«Упродовж усього життя, ще з радянських часів, чоловік вірив у незалежну Україну і вважав, що її потрібно відстоювати — у різні періоди й різними способами. Навіть ті, хто не поділяв його поглядів, розуміли: він діє не зі злості, а з глибокого переконання», — пригадує Наталія Савченко свого чоловіка, полеглого військовослужбовця Сергія Савченка.
Сергій Савченко народився 9 серпня 1969 року. Був стрілець 2 стрілецького відділення 3 стрілецької роти в/ч А7340.
Солдат загинув 12 березня 2022 році під час несення бойового чергування ракетного обстрілу військового аеродрому «Канатове».
Про спільне життя, життєві погляди та характер Сергія Савченка журналістці Фіртки розповіла його дружина Наталія Савченко.
Подружжя знайоме з дитинства. Вони разом навчалися в школі, співали в шкільному хорі.
«Це було моє перше — дитяче, юнацьке — кохання. Я навіть тоді думала, що якщо в мене буде син, то його назвуть Сергієм.
Ми були знайомі змалку, хоча згодом наші шляхи розійшлися: він старший за мене і раніше закінчив школу. Після армії ми знову зустрілися — і тоді почалися наші стосунки.
Це було кохання всього життя. Він був для мене не лише чоловіком, а й найближчою людиною — як тато, мама, брат, сестра і подруга водночас. Тому його втрата є надзвичайно важкою», — розповідає Наталія Савченко.
Жінка родом із Харківської області, з райцентру, який нині має іншу назву. Там подружжя й познайомилося. Частину дитинства Сергій Савченко провів у селі з дідусем та бабусею, тому їхні дороги на певний час розійшлися.
В Івано-Франківську жінка мешкає з літа 2025 року, хоча з 2022-го часто приїздила сюди. Після загибелі чоловіка жінці потрібно було відновлення, і вона неодноразово брала короткі відпустки, щоб приїхати сюди. У 2025 році остаточно переїхала разом із донькою.
Зі слів Наталії, чоловіка пам’ятає насамперед як людину, а не лише як військового. Він мав досвід служби ще з часів Афганістану. Але передусім був надзвичайно порядним, чесним і добрим чоловіком, турботливим батьком і дідусем.
«Він дуже любив дітей — і це було одним із головних чинників, чому я зрозуміла, що він стане хорошим батьком і чоловіком. Ми завжди були дуже близькими: він був моїм другом, із яким можна було обговорити все.
Коли діти виросли, ми фактично жили одне для одного. Саме тому втрату пережити особливо важко», — каже Наталія Савченко.
У нас двоє дітей — син та дочка. Ми прожили в шлюбі 33 роки.
Сергій Савченко багато років працював на шахті — близько 20 років на Інгульській шахті у сфері уранового видобутку. Перед виходом на пенсію обіймав посаду заступника головного інженера. Починав як гірничий робітник і пройшов увесь професійний шлях.
«Його поважали колеги. Попри вимогливість як керівника, він залишався людиною, яку цінували й шанували. Навіть ті, хто мав інші погляди, визнавали його людяність і принциповість.
Він намагався плекати українську ідентичність навіть у складному середовищі, зокрема впроваджував україномовну документацію та підтримував українські традиції.
З дитинства він любив літературу, пробував писати вірші. Дуже багато читав і міг захоплено переказувати прочитане. Окремою його пристрастю була риболовля — це був його спосіб відпочинку і відновлення», — пригадує дружина загиблого бійця.
Подружжя дуже любило подорожувати. Після 2014 року відкрили для себе Захід України. Жінка каже, що у чоловіка була мрія — жити в Карпатах. У 2020 році, вийшовши на пенсію, він остаточно до цього прагнув.
«Саме тому ми й опинилися тут. У 2022 році, коли постало питання переїзду доньки, вона сама обрала Івано-Франківськ — і я цьому дуже рада. Я любила це місто ще до переїзду, але тоді ще не знала, що залишуся тут назавжди».
Жінка розповідає, що 24 лютого, коли вже стало відомо про повномасштабне вторгнення, для їхньої родини це не було несподіванкою. Сергій Савченко не брав участі в АТО, але неодноразово звертався до військкомату з проханням про мобілізацію — таких спроб було кілька, щонайменше чотири, а, за словами інших, навіть більше.
Він спілкувався з друзями-«афганцями», багато з яких також стали добровольцями. Попри це, тоді його не мобілізували. Йому казали, що він потрібен на своєму місці.
«24 лютого чоловік зранку сказав, що йде до військкомату, і для мене це не стало питанням — я знала, що він воїн за своєю природою, справедливий і рішучий.
У військкоматі він зустрівся з нашим сином, який також одразу прийшов. Ми не координували їхніх дій — вони самі там зустрілися. Того ж дня ввечері у нас відбулася сімейна розмова: кожен мав ухвалити своє рішення, але для нас було очевидно, що і батько, і син підуть захищати країну.
Наступного дня вони обидва вступили до лав територіальної оборони та були зараховані до служби.
Мій чоловік і раніше був військовою людиною за духом, а мій син вихований у тому ж дусі відповідальності», — додає жінка.
Життя після початку війни повністю змінилося для Наталії Савченко.
«Тоді невістка була вагітна, і чоловік наполягав, щоб ми виїхали в безпечніше місце разом із донькою та онуком. Але я не могла залишити його. Я звикла чекати його все життя — коли він повертався зі зміни в шахті, з відряджень, з роботи.
Я залишилася. У перші дні війни все було дуже інтенсивно: з’явилися переселенці, люди допомагали одне одному, після роботи долучалися до волонтерства — готували, плели сітки, підтримували армію. Було відчуття великої згуртованості, і не було часу на страх чи роздуми про майбутнє».
Жінка ділиться, що її син має значний бойовий досвід.
«Після загибелі чоловіка наш син певний час перебував у складній ситуації, зокрема був в оточенні під Тошківкою. Тоді я була змушена швидко зібратися і шукати його, адже невістка якраз мала народжувати.
Його зрештою вивели до Київської області, після чого він продовжив службу в складі 37-ї бригади на Луганському напрямку. Згодом у нього народилася третя дитина. У сім’ї також є син із особливими потребами, що стало додатковим випробуванням для всіх нас.
Попри складні обставини, син продовжував службу, зокрема в розвідувальному підрозділі. Йому неодноразово надходили пропозиції перейти до інших частин, але він залишався на позиціях, де виконував бойові завдання. Пізніше він подав рапорт на звільнення, пояснивши це сімейними обставинами та відповідальністю за дітей.
Він часто казав, що, знаючи реалії війни, розуміє: вона може тривати довго, і головне — зберегти родину.
У перші місяці повномасштабного вторгнення система була ще не до кінця організована, і це створювало додаткові труднощі. Але він залишався на службі, виконуючи свої обов’язки як солдат, без можливості втручатися в управлінські процеси, як це було раніше в цивільному житті», — зазначає Наталія Савченко.
Захисник загинув на 16-й день після початку повномасштабної війни.
Сергія Савченко востаннє відпустили додому 8 березня, щоб він міг побути з родиною. Уже 9 березня чоловік вирушив на бойове чергування на військовий аеродром Канатове біля Кропивницького. Там їхня зміна тривала тиждень.
«12 березня, коли відбувалася масована ракетна атака на Кропивницький, я написала йому повідомлення, але відповіді не отримала. Донька тоді якраз приїхала, і ми були вдома.
Коли я повернулася й побачила сина, який обіймав доньку, і вони плакали, я зрозуміла, що сталося щось страшне.
Єдине, що викликає в мене біль, — це те, що військова частина зняла сина з бойового чергування і саме мені повідомила про загибель батька. Я не могла в це повірити. У мене завжди було передчуття, але цього разу воно мене зрадило. До останнього я чекала на звістку, хоча телефон мовчав», — пригадує жінка.
Дружина зазначає, що у подібних ситуаціях часто спершу немає офіційного підтвердження. Так сталося і цього разу. Згодом почали телефонувати журналісти «Суспільного» з Кропивницького, адже раніше чоловік брав участь у зйомках документального фільму про Інгульську шахту — «Кіровоградське життя на урані». Він тоді працював заступником головного інженера і супроводжував знімальну групу.
«Хоч він не мав бути головним героєм, його зробили центральною постаттю фільму. Там є епізод, де він тримає шматок руди й говорить про видобуток урану. Цей фільм активно презентували в різних містах, і саме після цього журналісти знову почали мені телефонувати, уточнюючи інформацію.
Офіційне підтвердження від військової частини я отримала пізніше. Вже того ж вечора новина була оприлюднена. Його загибель сталася внаслідок ракетного удару по аеродрому Канатове».
Щодо підтримки громади Наталія каже, що з моменту переїзду до Івано-Франківська відчуває зовсім інший рівень ставлення — як до родин загиблих, так і до військових загалом. Навіть коли вона ще приїздила сюди з 2022 року, це було помітно.
«Я порівнюю це з Кропивницьким, і різниця відчутна. В Івано-Франківській громаді підтримка значно системніша і більш людяна. Тут родини не залишають наодинці зі своїми проблемами — навпаки, їх знаходять і допомагають.
Я швидко зареєструвалася після переїзду, і вже за два дні зі мною зв’язалися з департаменту соціальної політики міської ради, щоб уточнити, яка допомога мені потрібна. Це важливо, бо зазвичай людям доводиться самостійно шукати підтримку.
Також дуже показовим для мене є ставлення до пам’яті загиблих і до військових. У Франківську це відчувається значно більше, ніж у Кропивницькому», — каже Наталія.
Жінка ділиться, що влітку була в ЦНАПі в Кропивницькому — там навіть не оголошували хвилину мовчання. Для франківців це може звучати дивно, але для неї це болюче питання.
«Наприклад, у Чернієві, на об’їзній, коли починається хвилина мовчання, зупиняється вся дорога — люди виходять із машин, вшановують пам’ять.
У Кропивницькому ж перекривають лише кілька кварталів, і навіть це супроводжується скандалами. Ми стоїмо з плакатами просто на дорозі, щоб привернути увагу. Коли везуть загиблого військового через місто, не всі поводяться належно: хтось продовжує їхати, хтось може сміятися чи навіть показувати неповагу. Це дуже болить.
Водночас я хочу висловити велику повагу до Івано-Франківська — і міської влади, і обласної військової адміністрації. Я спілкувалася з багатьма родинами загиблих, які переїхали сюди з різних регіонів, і всі відзначають високий рівень підтримки.
Тут є спільноти, які об’єднують родини військових і загиблих. Люди знаходять одне одного, спілкуються, підтримують. І, попри всю складність ситуації, відчувається, що про військових і Героїв тут пам’ятають і дбають».
Щодо побратимів чоловіка — Наталія каже, що це переважно були їхні земляки з Кропивницького, багато з них — шахтарі. Більше Наталія познайомилася вже з побратимами сина, адже продовжує допомагати підрозділу, знає про їхні потреби, підтримує зв’язок.
«Кожна родина, де є військові або загиблі, розуміє, наскільки важливо допомагати армії. Тому для мене це теж стало частиною життя.
Коли загинув чоловік, я замкнулася в собі. Мені потрібно було прожити цей біль самостійно: плакати, мовчати, кричати — як виходило.
Раніше я любила рукоділля — шила, в’язала, цікавилася мистецтвом, але не малювала. Після втрати почала малювати сама.
Це стало способом пережити біль. Також допомагала фізична праця — інколи навіть важка, до якої я раніше не звикла», — ділиться дружина загиблого захисника.
Зараз найбільше жінку підтримує саме творчість: малювання, різні вироби, можливість побути наодинці з собою.
Переїзд до Івано-Франківська також дуже вплинув: тут проводять багато майстер-класів, творчих і психологічних зустрічей, де через тактильну роботу можна проживати емоції. Це справді допомагає Наталії Савченко.
І ще дуже важливо, що в Івано-Франківську Наталія більше спілкується з родинами загиблих.
«Місто ніби об’єднує нас, спонукає до спілкування, підтримки, до того, щоб говорити й не залишатися наодинці зі своїм болем».
Жінка також зазначає, що до психолога не зверталася після смерті чоловіка, бо був невдалий досвід, і вона зрозуміла, що це не для мене.
«Я за характером одинак. Коли діти виросли, ми з чоловіком жили удвох, і він був для мене всім. Тому після його втрати я залишилася ніби без половини себе. Змінилося і коло спілкування — багатьох людей я просто викреслила зі свого життя.
Переломним моментом стала ситуація, коли син опинився в оточенні. Це змусило мене «вийти» зі свого стану: почати жити, діяти, брати на себе відповідальність.
Я почала потрохи повертатися до життя — навіть через силу. Пішла до театру, хоча було дуже важко: всю дорогу плакала. Але ми з чоловіком любили театр, подорожі, і я намагаюся продовжувати це сама. Я почала їздити в ті місця, де ми були разом. Спочатку це було дуже боляче, але це допомогло.
Зараз мені легше завдяки спілкуванню з іншими родинами загиблих. Ми підтримуємо одне одного. І знаєте, це страшно звучить, але коли бачиш, що комусь ще важче, починаєш допомагати. Наприклад, нещодавно загинув мій сусід — людина, яка підтримувала мене після втрати чоловіка. Тепер його дружина залишилася з маленькими дітьми, і я розумію, що їй ще важче. Тому намагаюся бути поруч із нею», — зазначає Наталія.
Життя змушує триматися жінку та допомагати іншим, підтримувати військових. Наталія каже, що ніколи не забуває, що війна триває.
«Але бувають дні, коли я просто не виходжу з дому — сідаю малювати і залишаюся наодинці з собою. І це теж частина мого проживання цього болю».
Наталія Савченко поділилася, що зараз означає ця війна після загибелі чоловіка:
«Я стежу за новинами, але більше довіряю не офіційним джерелам, а тому, що пишуть військові та волонтери. Для мене Росія завжди була ворогом — навіть попри те, що і в мене, і в чоловіка є родичі там. Більше того, серед них є військові. Тому для мене ця війна не закінчиться ніколи.
Я навіть іноді думаю про справедливість по-своєму. Нещодавно на екскурсії почула історію про те, як Богородиця допомагає душам потрапити до раю. І я зловила себе на думці, що дуже хочу, аби всі наші воїни були там — бо вони це заслужили. Я вірю, що вони в раю».
Таке ставлення до війни у дружини загиблого бійця було ще з 2014 року. Тоді жінка припинила будь-яке спілкування з родичами, які залишилися на території Росії.
«Мій чоловік завжди казав: якщо ворог прийшов на нашу землю, його треба зупиняти — навіть якщо це хтось із родичів.
Якщо говорити про пам’ять і підтримку — в Івано-Франківську люди справді пам’ятають війну. Я ще у 2022 році бачила, як у парку діти продають власноруч зроблені речі, щоб допомогти військовим. Це дуже вражає.
У Кропивницькому я такого не відчувала. Можливо, через середовище, в якому працювала — там я була єдиною з родини загиблого. Навіть зараз, коли приїжджаю туди, мене тригерить те, що в громадському транспорті майже не чути української мови.
На початку повномасштабного вторгнення багато людей згуртувалися, переходили на українську, допомагали. Зараз складається враження, що частина цього зникла.
Я розумію, що з часом велика кількість загиблих ризикує перетворитися просто на статистику. Але водночас бачу, що в Івано-Франківську пам’ять про військових і підтримка родин значно відчутніші».
Наталія додає, що чоловік понад 20 років працював на шахті. До повномасштабної війни там вшановували загиблих працівників — були стенди, пам’ятали дати. Зараз, попри те, що кількість загиблих значно зросла, там немає жодного стенда чи навіть фотографій. Це дуже болить жінку.
«Я намагалася достукатися до керівництва, але розумію, що це складно змінити. Як мені сказав син: це буде короткий сором для них і довгий біль для мене, але нічого не зміниться.
Я лише просила про прості речі — наприклад, встановити білборд із пам’яттю про загиблих шахтарів. Але навіть цього немає.
У мене немає претензій до конкретних людей — є нерозуміння, чому багато хто не усвідомлює, що відбувається», — розповідає дружина загиблого військовослужбовця.
Дружина загиблого воїна каже, що для неї важливо, аби пам'ятали, що Сергій Савченко був воїном — справедливим і принциповим. Але передусім він був доброю людиною.
«Ще за часів служби, коли війська виводили з Афганістану, їх направили до Прибалтики для придушення протестів. Він тоді не підтримав такі дії, бо розумів: люди борються за свою свободу. Через це мав конфлікти й втрати серед побратимів, але залишився вірним своїм переконанням».
Наталія каже, що упродовж усього життя, ще з радянських часів, чоловік вірив у незалежну Україну і вважав, що її потрібно відстоювати — у різні періоди й різними способами. Навіть ті, хто не поділяв його поглядів, розуміли: він діє не зі злості, а з глибокого переконання.
«Він завжди казав: не потрібно нічого доводити силою — потрібно читати, думати, аналізувати. Ми виросли в радянській системі, але з часом, навчаючись разом із нашими дітьми, почали по-іншому дивитися на історію й усвідомлювати важливість незалежності.
Я завжди розуміла, що він не зможе залишитися осторонь. І я ніколи не відмовляла його від рішення захищати Україну.
Зараз для мене важливо донести це людям, особливо там, звідки ми родом: українське — це не соромно, його потрібно підтримувати й розвивати. Тут, на заході України, це відчувається природно, але в інших регіонах це ще потребує усвідомлення», — пригадує жінка.
З її слів, соловік понад усе любив Україну і свою сім’ю. Таким він і був.
«Він багато читав, самостійно відкривав для себе історію, аналізував, намагався пояснювати іншим. Ми цього не вчили в дитинстві — він до цього прийшов сам.
Я часто буваю в театрі в Івано-Франківську. Коли актор Олексій Гнатковський каже, що «легко бути українцем», я щоразу думаю: це справді так тут. Але не всюди. І мені хочеться сказати, що велика Україна — саме тут на Прикарпатті, де це відчувається щиро», — підкреслює Наталія Савченко.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
Війна: як пережити смерть рідних
