Викладач Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Юрій Довган не мріяв стати героєм. Просто знав: не має права залишатися осторонь. Провів останні пари, попрощався зі студентами й вирушив шукати шлях до війська. Лише з п'ятої спроби його прийняли.
Попереду були блокпости, фронт, безсонні ночі, побратими, втрати та довге повернення до мирного життя. Сьогодні Юрій Довган знову стоїть перед студентами, але тепер говорить про свободу, державу й боротьбу не лише як історик, а й як людина, яка пройшла війну.
Про службу в Силах оборони ветеран розповів журналістці Фіртки.
Після початку повномасштабного вторгнення він одразу вирішив долучитися до війська. Уже 25 лютого, провівши заняття за наказом ректора, вирушив до військкомату.
«У п'ятницю був наказ ректора, що треба провести всі пари. Я їх провів і після третьої пари вирушив у військкомат».
Втім, тоді його не прийняли: він не проходив строкової служби, не мав військового квитка та військово-облікової спеціальності.
Наступного дня чоловік звернувся до штабу військової частини, однак і там отримав відмову.
«Зазвичай питали, чи я служив в армії, чи мав військовий квиток, чи вмів водити вантажну машину. Коли на всі ці питання вони чули "ні", то казали йти додому».
Зрештою допомогли колишні студенти. Вони повідомили, що є можливість прибути безпосередньо до військової частини.
«Студенти подзвонили й сказали: "Юрій Любомирович, є можливість поїхати прямо в частину". За пів години вони мене забрали. Я швидко зібрав речі й поїхав».
До військової частини він прибув близько полудня, а потім ще 12 годин чекав на оформлення.
«З п'ятої спроби я потрапив в армію».
Пояснюючи своє рішення добровільно піти на фронт, Юрій Довган каже, що не бачив для себе іншого вибору.
«Чому я мав не йти в армію, коли ворог прийшов в Україну? Якщо трохи глибше — можливо, це було через те, що не пішов ще у 2014 році. Збирався, але тоді не склалося».
Про свій намір він майже нікому не розповідав. До батьків навмисне не зайшов, аби вони не намагалися його відмовити.
«Я знав, що якщо зараз зайду до мами, то вона заплаче, обійме, і я можу здригнути. Тому збрехав, що скоро повернуся».
Зі студентами попрощався просто під час онлайн-заняття.
«Я сказав: "Друзі, це наша перша пара, але, мабуть, і остання. Довчіться самі, я йду в армію"».
Батькові про своє рішення він повідомив телефоном уже тоді, коли стояв у черзі до військової частини. Каже, так було легше пережити емоції рідних.
Юрій Довган каже, що університетський досвід безпосередньо на фронті не став у пригоді. Натомість допомогли навички, здобуті в «Пласті», заняття бойовими мистецтвами та загартування.
«Освіта формує характер і людину, але в армії потрібні зовсім інші вміння. Пригодилися таборування, адже я прихильник й інструктор "Пласту", бойові мистецтва, моржування. Це все дало дуже великий плюс».
Участь у бойових діях, зізнається ветеран, не змінила його поглядів на історію чи сучасну політику.
«Ні, жодною мірою. Мої знання про історію — це мої знання».
Натомість війна показала, наскільки важко опановувати військову справу безпосередньо на фронті.
«Навчання — дуже складний і тяжкий процес. Ми всі перебували під стресом. Після обстрілів були налякані, а тут потрібно засвоювати азимут, топографію. Такі речі треба вивчати в спокійній атмосфері, а не "на коліні"».
За словами ветерана, траплялися ситуації, коли військові не знали спеціальної термінології, але добре виконували практичні завдання.
«Один солдат не міг правильно вимовити слово "азимут", казав "азимус", але цифру визначав правильно».
На фронті Юрій Довган свідомо уникав суперечок із побратимами, навіть якщо чув думки, з якими категорично не погоджувався.
«Коли є ворог перед тобою, всі згуртовані. А коли бойової роботи менше, виникає ризик внутрішніх конфліктів».
Водночас, на його переконання, українському війську бракувало системної психологічної підтримки.
«Відсутність виховної роботи була очевидною. Ми дуже чекали капелана. Я навіть телефонував знайомому священнику з Івано-Франківська, але організувати це не вдалося».
Перші місяці на фронті, каже ветеран, складалися лише зі служби.
«Три місяці я нічого, крім "хата — поле, хата — поле", обстрілів, спеки й копання окопів, не бачив. Це дуже виснажує».
Через постійне недосипання та виснаження Юрій Довган потрапив до госпіталю.
«Лікар запитав: "А як ви спите?". Я відповів: "Та я не сплю по-людськи". Узимку темніє вже о четвертій. Наприклад, із восьмої до десятої вечора чергуєш, а потім ще з другої до четвертої ночі».
Навіть на фронті він намагався підтримувати українські військові традиції. Зокрема, пропонував використовувати історичні постаті як паролі.
«Я пропонував: нехай буде Мазепа і Войнаровський. Але відповіли, що це важко запам'ятати. Натомість обрали "помідор — огірок". Ми ж українська армія, маємо якось опиратися на власну історію».
Говорячи про взаємини між військовими, ветеран зізнається, що найбільше йому бракувало людської підтримки.
«Не кожен співслужбовець є побратимом. Для мене це дуже високе слово. Із фронту в мене залишилося лише двоє добрих товаришів. Решта — це просто знайомі».
Водночас, додає він, щодня молиться за загиблих побратимів і своїх студентів, які не повернулися з війни.
Більше читайте в матеріалі: «Я відходив пів року. Щоранку під гімн України вставав і плакав»: історія ветерана Юрія Довгана, який добровольцем пішов на війну.
