстокості не очікували. У наш дім часто заходили російські солдати.
Мій батько учасник АТО, ми мали зброю, але вдвох чинити опір такій великій кількості російських солдатів ми не могли.
Як поводили себе російські солдати, коли перебували у вашому домі? Що вони говорили? Як коментували свою агресію і причини вторгнення?
У наш дім за їжею забігали 20-літні військові, бо бачили що в нас є ферма. Було помітно, що вони бояться. Пізніше заходили старші, 45-річні, професійні військові, які проводили детальні обшуки та допити.
Останні були дуже агресивні й здійснювали психологічний тиск — демонстративно перезаряджали зброю, стріляли у повітря, виводили людей.
Казали, що влада втекла з України й ми тут самі залишилися:
«Тепер вы никому не нужни, но ми прийшли вас защищать, все будет харашо».
Окупанти намагалися здаватися добрими, бо це ніби вони жертви обставин. Всі російські солдати однаковими словами розповідали одну версію про те, що вони були на навчаннях — і не знали куди їдуть.
Ви намагалися переконати або принаймні поговорити, що це не так? Що ви бачили в їхніх очах?
Молодшим солдатам, ще можна було щось довести. Хлопці нічого не розуміли та постійно повторювали, що вони «на учениях». Серед них були випадки самогубств, а один взагалі зі страху застрелив свого командира.
Чимало було російських солдатів, в яких родичі з України. Один розповів, що воював в Афганістані, Лівії, але те, що відбувається в Україні — це не війна. Це геноцид. Це був тільки один такий адекватний російський солдат, який розумів, що насправді коїться.
Ще один військовий дізнався, що його рідну тітку застрелили в Ірпені. В нього була істерика.
Більшість російських солдатів раділи, коли вбивали людей. Якщо попали снарядом в житлові будинки, то вони сміялися і дуже пишалися цим вчинком. З радістю розповідали, що в сусідньому будинку зґвалтували, а потім вбили молоду жінку.
Богдане, а які події для вас були психологічно найважчими?
Найважче було, коли одного разу нас з батьком вивели на двір, щоб розстріляти. В ті хвилини ми більше хвилювалися за рідних і що з ними далі буде.
Нам пощастило залишитися живими тільки тому, що в російського солдата заклинив автомат.
Окупанти часто говорили:
«Ми вас убіваємо, потому что вы можете нас убіть».
Ви були в окупації майже три тижні. Чому швидше не виїхали з Макарова?
Для російських військових ми були як живий щит, тому нас спеціально не випускали. Я часто просив:
«Якщо ви прийшли нас рятувати, то випустіть нас. Ми поїдемо, а ви собі далі воюйте».
Чули тільки одну відповідь:
«Нет. Рукаводство не дает разрешение на евакувацию».
Одного дня якийсь солдат прибіг в дім і каже: «Нужно срочно уежать». Пізніше з'ясувалося, що росіяни заходили в будинки та розстрілювали людей, які залишилися в Макарові.
Дорогою ми проходили кілька блок-постів, нас постійно допитували, хто наші командири та перевіряли, чи ми не військові. Один командир питався за мою дружину. Бо говорив, що в нього давно не було жінки.
Ми збрехали, що вона вагітна, щоб його відвернути від цього жахливого вчинку. Люди між собою розповідали, що факти зґвалтування були досить частим явищем в тій місцевості.
Коли ми вирушили далі, то потрапили під мінометний обстріл.
За мною на авто їхав сусід зі своїм батьком, дружиною і дитиною. Під час обстрілу уламки від снаряда попали батьку в голову: частина черепа впала прямо моєму сусіду на кермо. Осколок пробив легені дружині, вона померла по дорозі до найближчого медичного пункту.
Шестирічний хлопчик залишився живим, бо сидів посередині між своєю мамою і дідусем. Чомусь в тому, що сталося він звинувачував себе.
А з вами що сталося?
Коли почався обстріл ми зупинилися: навколо все вибухало, стріляло. Все було в диму. Зібравшись з думками, побачив, що поранений. У мене потрапив осколок і стесав частину руки. В дружини теж була травмована рука.
Ми їхали 30 км до найближчого медичного пункту. В голові паморочилося. Щоб не піддаватися паніці та не знепритомніти за кермом, ми з дружиною співали пісні.
Якось швидко зрозуміли, що треба робити. На війні, або швидко реагуєш, або помираєш. Вибір невеликий.
Мені надали медичну допомогу, зробили перев’язку руки. Наступного дня виїхали далі, до міста Рівне. Там теж було неспокійно. Російська ракета влучила у телевізійну вежу, яка була приблизно 14 км від нас.
Ми вирішили їхати ще далі від російської агресії. Опинилися в Івано-Франківській області. Ми були здивовані, що вижили. Не вірили та думали, що це сон.
Часто, коли я засинав і закривав очі, то зразу в голові чув вибухи, постріли, знову бачив війну, загиблих. Одразу прокидався і підіймався на ноги.
Чи плануєте повертатися додому в Макарів?
Пряме попадання снаряда вщент зруйнувало наш будинок.
Батьківський дім, в якому ми перебували всією родиною залишився не пошкоджений. Але проблема в тому, що росіяни все вкрали. Вдома не залишилося жодних речей, техніки, меблів. Забрали ложки, вилки, тарілки та всі штори.
В нас був сімейний бізнес — невеличка ферма, де вирощували свиней та різну птицю (перепілки, кури, гуси). Російські війська все зруйнували: свиней розстріляли заради розваги, птицю з'їли, вкрали 20 тонн зерна.
Через постійні обстріли ми не могли вийти з дому, щоб погодувати решту тварин, тому вони загинули. Навколо стояв жахливий сморід. Від ферми нічого не залишилося.
Богдане, зізнайтеся, звідки ви черпаєте силу? З яким емоціями рухаєтеся вперед?
Потрібно шукати сили, щоб не розкисати. Ми пережили багато подій і залишилися живі. Тому, сьогодні опустити руки — було б безглуздо з нашої сторони.
Будемо все відновлювати. Найголовніше, щоб Україна перемогла.
Агенція новин «Фіртка» чинить ворогу інформаційний спротив. Будь ласка, підтримайте редакцію!
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Тікали пішки з Маріуполя. Історія від журналістки-переселенки
