Руслан Павлов — психолог за освітою, підприємець і спортсмен до повномасштабного російського вторгнення, нині заступник служби фізичної підготовки та спорту Нацгвардії та очільник Спілки ветеранів штурмових дій.
Сьогодні військовослужбовець організовує ветеранський спорт і допомагає пораненим бійцям відновлювати фізичну та психологічну стійкість.
В інтерв’ю журналістці Фіртки Руслан Павлов розповів про перші бої та втрати, мотивацію добровольців і мобілізованих, розрив між фронтом і тилом, а також про те, як війна змінює сприйняття життя та власні плани на майбутнє.
Життя до повномасштабної війни
До повномасштабного вторгнення ви були підприємцем і активно займалися спортом. За фахом ви психолог. Розкажіть про своє життя до 24 лютого 2022 року.
До того часу я дійсно займався бізнесом. Як хобі — спортом. Готувався до марафонів, бігав «половинки», займався триатлоном — це плавання, біг і велосипед. Крім того, долучався до різних волонтерських проєктів. Спорт допомагав підтримувати фізичну форму, а волонтерська діяльність — виховувала емпатію і давала приклад моїм дітям.
Які саме проєкти ви реалізовували?
Чимало. Пам’ятаю випадок під час повені, коли сильно затопило, зокрема «Дім Сірка» у Калуші. Ми з друзями-спортсменами приїхали вантажівкою з матеріалами — дошки, цвяхи, пили, шуруповерти — і змайстрували близько 20 собачих будок. Це був дуже продуктивний день.
Під час COVID-19 ми організовували щотижневу допомогу самотнім літнім людям — продуктові пакети на місяць із базовими стравами, щоб вони могли залишатися вдома. Їхня вдячність давала відчуття правильності наших дій.
Ще один проєкт, який залишив сильний слід, я назвав «Весілля мрії». Ми підтримували дітей з інтернату, і там була дівчина — Оксанка. Уже в дорослому віці вона познайомилася з хлопцем Данилом. Після важкої аварії він втратив око. Вони хотіли одружитися, але всі кошти його родини пішли на лікування, а в Оксанки не було рідних. Тож весілля планували провести у столовій інтернату.
Я вирішив допомогти: підключив друзів із бізнесу, частину коштів зібрав донатами — і врешті ми організували їм справжнє весілля мрії: ресторан, скрипачки, лімузин. Це залишило дуже яскраві спогади.
Початок війни та перший досвід
Де вас застала новина про повномасштабне вторгнення?
Я був у Франківську. Моя донька живе недалеко від аеропорту. Коли пролітали перші літаки і лунали вибухи, вона дуже злякалася і подзвонила мені — я приїхав. Тоді стало зрозуміло, що почалася війна.
Як ви приймали рішення щодо подальших дій?
Я зрозумів, що якщо війна прийде під Франківськ, я нічого не зможу зробити. Тому вирішив їхати на Схід, щоб зупиняти агресора там.
Щоб приймати свідомі рішення, я відключив телеграм-канали та телемарафон і склав список того, що вмію і де можу бути корисним. У 2021 році я брав участь у чемпіонаті України з дуельної стрільби і посів друге місце, тож мав практичний досвід стрільби. Це допомогло обрати місце служби.
Як саме обирали підрозділ?
Я тренувався на базі стрілецького клубу СВД «Легіон». Там знав багато людей, зокрема президента клубу Василя Віконського, який із 2014 року служив у батальйоні генерал-майора Сергія Кульчицького.
І коли створювався батальйон спеціального призначення «Сафарі», мене запросили туди. Мені пропонували службу у розвідці та «АЗОВі», але я обрав «Сафарі», бо знав багатьох хлопців і командира. Так почався мій військовий шлях.
Бойові операції та досвід
Як проходили ваші перші бойові завдання?
Наш підрозділ брав участь у звільненні Ірпеня та Бучі, а потім — на Сумському напрямку. Я намагався бути на всіх бойових завданнях. У нас був командир із позивним «Італієць», який сам завжди йшов у бій.
Ми першими заходили у Вовчанськ, і місцеві люди нас дуже тепло зустрічали. Далі були Куп’янськ, Балаклія, Ізюм. По дорогах ще лежали тіла росіян.
.jpg)
Які операції залишили найбільший слід у вашій пам’яті?
Особливо складною була операція на Ямпіль біля Лиману: нас зустріли шквальним вогнем із ручних протитанкових гранатометів та стрілецької зброї. Один з наших, Микола Дзидза на позивний «Норка», отримав поранення, але залишився на броні й до кінця відстрілювався. Коли в нього влучила куля, він крикнув «Слава Україні!» і продовжив стріляти. Саме він відбив РПГшника, який цілився по нашій техніці. Він справжній Герой, який рятував інших ціною свого життя.
Після прориву ми евакуйовували поранених і загиблих. Ще один боєць, «Альпініст», підірвався на розтяжці у лісі. Ми його витягнули — у нього були сильні поранення ніг. Попросили суміжників із ЗСУ допомогти з евакуацією. Техніка поїхала лісовою дорогою, і через кілька хвилин ми почули вибух. По рації зв’язку вже не було. Ми зрозуміли, що підірвалася машина, яка везла наших хлопців.
Війна та відповідальність за побратимів
Як ви діяли після підриву машини та поранення побратимів?
Ми взяли у інших хлопців турнікети, боєкомплект, зброю і рухалися по слідах техніки польовою дорогою — лісом було заміновано все. Було психологічно складно, але мусили йти. Коли підійшли ближче, почули постріли. Спочатку подумав, що це засідка, але виявилося, що стріляє наш боєць на позивний «Тироль», який був у шоковому стані. Ми дали йому знати, що це свої, і забрали автомат.
Екіпаж підірваної машини постраждав дуже тяжко: командир загинув, його помічник отримав серйозне поранення ноги, ще один боєць отримав параліч. Інших хлопців евакуювали по черзі. Весь процес зайняв близько півгодини, і після цього нам довелося повертатися на штурм у містечку.
Я забрав усіх хлопців і вів їх далі, навіть не знаючи точно, куди йти. Війна — це хаос: завжди щось іде не так. Важливо було, щоб хтось казав, що все нормально. Я давав сигнал і підкріплював впевненість своїх людей, щоб вони діяли без паніки.
Як війна змінює сприйняття відповідальності та дружби?
Війна формує глибоку відповідальність і дружбу. Переживаючи за своїх людей, думаєш наперед: яка небезпека, як її усунути, що зробити, щоб повернутися живими.
.jpg)
Крім того, тут і зараз усе зрозуміло: хто ворог, хто свій. Це посилює смак життя: кава та їжа смачніші, заходи сонця — особливі.
А як саме змінилося сприйняття буденних речей на війні?
Розкажу цікавий епізод. Мені дали задачу — посунути наші позиції вперед десь на 330 метрів. Орієнтиром була наша крайня точка в посадці — спостережний пункт. По карті це була межа, де закінчуються наші позиції.
Ми пройшли вперед через цю посадку, акуратно закріпилися і вийшли на потрібну відстань — тепер до ворога залишалось приблизно 200 метрів. Далі план був такий: тихо накопичитися там, зробити нову приховану позицію, а потім мав під’їхати танк, і ми разом із ним виходимо з посадки в поле і йдемо в штурм. Не 700 метрів бігти, а тільки 200 — це значно легше.
На це нам дали тиждень, але ми впорались за три дні. І от в останній день ми швидко дійшли до кінцевої точки. Я дивлюсь — ще ранок, а ми вже там, де треба.
Але ми не готові: треба окопатися, зробити маленьке укриття, щоб нас не було видно. Потрібні матеріали — плівка, інструменти. У нас цього немає.
Я залишаю хлопців і їду за цим всім у тил. Сідаю в пікап — їхати десь 15–20 км. І там, де ми були — стріляє артилерія, танки, все вибухає, шум, повноцінна війна.
Через 20 хвилин я вже в місті. Люди гуляють, п’ють каву. Я заходжу в «Епіцентр», беру візок, набираю все, що треба. Стою в черзі на касі, як звичайна людина.
І виходить такий момент: тільки що був під обстрілами — і тут стою в магазині. Потім знову сідаю в машину — і через 20 хвилин я знову там, де стріляють.
І це дуже дивне відчуття — такий різкий контраст. Наче два різні світи. І навіть коли ти в спокійному місці, всередині ти все одно залишаєшся на війні.
Від бійця до заступника командира
Ви пройшли шлях від бійця до заступника командира батальйону. Це великий професійний і психологічний стрибок. Чи були моменти, коли особливо відчували відповідальність за людське життя?
Постійно. Кожен штурм, кожна бойова задача, навіть дорозвідка — завжди відчував цю відповідальність. Наприклад, у Бахмуті перед штурмом я сам оглянув місцевість і облаштував укриття, що врятувало нас від прицільної роботи ворожого танка.
А є конкретний випадок, коли ви особливо відчули небезпеку та відповідальність за людей?
Так, під час бойових дій наш взвод потрапив під прицільний вогонь ворога. У нас був міномет 80-го калібру. Коли суміжні війська потрапили в напівоточення, ми були змушені відкрити вогонь, вороги нас засікли, літали дрони, а потім по нас почав працювати танк.
Ми бігли в укриття під бетонну яму з колесами — танк працював прицільно, але укриття врятувало. Ми отримали контузію, але всі залишилися живі.
Вас евакуювали?
Так. Спершу я був у лікарні в Краматорську, потім перевели до шпиталю у Дніпрі, а згодом — в обласну лікарню в Івано-Франківську. Після місяця реабілітації командир підрозділу запросив мене в Київ і представив перед особовим складом як командира роти. Мене нагородили відомчою відзнакою «За мужність».
Як цей досвід вплинув на вас як на командира?
Це ще раз підтвердило, наскільки важлива взаємна підтримка та відповідальність за людей. Люди йшли на репутацію полка та командира, знали, що за них переживають, і це підтримувало дисципліну та мотивацію. Навіть нові бійці, які прийшли недобровільно, швидко адаптувалися завдяки командному духу і прикладу старших.
Зважаючи на те, що деякі бійці йдуть добровільно, а інші — за мобілізацією, чи відчувається різниця в їхній мотивації?
Так. І тут важливо розуміти, що мотивація, внутрішні резерви і мужність сильніші за фізичну силу. Зі мною на фронті були лише добровольці, тому я точно знав: ми прикриємо одне одного. Це давало впевненість у бою. З мобілізованими було складніше — не завжди можна було розраховувати на таку ж рішучість і внутрішню готовність діяти в екстремальних умовах.
А чому, на вашу думку, сьогодні добровольців так мало і доводиться застосовувати мобілізацію?
Це складне питання. Неможливо винити когось конкретно — ні владу, ні неправильні рішення. Росія — величезна імперія з колосальними ресурсами, яка десятиліттями планувала, щоб ми були підконтрольні. Війна відродила добровольців, але їхня кількість з часом закінчується.
Як вважаєте, що потрібно робити сьогодні для підтримки мотивації військових?
Моя думка проста: сьогодні потрібно фінансово підтримувати військових. Не всі воюють на передовій — з мільйона, можливо, 300 тисяч реально на фронті, решта забезпечує тил.
Військовим на передовій потрібно їсти, спати, мати форму, зброю, харчування, пункти дислокації, спостережні пункти — це ціле життя і механізм. Багато отримують 20–30 тисяч гривень. Як вижити з родиною на ці гроші? Це безпосередньо впливає на мотивацію.
Я вважаю, що тиловому військовому треба збільшити зарплату в три рази — до 60–100 тисяч, бойовому — до 400 тисяч. Тоді держава могла б відбирати найкращих, а добровольців, які воюють вже понад чотири роки, ставити на інструкторські посади — ніхто краще за них не зможе заряджати духом і навчати тактиці.
Розрив між фронтом і тилом
Сьогодні часто говорять про різний досвід війни — фронту і тилу. Чи відчуваєте ви розрив між цивільними і військовими?
Так. Особливо це відчутно для військових після бойових. На фронті все чітко і просто: зрозуміло, хто ворог, хто свій. Живеш сьогоднішнім днем, і дрібниці набувають значення — кава, їжа, заходи сонця, вулички. А коли повертаєшся в тил, треба планувати, думати про гроші, роботу, майбутнє.
Ви згадували почуття провини серед цивільних. Як воно проявляється?
Хлопці, які пішли воювати, відчувають себе значущими. А ті, хто не пішов — провину, навіть підсвідомо. Її відчувають і дружини, сестри, близькі, коли бачать, що інші йдуть на фронт, а їхні чоловіки чи родичі — ні.
І що відбувається з цією провиною?
Коли люди стають волонтерами, допомагають армії, спілкуються з військовими, вони ніби стають своїми серед них — провина зникає.
Ті, хто не дотичний до війни, часто замінюють провину агресією. Вони починають критикувати військових, щоб виправдати себе: «Добре, що я не пішов».
Як це впливає на військових?
У тих, хто воював, зростає відчуття значимості перед собою, сім’єю та суспільством. Багато очікують, що повернуться героями, але стикаються з агресією тих, хто замінив провину на критику. Це створює великий психологічний дисонанс.
Є ініціативи Міністерства оборони та політичні програми, щоб залучати цивільних, але масово подолати цей розрив складно. Межа між цивільними, хто не воював, і військовими, хто воював, тільки зростає. Тому ветеранам важливо підтримувати одне одного і триматися разом.
Ветеранська діяльність
Ще до війни ви були залучені до благодійних ініціатив. Після фронту активно включилися у ветеранський рух. Сьогодні ви очолюєте Спілку ветеранів штурмових дій. Як виникла така потреба?
Ми зрозуміли, що об’єднуючись і діючи гуртом, легше вирішувати бюрократичні питання та допомагати одне одному, особливо тим, хто поранений або втратив кінцівки.
Як розвивалася ваша спілка?
Ідея була моя, її підтримали близькі побратими. У 2024 році ми зареєстрували спілку, і вона почала допомагати у бюрократії, зборі документів та підтримці поранених. Потім до нас приєдналися друзі та суміжні підрозділи — зараз близько 50 людей, більшість із бойових, хтось ще служить. Ми передаємо берці, сухпайки, машини та допомагаємо одне одному.
Які напрями роботи спілки?
Ми працюємо у ветеранському русі, спорті та реабілітації. Створили реабілітаційний центр на базі підрозділу, відкритий для всіх сил оборони. Командування підтримало нас, на відкриття приїжджало військове керівництво.
У центрі працюють два основні терапевтичні кабінети — мануальної терапії та фізіотерапії. Також центр оснащений сучасним обладнанням для магнітотерапії, ударно-хвильової терапії, є великий кінезіозал. І що важливо — усе створено без бюджетних коштів.
Спілкуючись з ветеранами, на вашу думку, чого вони потребують зараз, але не завжди отримують?
Найбільше — відчуття власної гідності та значущості. Визнання заслуг — це перший крок до ментального оздоровлення. В цивільному середовищі це складно, тому важливо знайти своїх серед своїх, займатися спортом, звертатися до психолога або ветеранського осередку. Почати з малого: фізична активність разом із ментальною підтримкою дуже допомагає.
Які поради ви дали б ветеранам?
Потрібно почати з себе: навчитися любити себе, визнавати потребу в підтримці, звертатися за допомогою. У нашому центрі ветерани з ампутацією не сидять вдома: вони займаються спортом, проходять психологічні практики, «чистять психіку» від болю війни.
Плани після війни
Чим плануєте займатися після закінчення війни? Залишитеся у війську?
Напевно, що ні. Але мені важливо залишатися чесним перед собою та хлопцями, з якими воював. Хочу залишатися корисним і допомагати військовим.
Також, швидше за все, повернуся в бізнес — це дає свободу, можливість створювати робочі місця, будувати команди та об’єднувати людей, давати можливість працювати і заробляти.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Наші Котики»: як ветеран Роман Турик відкрив та розвиває зоомагазин в Івано-Франківську (ФОТО)
Повернувся за пораненим та загинув: історія життя та чину прикарпатського бійця Миколи Прокопишина
