Попри складні обставини війни, українська медицина продовжує готувати нове покоління фахівців. Івано-Франківський національний медичний університет (ІФНМУ) активно адаптує освітній процес до сучасних вимог, впроваджує цифрові технології, симуляційне навчання та міжнародні практики.
Журналістка Фіртки поспілкувалися з ректором ІФНМУ Романом Яцишиним про те, як сьогодні мотивують молодь вступати до медичних закладів, які зміни відбулися у географії студентів, як університет працює над тим, щоб випускники залишалися працювати в Україні, а також про виклики, які стоятимуть перед українською медициною після завершення війни.
Якими були ключові результати розвитку університету у 2025 році?
Маємо декілька напрямків, якими я, як ректор, втішений.
Перш за все, ми збільшили кількість студентів на першому курсі. У час війни, демографічної кризи та інших викликів зберігати молодь для України — це пріоритет для всієї держави. Важливо не лише, щоб молоді люди залишалися в Україні, а й щоб вони тут жили, розвивалися та підтримували нашу країну.
Другий важливий напрямок — збереження медичної освіти і медичної галузі загалом. Без молоді медицина, звичайно, не зможе розвиватися. Тому залучення молодих людей до медичних спеціальностей — також один із наших пріоритетів. Йдеться не лише про усталені спеціальності — медицину, стоматологію, фармацію, — а й про нові напрями, які ми відкриваємо в умовах війни. Зокрема, зробили акцент на реабілітаційних освітніх програмах. Державі сьогодні необхідні фахівці з фізичної реабілітації та фізичної терапії.
Крім того, є окрема спеціалізація — ерготерапія. А нова спеціалізація, яку ми відкрили цього року, — терапія мови і мовлення. Це флагманська програма в Україні. Ми єдиний університет, який залучив відповідних фахівців для її реалізації. Наразі на цій програмі навчаються 23 студенти, і це, на мою думку, одна з наших найбільших перемог.
Ще один напрямок, який нам цього року вдався, — міжнародна співпраця. Ми суттєво збільшили кількість міжнародних партнерів і не просто підписали більше угод, а розширили партнерські проєкти, які вже запрацювали цього року. Йдеться, зокрема, про співпрацю з організацією «Rehab for Ukraine» — знову ж таки у сфері реабілітації, а також з «Enable» — у напрямку терапії мови і мовлення та розвитку ерготерапії в Україні.
Серед наших партнерів — і японські інституції, зокрема урядова організація JICA. Цього року вона сприяла навчанню п’ятьох наших спеціалістів за кращими практиками в японських університетах. У співпраці з японськими партнерами ми також отримали апарат для лікування ПТСР.
Окрім цього, розвиваємо співпрацю з європейськими партнерами у сфері ментального здоров’я. На мою думку, саме цей напрямок нам вдалося започаткувати у 2025 році, хоча ми лише на початку шляху. Надалі плануємо його активно розвивати.
Ще один важливий аспект — посилення наукових розробок. Це одна з ключових цілей будь-якого університету. Також надзвичайно важливою є співпраця із закладами охорони здоров’я. Якщо ми не будемо для них цікавими, якщо не будуть затребуваними наші випускники, така співпраця не матиме належного розвитку.
Тому необхідно трансформувати саму концепцію і стратегію розвитку в напрямку спільного бачення: які фахівці сьогодні потрібні системі охорони здоров’я, що вони мають знати, що вміти і якими людськими якостями повинні володіти.
Які стратегічні цілі стоять перед університетом на найближчі кілька років?
У нас є стратегічний план розвитку на найближчі роки. Ми регулярно проводимо засідання ректорату, під час яких оцінюємо виконання запланованих етапів.
Один із ключових напрямків — інтернаціоналізація освіти. Україна рухається до Європи, і іншого шляху я не бачу. Ми прагнемо стати членом Європейського Союзу, тому маємо формувати спільні цінності з ЄС і передавати їх нашим студентам.
Основною метою нашого існування як університету є виховання нового типу медика і нового типу українця. Це має бути фахівець, який не лише виконує протокольні речі у лікуванні, а є сильною особистістю та лідером у своїй галузі.
А яким ви бачите сучасного медика?
Сучасний медик повинен бачити тенденції розвитку своєї сфери, володіти лідерськими якостями, не боятися говорити правду, відстоювати права і самостійність. Це відповідальна людина, яка несе відповідальність не лише за себе чи свою сім’ю, а й за пацієнта.
Це складна місія, але саме її ми виконуємо. На цьому шляху важливо утвердити реальну академічну доброчесність — не лише задекларовану на папері, а таку, що працює на практиці. Йдеться про її дотримання як викладачами, так і студентами.
Також важливо виховувати в майбутніх лікарях емпатію до пацієнта. Я завжди наголошую: емпатія — це не співчуття, а співпереживання. Якщо лікар буде співпереживати пацієнтові, він не залишиться байдужим, а це впливає і на результат лікування.
Яку роль університет має відігравати у громаді, окрім підготовки студентів?
Ми маємо бути лідерами думки у своїй громаді. Університет — це не лише місце навчання студентів і роботи науковців, а й лідерська інституція, яка впливає на формування громадської ідеології.
Ми повинні бути центром експертизи не лише з медичних питань, а й у темах здорового способу життя та розвитку галузей, які в Україні з різних причин недостатньо розвивалися.
Зокрема, цього року хотіли б відкрити нову освітню програму з громадського здоров’я. Іноземні партнери часто запитують нас про розвиток цієї галузі в університеті.
Громадське здоров’я є надзвичайно важливим напрямком, адже воно поєднує різні сфери — медицину, екологію, освіту — і має вплив на формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
Ми вже маємо партнерів, які готові допомагати нам у цьому напрямку, і найближчим часом плануємо активно розвивати таку співпрацю.
Як війна вплинула на медичну освіту в Україні та на ваш університет зокрема?
Це складне питання. Є кілька етапів: початок війни, середина війни й нинішній, четвертий рік війни.
На початку війни головним було зберегти життя й здоров’я студентів та працівників, а також університет у цілому. Тому першочергово враховували безпеку, але водночас намагалися зберегти освітній процес — тоді ми перейшли на дистанційне навчання.
Яке ваше ставлення до дистанційного навчання у медицині?
Як педагог і ректор я вважаю, що дистанційне навчання в медицині — це дорога в нікуди. Це лише інструмент у разі неможливості очного навчання. Наша філософія — щоб студент-медик навчався очно.
Нам вдалося, щоб всі освітні програми проводилися очно, крім лекцій, які поки що відбуваються у невеликих групах із міркувань безпеки. Але зміни в освіті — це не лише онлайн чи офлайн, а й новий підхід до навчання студентів.
А як змінилися студенти за ці роки?
Я бачу це, бо багато років був деканом. Студенти стали більш стійкими, правдивими, людьми, яким не байдуже. Більшість хоче навчатися не лише для хорошої роботи, а щоб реально допомагати тим, хто цього потребує.
У нас є «невидимі герої» — студенти, які волонтерять без соцмереж, без реклами. Вони допомагають військовим частинам, громадам, людям із фронту. І роблять це щиро, від серця.
Чи залучає університет до навчання людей, які були на фронті?
Так. Один із викладачів, який служив на фронті, очолює кафедру екстреної та військової медицини. Саме такі герої можуть навчати студентів того, чого навчилися на фронті.
Також ми працюємо з людьми, які повернулися з фронту з фізичними чи ментальними травмами. Важливо показати їм, що навіть у таких умовах вони можуть бути корисними для держави. Це частина нашої місії.
А як змінилася сама парадигма підготовки студентів?
Раніше ми готували просто випускників для лікувальних закладів. Сьогодні цього замало. Ми готуємо людей, які будуть будувати нову Україну і представляти її на рівні Європи.
Які нові можливості для студентів відкриває співпраця ІФНМУ з європейськими університетами?
Раніше студентам подобалося просто поїхати за кордон, подивитися країну, відчути «європейський вайб» і сфотографуватися. Потім вони поверталися й казали: «Там усе класно, нам до них далеко». Цей підхід я припинив. Зараз поїздки за кордон — лише цільові стажування, які корисні студентам як фахівцям і тим, хто їх приймає.
Маємо тісну співпрацю з університетом Лунда у Швеції. Їхній проректор, приїжджаючи до нас, зазначив, що наші студенти дуже мотивовані та підсилили їхню програму. Ми організовуємо короткострокові стажування — місяць, два, три — та семестрове навчання, де студенти відчувають себе частиною живого наукового процесу.
Один приклад: студентка двічі їздила на стажування в лабораторію у Швеції. Після завершення університету її запросили продовжити наукову роботу там. Завдяки цьому вона змінила напрям мрії — з ендокринології обрала гематологію. Ми навіть плануємо спільну дисертацію щодо генетичних маркерів для прогнозування і лікування онкогематологічних хвороб.
Які можливості сьогодні має ІФНМУ для розвитку молодих науковців і студентів?
Я мрію, щоб студент із першого курсу не був пасивним слухачем, а бачив можливість креативно розвиватися у своїй галузі. Багато студентів приходять підготовленими із Малої академії наук та інших наукових просторів.
Ми даємо їм можливість бути учасниками наукового процесу, а не просто помічниками викладачів. Уже є успішні кейси: студенти стали співавторами статей у журналах Scopus та Web of Science.
Головне — формувати академічну доброчесність і робити дослідження цікавими насамперед для громади, а потім — для себе. Раніше дисертації іноді писали «для сертифіката», зараз ми змінюємо цю філософію.
Чим більше студентів і молодих вчених залучатиметься до науки, тим кращі результати ми матимемо через 5–10 років. Це гра в довгу, але вона того варта.
На вашу думку, як сьогодні мотивувати молодь вступати до медичного університету попри складні умови війни?
Сьогодні практично немає випадкових людей, які вступають у медицину. Щоб утримувати студентів і популяризувати медицину, ми знімаємо її «стигму», яка існувала багато років. Раніше медицина була сферою елітних людей, часто з родичами у галузі.
Зараз приходять ті, хто ніколи не мав доступу до медицини, але їхні цінності, душа та натура відповідають справжньому медику. Такі студенти інколи боялися вступати, бо думали, що навчання буде надто складним. Але саме це формує майбутніх сильних фахівців і лідерів — не тільки в медичній спільноті, а й у суспільстві загалом.
Лікарі повинні не лише виконувати професійну функцію, а й запроваджувати нові політики, культуру спілкування з людьми та громадами, бути лідерами у своїй сфері. Ці виклики роблять медицину цікавою для абітурієнтів.
Мова не про зарплати — наразі ними ми не можемо привабити молодь у медицину. Не можна обіцяти, що після закінчення навчання студенти одразу стануть самостійними фахівцями.
Медицина — це гра в довгу: 5–6 років навчання, рік-два-три інтернатури, і лише після цього людина вступає в безпосередній контакт із пацієнтом. Це складно, але саме такі виклики формують сильних і відданих спеціалістів.
Чи змінилася географія студентів і чи має це суспільне значення?
Так, і це дуже важливо. Цього року різко зросла кількість студентів з інших областей України: якщо раніше 80% були з нашої області та сусідніх, то зараз — 60 на 40.
Студенти зі сходу та півдня України приїжджають, імплементуються в наше середовище, показують приклад життя в інших умовах і стають підсиленням для місцевих. Це момент «зшивання» України. Чим більше людей навчаться разом у одній групі, очно, тим сильнішою буде держава. Це не лише освітній, а й соціальний та культурний процес.
Я часто спілкуюся зі студентами, слухаю їхні історії про сім’ї, переїзди, війну. Такі випробування роблять їх сильнішими. Це люди, які вже не будуть слабкими — це майбутні лідери.
.jpg)
Наскільки тісною є співпраця університету з лікарнями Івано-Франківська та області?
Парадигма існування медичного закладу свідчить, що ми не можемо розвиватися окремо. На початку медичної реформи медичні університети не були належно враховані, що стало для нас великим викликом. Заклади охорони здоров’я швидко адаптувалися до нових фінансових та організаційних умов, а університети залишалися осторонь, що призвело до певної стагнації.
Ми зрозуміли: готувати студентів потрібно відповідно до потреб закладів охорони здоров’я. Для цього практикуючі лікарі залучені до викладання та формування освітніх програм. Вони передають студентам сучасні практичні знання, а ми, як університет, пропонуємо наукову експертизу та міжнародну співпрацю.
Тільки спільна робота робить обидві сторони сильнішими. За останні два роки ми налагодили партнерські стосунки практично з усіма лікарнями міста та області. Важливо, що нас підтримує Міністерство охорони здоров’я, яке розуміє: без медичних університетів сучасна медицина втратить перспективу, якщо нові фахівці не будуть приходити в галузь. Ми ж навчаємо студентів сучасних практик і робимо цей процес цікавим та ефективним.
Чому важливо мати власну університетську лікарню?
Я мрію, щоб у нас була університетська клініка, цікава не лише для громади, а й для всієї України. За кордоном пацієнти часто обирають університетські лікарні за ефективні методи лікування.
Це особливий тип закладу з іншими принципами роботи й ширшими можливостями фінансування. Студенти там навчаються сучасної науки й практики, а наукові напрацювання швидко впроваджуються в лікувальну діяльність.
Також університетська лікарня відкриває перспективи міжнародної співпраці та розвитку нових наукових напрямків. У звичайних лікарнях лікарі часто перевантажені практичною роботою і не мають часу на науку.
В Університеті Короля Данила планують відкриття медичного напряму. Це конкуренція чи можливість для розвитку медичної освіти в регіоні?
Будь-яка чесна конкуренція стимулює розвиток. Вона підсилює всіх учасників процесу. Головне — правильно оцінювати ресурси: бази, викладачів, досвід та місце в державі.
Починати новий проєкт складно, але конкуренція — не про боротьбу на ринку освітніх послуг. З її появою всі учасники стають сильнішими.
Яким ви бачите лікаря нового покоління, якого має підготувати ІФНМУ?
Це насамперед сильна, ціннісно орієнтована людина. Лікар повинен бути добрим, чесним, відкритим і не боятися правди. Професійні якості формуються через живе спілкування, роботу у клініках і симуляційних центрах.
Не менш важливе знання іноземних мов. Наприклад, під час зустрічі з Генрі Маршем понад 200 студентів слухали лекцію англійською без перекладу і ставили запитання без підготовки.
Саме такого студента та майбутнього лікаря ми прагнемо виховати: сучасного, компетентного, емпатичного і готового будувати Україну навіть у складних умовах.
Як університет працює над тим, щоб випускники ІФНМУ залишалися працювати в Україні, а не виїжджали за кордон?
Основна причина виїзду — пошук кращих умов праці. Щоб випускники залишалися в Україні, потрібно створити такі самі умови тут. Зараз у нас є шанс це зробити: багато лікарів виїхали, з’явилося більше вакансій, а заклади охорони здоров’я потребують сучасних фахівців. Лікар зі знаннями, цінностями та бажанням розвиватися буде потрібним і отримає гідну оплату.
Другий чинник — відчуття, що ти потрібен своїй державі. Молодь залишиться, якщо побачить перспективу, можливості розвитку, створення сім’ї та життя в Україні. Це спільна відповідальність університету, громади та держави: формувати умови для розвитку людей, а не лише залучати донорські ресурси.
Чи вистачає сьогодні Україні молодих лікарів, і наскільки серйозною є проблема відтоку медиків за кордон?
Це велика проблема не лише для медицини. Багато людей виїхали через страх, обставини або пошук кращого життя. Щоб зберегти молодь у медицині, треба показати, що рухаємося до Європи. Українські медзаклади, які співпрацюють із європейськими університетами, надають можливість навчання за кордоном, і багато керівників підтримують такі поїздки.
Нещодавно наш партнер із Великої Британії зазначив: якщо раніше українці мріяли вчитися за кордоном, тепер іноземці хочуть приїжджати в Україну. Наш унікальний досвід — тактична медицина та робота в екстремальних умовах війни — цінний для світу. Молоді лікарі, які навчилися тут, зможуть ділитися знаннями та досвідом.
Також змінюється вибір спеціальностей. Раніше популярними були гінекологія, хірургія, травматологія, зараз — екстрена медицина, фізична реабілітація, психічне здоров’я. Це свідомий вибір, бо ці напрямки потрібні державі.
Наскільки активно в навчанні майбутніх лікарів використовуються сучасні технології?
Хто мене знає, той знає: я завжди прагнув бути сучасним і йти в ногу з технологіями. Тому для мене важливо, щоб студент, який приходить зі школи чи ліцею, де вже застосовують новітні цифрові інструменти, зберігав цей драйв і в університеті.
Ми активно впроваджуємо навчання щодо сучасних технологій, зокрема штучного інтелекту, навчаючи студентів і викладачів працювати з ними як з корисним інструментом. Окремий напрям — симуляційне навчання: манекени, фантоми, симулятори дозволяють відпрацьовувати навички без ризику для пацієнта. Працюємо над створенням сучасного симуляційного центру, який буде не «музеєм», а активним робочим майданчиком.
Сучасна освіта — це також комунікація. Ми впровадили медичні театри, де студенти відтворюють реальні ситуації: взаємодію з пацієнтом, родичами, медперсоналом і навіть правоохоронцями. Це допомагає сформувати емпатію та уникати агресії, яка шкодить результату лікування.
Чи готова система медичної освіти України до післявоєнного навантаження, зокрема у сфері реабілітації військових?
Ми готуємося до цього вже кілька років. У нашій області будується великий реабілітаційний центр — один із найбільших на заході України. Також створюємо центри ментального здоров’я та розвиваємо стоматологічні програми для військових.
Хірургічні корпуси й нові відділення орієнтовані не лише на цивільних, а й на військових, які потребують відновлення після травм чи складних операцій. Це великий виклик, і про нього потрібно думати вже зараз.
Міжнародні партнери відзначають, що Україна суттєво просунулася у медичних технологіях. Ми маємо сучасне обладнання, але головне — підготувати фахівців, які зможуть із ним працювати.
Наша мета — не лише навчати, а й створювати середовище для розвитку. Після війни до нас повернуться і українські, і іноземні студенти. Важливо, щоб найкращі залишалися тут, розвивалися та популяризували українську медицину. Уже є приклади, коли іноземні випускники залишаються, створюють сім’ї, працюють і допомагають нашим людям та військовим.
Це не лише обмін технологіями, а й обмін ідеями. Якщо навчимо людей бути людьми — матимемо сильне суспільство.
Які найбільші виклики стоятимуть перед українською медициною після завершення війни?
Один із головних викликів — кадровий. Уже зараз не вистачає фахівців, особливо медичних сестер, які часто виїжджають за кордон через кращі умови праці. Нові напрямки, такі як ерготерапія чи терапія мови, потребують спеціалістів, яких бракує.
У майбутньому, зокрема в умовах євроінтеграції, міграція медиків може зрости. Тому роль медичних університетів критично важлива — зберегти молодь в Україні та у професії.
Водночас ми можемо використати унікальний досвід війни й стати центром знань для іноземців. Якщо раніше українці їхали навчатися за кордон, тепер інші повинні приїжджати до нас — навчатися працювати в складних умовах, надавати допомогу та бути стійкими.
Медицина — це не лише про протоколи, а насамперед про людину. Часто пацієнти, які лікувалися за кордоном, повертаються і кажуть, що українська медицина краща: лікар може вислухати, зрозуміти, приділити час.
Ще один напрям — доступність і інклюзивність. Потрібно забезпечити рівний доступ до медичних послуг для людей з інвалідністю. Важливим є і ментальне здоров’я — як військових, так і тих, хто повернеться з-за кордону.
Отже, ключові напрямки післявоєнного розвитку — освіта, технології, емпатія та доступність. І це завдання не лише медиків чи університетів, а всієї країни.
Якщо уявити ІФНМУ через п'ять років — яким ви хотіли б його бачити?
Через п'ять років Україна стане членом Євросоюзу. Це означає, що університет має бути європейським — не лише зовні, а й за змістом: сучасні технології, цінності та підходи до освіти.
Я хочу, щоб студенти були відкритими, впевненими, зі «світлими обличчями», щоб несли добро і розуміння, що навіть у складні часи є ті, хто підтримає і допоможе. Мета як ректора — зробити університет справді європейським, який не лише переймає досвід, а й передає його. Щоб наукові розробки ІФНМУ читали у світі, а викладачів запрошували читати лекції в університетах Польщі, Чехії, Угорщини та Франції.
Важливо, щоб викладачі пишалися своєю роботою в українському університеті, залишалися тут, розвивали студентів і формували середовище. Бо сила університету — не у стінах, а в людях, які тут працюють і навчаються, формують цінності та передають їх суспільству.
Що для вас як ректора буде головним показником успіху університету?
Можна казати про рейтинги — і це важливо. Але головний показник успіху — реальне лідерство в освітньому середовищі.
Для мене успіх — коли, йдучи містом через кілька років, мені не буде соромно за університет. Коли люди підходитимуть і казатимуть: «Ви створили класний університет. Я хочу, щоб тут навчалися мої діти, внуки».
Якщо ми створимо середовище, де люди хочуть навчатися, працювати й бути частиною університету — це і буде справжній успіх.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Ідентифікація, фотофіксація, комунікація: як в ІФНМУ навчають судово-медичних експертів
«Іноді процес триває місяцями»: як в Івано-Франківську ідентифікують загиблих воїнів
