Викладач Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Юрій Довган не мріяв стати героєм. Просто знав: не має права залишатися осторонь. Провів останні пари, попрощався зі студентами й вирушив шукати шлях до війська. Лише з п'ятої спроби його прийняли.
Попереду були блокпости, фронт, безсонні ночі, побратими, втрати та довге повернення до мирного життя. Сьогодні Юрій Довган знову стоїть перед студентами, але кожна його розмова про свободу, державу й боротьбу має не лише історичний, а й особистий вимір.
Про службу в Силах оборони, труднощі після звільнення з армії, адаптацію та роботу зі студентами ветеран розповів журналістці Фіртки.
Від університетської аудиторії — до війська: як викладач з п'ятої спроби став добровольцем
Після початку повномасштабного вторгнення Юрій Довган намагався вступити до війська відразу. 25 лютого він вирушив у військкомат.
«У п'ятницю був наказ ректора, що треба провести всі пари. Я їх провів і після третьої пари вирушив у військкомат».
Втім, тоді Юрія не прийняли: він не проходив строкової служби, не мав військового квитка та військово-облікової спеціальності.
Наступного дня звернувся до штабу військової частини, але знову почув відмову.
«Зазвичай питали, чи я служив в армії, чи мав військовий квиток, чи вмів водити вантажну машину. Коли на всі ці питання вони чули "ні", то казали йти додому».
Зрештою допомогли колишні студенти. Вони повідомили, що можна приїхати безпосередньо до військової частини.
«Студенти подзвонили й сказали: "Юрій Любомирович, є можливість поїхати прямо в частину". За пів години вони мене забрали. Я швидко зібрав речі й поїхав».
До частини Юрій Довган прибув близько полудня, а потім ще 12 годин чекав оформлення.
«З п'ятої спроби я потрапив в армію».
На запитання, чому вирішив добровільно піти на фронт, Юрій Довган відповідає, що не бачив для себе іншого вибору.
«Чому я мав не йти в армію, коли ворог прийшов в Україну? Якщо трохи глибше — можливо, це було через те, що не пішов ще у 2014 році. Збирався, але тоді не склалося».
Про своє рішення Юрій майже нікому не розповідав. До батьків спеціально не заходив, щоб вони не відмовили його від цього кроку.
«Я знав, що якщо зараз зайду до мами, то вона заплаче, обійме, і я можу здригнути. Тому збрехав, що скоро повернуся».
Із студентами Юрій Довган попрощався під час онлайн-заняття.
«Я сказав: "Друзі, це наша перша пара, але, мабуть, і остання. Довчіться самі, я йду в армію"».
Батькові про своє рішення він повідомив телефоном уже тоді, коли стояв у черзі до військової частини. За словами ветерана, так було легше пережити емоції рідних.
«Я був рядовим солдатом»: про перші місяці служби, блокпости та шлях до фронту
Після оформлення Юрія Довгана зарахували до роти. Так почалася його служба у Збройних силах України.
Разом із ним до війська прийшли й кілька колишніх студентів, однак їх розподілили до різних підрозділів.
«Ми зробили помилку, що не пішли в одну роту. Три рідні брати Марковецькі потрапили в одну роту, інші — в другу, а я — в першу. І все, з цього дня почалася служба».
Перехід від університетської аудиторії до армії, каже, був різким.
«16 років ти живеш в ідеях: Кант, Гегель, лекції, семінари. Впринципі, у будь-який момент, фізично ти можеш зайти до ректора, поговорити, вирішити проблему. А тут ти — рядовий солдат».
Перші дні минали в очікуванні й невідомості.
«Було дуже тривожно. Я готував себе до того, що нас одразу кинуть у бій».
За словами ветерана, більшість добровольців були чоловіками 30–50 років, які раніше служили але не в українській армії.
Поки не склали військову присягу, зброї не отримували.
«Лише після прийняття присяги нам видали автомати й частину форми. Але форми вистачало не всім. Мій командир взводу певний час ходив у цивільному одязі. Нам видавали те, що було».
Вже за тиждень підрозділ відправили охороняти стратегічний об'єкт в Івано-Франківській області.
Перші два місяці минули на блокпостах.
«За статутом варта має тривати дві години, максимум чотири, а ми стояли по дванадцять. Разом із дорогою виходило майже 14 годин. Сон був практично малий та перерваний».
Попри виснаження, після кожного чергування починалося навчання.
«Було дуже хороше навчання з тактичної медицини, постійні тривоги, спуски в укриття. Ми ще не брали участі в боях, але вже через місяць здавалося, ніби служимо пів року».
На Великдень 2022 року Юрій Довган отримав короткочасне звільнення, однак уже того ж дня батальйон підняли по бойовій тривозі.
Частину військових, серед яких був і він, залишили облаштовувати пункт постійної дислокації. Ще через два місяці підрозділ вирушив на фронт.
«Четвертого липня ми своїм ходом прибули в Гуляйполе».
Сам Юрій Довган свідомо не прагнув командних посад.
«Я дав собі слово, що не буду "вимахуватися". Пішов рядовим — значить, солдатів теж треба».
Втім, сьогодні визнає: можливо, тоді варто було погодитися стати офіцером.
«Тепер трохи шкодую. Підбір на офіцерські посади був дуже формальним. Можливо, я міг би бути жорсткішим у питаннях дисципліни. Тактично ми всі тоді були не готові».
За його словами, багато командирів відділень мали досвід лише радянської армії, який у сучасній війні виявився недостатнім.
«Одне — життя в казармі, інше — сучасна війна в полі».
Попри це, ветеран із великою повагою згадує свого командира роти, який загинув.
«Він був дуже доброю людиною. Але війна вимагає більшої жорсткості. Без дисципліни військо гине. Демократія потрібна в політиці, але не на війні».
«Навчатися доводилося під обстрілами»: про фронт, втому і силу духу
Юрій Довган каже, що університетський досвід безпосередньо на фронті не став у пригоді. Натомість допомогли навички, здобуті в «Пласті», заняття бойовими мистецтвами та загартування.
«Освіта формує характер і людину, але в армії потрібні зовсім інші вміння. Стали у пригоді таборування, адже я прихильник й інструктор "Пласту", бойові мистецтва, моржування. Це все дало дуже великий плюс».
Участь у бойових діях, зізнається ветеран, не змінила його поглядів на історію чи сучасну політику. Натомість війна показала, наскільки важко опановувати військову справу безпосередньо на фронті.
«Навчання — дуже складний і тяжкий процес. Ми всі перебували під стресом. Після обстрілів були "стелепані", а тут потрібно засвоювати азимут, топографію. Такі речі треба вивчати в спокійній атмосфері, а не "на коліні"».
За словами ветерана, траплялися ситуації, коли військові не знали спеціальної термінології, але добре виконували практичні завдання.
«Один солдат не міг правильно вимовити слово "азимут", казав "азимус", але цифру визначав правильно».
На фронті Юрій Довган свідомо уникав суперечок із побратимами, навіть якщо чув думки, з якими категорично не погоджувався.
«Коли є ворог перед тобою, всі згуртовані. А коли бойової роботи менше, виникає ризик внутрішніх конфліктів».
Водночас, на його переконання, українському війську бракувало системної психологічної підтримки.
«Відсутність виховної роботи була очевидною. Ми дуже чекали капелана. Я навіть телефонував знайомому священнику з Івано-Франківська, але організувати це не вдалося».
Перші місяці на фронті, каже ветеран, складалися лише зі служби.
«Три місяці я нічого, крім "хата — поле, хата — поле", обстрілів, спеки й копання окопів, не бачив. Це дуже виснажує».
Через постійне недосипання та виснаження Юрій Довган потрапив у госпіталь.
«Лікар запитав: "А як ви спите?". Я відповів: "Та я не сплю по-людськи". Узимку темніє вже о четвертій. Наприклад, із восьмої до десятої вечора чергуєш, а потім ще з другої до четвертої ночі».
Навіть на фронті він намагався підтримувати українські військові традиції. Зокрема, пропонував використовувати історичні постаті як паролі.
«Я пропонував: нехай буде Мазепа і Войнаровський. Але відповіли, що це важко запам'ятати. Натомість обрали назви популярних овочів. Ми ж українська армія, маємо якось опиратися на власну історію».
Говорячи про взаємини між військовими, ветеран зізнається, що найбільше йому бракувало людської підтримки.
«Не кожен співслужбовець є побратимом. Для мене це дуже високе слово. З фронту в мене залишилося лише двоє таких. Решта — це просто знайомі, товариші або добрі знайомі».
Водночас, додає ветеран, щодня молиться за загиблих побратимів і своїх студентів, які не повернулися з війни.
«Я відходив пів року»: як ветеран повертався до цивільного життя після фронту
Після майже року служби Юрій Довган звільнився з війська.
«Я пішов до війська наприкінці лютого, а звільнився 18 січня. Саме на Старий Йордан прийшов до церкви у військовій формі. Молодий священник, який мене сповідав, виявився капеланом моєї бригади. Ми дуже швидко знайшли спільну мову».
Каже, що повернення до цивільного життя виявилося не менш складним, ніж сама служба.
За його словами, адаптація тривала приблизно пів року.
«Товариші казали, що лише до червня в мене стали нормальні очі. Я пам'ятаю, що щодня о дев'ятій ранку, коли лунав гімн України, я вставав і плакав».
Особливо запам'яталася нестача звичайних людських слів підтримки.
«За вісім місяців на фронті жодного разу — ні на День Прапора, ні на День Незалежності, ні на День Збройних сил — ніхто з начальства не звернувся з промовою. Лише командир роти 6 грудня зайшов в окопи, потиснув руку й сказав: "Вітаю". Я тоді прозрів».
На думку Юрія, бойовий дух військових потрібно підтримувати постійно.
«Люди виснажуються, зневірюються. Це можуть робити командири, побратими, капелани. Коли цього немає — дуже важко».
«Ми воюємо, щоб нормально жити»: про повернення до університету, студентів і ставлення до ветеранів
Після звільнення Юрій Довган одразу повернувся до університету, оформив необхідні документи, використав "невідгуляну" відпустку і вже у квітні знову почав викладати.
Студенти активно цікавилися його фронтовим досвідом, тому в університеті навіть організували окрему зустріч.
Втім, ветеран переконаний: із часом війна для багатьох людей відходить на другий план.
«Ті, в кого батьки не воюють, зараз втрачають до цього інтерес. Люди, поки це не зачепить особисто, не завжди відчувають війну. Тому треба формувати суспільні настрої».
Водночас він зізнається, що сам довго звикав до ролі викладача після фронту.
«Я дуже боявся виступати в ролі ветерана. Бо вважаю, що мене Бог поцілував. Я не був поранений, не був контужений. З нас п'ятьох, які пішли на війну разом, повністю неушкодженим залишився тільки я».
На думку Юрія, молоді потрібно не просто говорити про цінності, а допомагати їх відчути.
«Тільки те, що зачіпає людину, стає для неї важливим».
Окремо ветеран говорить про ставлення суспільства до військових. Він пригадує конфлікт із водієм громадського транспорту, коли скористався правом на безоплатний проїзд.
«Я не маю відчувати себе покидьком за те, що користуюся тією пільгою, яку мені надала держава».
За його словами, із подібним ставленням стикалися й інші ветерани.
Повернення військових до цивільної професії Юрій Довган називає одним із головних сенсів боротьби.
«Ми воюємо заради того, щоб нормально жити в мирі, а не живемо для того, щоб воювати. Це цивілізаційний вибір — бути Україною, бути в Європі, бути зі своєю сім'єю».
«Не здаватися і вставати в сто перший раз»: про побратимів, перемогу і життя після війни
Найбільше, зізнається Юрій Довган, його надихають люди, з якими довелося служити.
Одним із таких прикладів він називає побратима — батька п'ятьох дітей, двоє з яких усиновлені.
«Він простий роботяга, сам виріс у дитбудинку. Добровольцем пішов на фронт. Я дивився на нього й думав: "Боже, який це високий подвиг". Він зумів виховати дітей і водночас став на захист країни. Поруч із такими людьми перестаєш нарікати».
Не менш сильне враження на Юрія справив інший військовий Василь Щербатий, який був сліпим на одне око, але двічі домігся мобілізації.
«На ліве око він не бачив, але відслужив на рік довше, ніж я. Це високий і достойний подвиг. Обом цим людям я присвятив поему».
Саме такі історії, каже ветеран, допомагають не зациклюватися на негативі.
«Світлих спогадів теж дуже багато. Якщо концентруватися лише на злі й несправедливості, нічого доброго не залишиться».
Юрій Довган пригадує й проблеми із забезпеченням добровольців на початку повномасштабної війни.
«Мені, наприклад, держава не видала української літньої форми. Я купував її за власні кошти. Тоді таке траплялося часто».
Говорячи про мобілізацію, ветеран наголошує, що оборона держави не може бути справою лише добровольців.
«Не може захист країни належати лише добровольцям. Загальна мобілізація потрібна».
Водночас він розуміє страх людей.
«Ніхто не хоче йти туди, де можуть убити. Це природно».
Попри втому суспільства, Юрій Довган не втрачає віри в перемогу.
«Стратегічно вперше за останні триста років ми маємо потужних союзників. Нас визнають суб'єктом міжнародного права, і ми захищаємо праведну справу. Треба тільки вистояти».
Разом із тим Юрій визнає, що війна виснажує країну.
«Росія видихається, але ми видихаємося швидше. Я не знаю, якою буде ця перемога. Хотілося б бачити кордони 1991 року, хоча б 2022-го. Але я бачу, що суспільство дуже змучене».
На його переконання, мир не може бути самоціллю, якщо агресор не відмовився від своїх намірів.
«Ми не можемо миритися з тими, хто хоче нас убити».
Головним уроком війни Юрій Довган називає витривалість.
«Не здаватися. Не панікувати. Сто разів упасти, а в сто перший — встати. Українське слово "перемога" — це коли вже здається, що більше не можеш, але все одно робиш ще один крок».
З особливою повагою ветеран говорить про побратимів, які зазнали важких поранень.
«Я дивлюся на Івана та Андрія Марковецьких, які втратили кінцівки, і вчуся в них. Є ще один мій побратим, який після поранення повернувся до навчання, а згодом знову пішов на фронт.
Саме вони мають у сто разів більше права говорити про війну, ніж я. Вони вже поклали в українську землю частину свого тіла. Я ще ні».
Юрій Довган не приховує, що інколи думає про повернення на фронт. Водночас усвідомлює: нерідко це бажання пов'язане не лише з війною, а й зі складністю мирного життя.
«Там небезпечно, але все зрозуміло. Тут життя набагато складніше».
За його словами, після служби більшість військових стикаються з непростою адаптацією.
«Ми всі повертаємося травмованими. У багатьох розпадаються сім'ї, виникають проблеми у стосунках. Через це з'являється спокуса повернутися туди, де все зрозуміло, навіть попри небезпеку».
Водночас він переконаний: кожен військовий мріє повернутися до родини.
«Усі хочуть бути зі своїми близькими. Але минає час, і в декого знову виникає бажання повернутися на фронт. Це дуже складний психологічний процес».
На запитання про мрії після війни Юрій Довган відповідає несподівано.
«Я втратив мрію. Живу від дня до дня. Є робота — слава Богу. Є студенти — слава Богу. Дитина захворіла — дай Боже, щоб одужала. Стратегічної мрії зараз не маю. Це погано, бо мріяти потрібно».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
