Палац Потоцьких — унікальна пам'ятка архітектури, яка знаходиься в серці Івано-Франківська. Комплекс виник як резиденція магнатського роду Потоцьких у тодішньому Станіславові — місті, збудованому за принципами «ідеальних» бастіонних фортець.
Під впливом різних історичних подій та епох Палац змінював свій вигляд, зазнавав руйнувань та перебудов. Наразі Палац Потоцьких перетворився на живий багатофункціональний осередок, де поєднуються історія, наука, мистецтво і бізнес.
Як відбувається ревіталізація унікальної пам’ятки, навіщо місту фестивалі під час війни та яким стане цей простір у майбутньому — про це Фіртці розповів директор Простору інноваційних креацій «Палац» Володимир Гайдар.
Розкажіть коротко про діяльність КП «Простір інноваційних креацій «Палац». Яка його головна місія?
Місія — це дуже влучне слово, адже роботу з об’єктом культурної спадщини важко по-іншому назвати. Найперше, ми — комунальне підприємство, створене для того, щоб опікуватися пам’яткою архітектури, досліджувати її, зберігати і ревіталізувати, тобто заводити сюди нове життя. Але і слово «підприємство» – це діяльність, яка передбачає отримання доходу. Тобто ми створені як для збереження та ревіталізації та дослідження, так і для отримання доходу.
Навіть комунальні заклади потребують достатнього обслуговування, є витрати на догляд, побутову і статутну діяльність. І треба заробляти хоча б мінімум на те, щоб ставати незалежними. Наразі про це ще важко говорити, бо хоч ми надаємо платні послуги, але вони більше зосереджені на території і в частині приміщень, які реставровані. Але згодом наша концепція буде побудована так, що ми точно маємо вийти на таку собі точку окупності.
Загалом це діяльність, яка постійно балансує між дослідженням і наповненням новим життям. Між теорією — науковими підходами, що охоплюють реставрацію, археологію, архівну справу — і практикою, тобто впровадженням нових функцій.
Ревіталізація — це якраз дуже делікатний і збалансований процес, який дозволяє одночасно зберігати пам’ятку і наповнювати її новим життям. Це надзвичайно важливо, адже без життя пам’ятки занепадають і руйнуються.
Водночас, згідно з міжнародними реставраційними хартіями, пам’ятки мають бути не просто збережені — вони повинні бути максимально відкриті та проекспоновані. Тобто мають містити такі функції, які дозволяють розкрити кожен закуток пам’ятки, кожну ціннісну характеристику.
Йдеться про те, щоб максимально відкрити пам’ятку для оглядачів, відвідувачів, клієнтів — зробити її доступною. І в цьому контексті термін «інклюзивність» можна розглядати як доступність пам’ятки для людей.
Як би ви пояснили, що таке Палац Потоцьких для людини, яка тут ніколи не була?
З цього завжди починається зустріч людей, які ще, наприклад, не були в Івано-Франківську, а тому точно не були в Палаці Потоцьких. Я іноді зустрічаю їх у футболці з написом «А де Палац?», бо це перше, про що запитують люди.
І це цілком логічне питання. Історія комплексу настільки складна і багатошарова, що, потрапивши сюди без попереднього знання історії комплексу, людині важко зорієнтуватися, де вона опинилася. Починаються розгублені пошуки, чи туди зайшли.
«Де ж той Палац?»
Адже очікування зазвичай відповідні: щось грандіозне, велике, мають їздити фіакри, в крайньому випадку повинні гуляти дами в пишних сукнях. А насправді виявляється, що палац ще треба відшукати, до нього потрібно дістатися.
Історія комплексу щонайменше двошарова. Від часу заснування міста і отримання Магдебурзького права почалося будівництво нового палацу. До цього існував старий — дерев’яний, розташований на Бастіоні, частина якого збереглася донині — це північно-західний бастіон.
У процесі розвитку міста власник вирішив звести вже мурований, кам’яний палац. Це рішення навіть вплинуло на планування міста: спочатку воно задумувалося як шестибастіонне, але згодом додали ще два бастіони. Саме в межах цього укріпленого міста і збудували нову резиденцію.
Варто розуміти специфіку того часу, адже міста і палаци будувалися не лише для оборони, а й як демонстрація статусу. Магнати на східних територіях Речі Посполитої нерідко були багатшими за короля, тому показати свою могутність було принципово важливо.
Пізніші фортечно-палацові комплекси, як-от у Підгірцях (Підгорецький замок – ред.), уже виконували радше репрезентативну функцію, ніж оборонну. Натомість Івано-Франківськ спочатку будувався саме як оборонне місто, але кам’яний палац тут став передусім символом статусу його власників.
З описів Садока Баронча та інших джерел відомо, що палац був справді розкішним, добре оздобленим і приймав високих гостей. Зокрема, перед коронацією тут перебував король Ян Собеський, який приїжджав до місцевих магнатів заручитися підтримкою.
Палацова історія комплексу починається у XVII столітті й триває до початку XIX століття, коли ці території перейшли під владу Австро-Угорщини. Тоді комплекс передали у державну власність, і його функції кардинально змінилися.
Яких функцій набув Палац в той період?
Комплекс фактично перепрофілювали, або, можна сказати, по-своєму ревіталізували під військові потреби. Тут облаштували досить прогресивний на той час і великий військовий шпиталь.
Частину будівель пристосували і перебудували, частину звели з нуля. І те, що дійшло до сьогоднішнього відвідувача, — це передусім саме шпитальна історія комплексу.
Є окремі споруди, які мають значно давніше походження. Зокрема, два флігелі, що виходять на вулицю Шпитальну, триповерхова будівля ліворуч від сцени, а також колишні конюшні та возівні, які виходять на вулицю Двохтисячоліття Різдва Христового. Ці будівлі точно зафіксовані на картах з XVII століття.
Однак нині дослідження показують, що вони неодноразово перебудовувалися. Ми виявили змінені конструкції: зокрема, розібрані склепіння — парусні або бочкові — сліди яких збереглися.
Натомість були добудовані другі поверхи, змінено перекриття — з мурованого на дерев’яне або металеве з дерев’яними вставками. Це стосується саме тих будівель, що походять із XVII століття. Наприклад, обидва флігелі на вулиці Шпитальній мають автентичні перші поверхи, але другі — вже пізніші, перебудовані.
Усе це ми будемо поступово відкривати і показувати, адже побачити XVII століття, палацовий період, просто оглянувши територію, неможливо.
Саме тому питання «де палац?» — це радше запрошення до глибшого дослідження комплексу. Для цього застосовуватимуться зондажі на стінах, які дозволять показати кладку різних періодів. Адже кожна епоха має свої особливості: тип і розмір цегли, навіть її фізико-хімічний склад, спосіб мурування.
Завдяки цьому можна визначити часові межі і показати, де закінчується один період і починається інший. Наприклад, де залишки склепінь XVII століття, а де — вже склепіння XIX століття, пов’язані з австрійським періодом.
Будівля, в якій ми зараз перебуваємо, — це колишній хірургічний корпус шпиталю. Вона зведена в середині XIX століття, приблизно у 1840–1860 роках, і має характерні для того часу конструктивні особливості.
Як відвідувачі можуть дізнатися історію Палацу?
Така нашарованість і багатогранність комплексу потребує різних способів донесення інформації. На вікнах будівель ззовні розміщено матеріали з історією комплексу. Також є окремі інформаційні стенди, де проілюстровано історію міста, оборонного будівництва і самого комплексу з відображенням різних періодів.
Фактично відвідувач може ознайомитися з історією ще на підході до комплексу і під час входу на його територію. Однак найцікавіше стане доступним після завершення реставрації, коли в самих будівлях можна буде чітко побачити, який елемент до якого періоду належить.
Важливу роль у цьому відіграють археологічні дослідження. Ми вже провели два етапи таких робіт, і вони дозволяють поступово «піднімати» палац на поверхню — визначати місця розташування фундаментів палацових корпусів.
Адже навіть триповерхова будівля, яка частково збереглася з XVII століття, є лише лівим крилом палацу. Імовірно, існувала також центральна частина з під’їздом і накриттям для екіпажів — за аналогією з палацом Потоцьких у Львові — а також праве крило.
Археологія вже підтвердила наявність фундаментів цих частин. Водночас архівні дослідження поки не дають повної картини: невідомо, чи був палац добудований повністю, або коли і за яких обставин його зруйнували та як саме перебудовували.
Які дослідження необхідно провести для того, щоб дізнатися повну історію комплексу? Які роботи в цьому напрямку вже провели?
Відповіді на ці питання ще належить шукати в архівах Польщі та Австрії. Ми вже мали попередній досвід такої роботи — у співпраці з Національним інститутом польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка». Це було на початку 2020 року, однак через пандемію COVID-19 повноцінну спільну експедицію реалізувати не вдалося.
Натомість ми підготували перелік архівів, у яких варто шукати інформацію про палацовий, резиденційний період — загалом сім установ у Польщі та Австрії. Планували працювати там разом, але через обмеження того часу польські колеги змогли опрацювати лише частину доступних, уже каталогізованих матеріалів. На жаль, це не дало чітких відповідей щодо палацового періоду.
Тому, очевидно, попереду триваліші й глибші дослідження, зокрема робота з неописаними та несистематизованими архівами. Наші партнери з Краківської та Люблінської політехнік також наголошують, що там може міститися значний масив ще не опрацьованої інформації.
Водночас матеріали, які є в українських архівах, зокрема у Львові, вже досліджені українськими науковцями. Це роботи Сергія Кравцова, Петра Ричкова, Зоряни Лукомської. Тож основна надія у відтворенні резиденційного періоду XVII–XIX століть — на поєднання архівних пошуків, археології та досліджень безпосередньо на місці.
Розглядаючи Палац Потоцьких станом на сьогодні, які ініціативи тут зосереджені? Як використовуються вже ревіталізовані приміщення?
В нас розроблена концепція ревіталізації та розвитку, де в кожній будівлі підібрана функція, до якої вона буде пристосована. Вона детально пропрацьована і передбачає функціональне наповнення кожної будівлі — з урахуванням принципу максимальної відкритості та доступності для відвідувачів.
Ми свідомо відмовилися від ідеї створення тут музею, або, наприклад, перевезти краєзнавчий музей з Ратуші сюди. Тоді б значна частина приміщень відійшла під фондосховища, до яких пересічний відвідувач не мав би доступу. Натомість обрали підхід, який дозволяє залучити всі будівлі і зробити їх живими просторами.
Одна з будівель вже частково відреставрована якконгрес-центр. Тут облаштовано два зали, студію звукозапису, фотостудію, кухню для невеликого закладу харчування. Другий поверх також буде пристосований під подібні функції. Фактично це івент-хол, де постійно відбуваються події. Навіть зараз обидва зали зайняті, що свідчить про реальний попит, і вони максимально відкриті для ознайомлення відвідувачів з культурною спадщиною.
Ще один важливий об’єкт — лівий флігель від входу, колишній інфекційний корпус. Його досліджують фахівці зі Львова. Там уже виявили залишки склепінь і різночасові добудови. У майбутньому цей корпус стане центром міжетнічного та міжкультурного діалогу.
І це логічно, адже місто від початку було багатонаціональним. Символом цього є арка на майдані Шептицького з написом «Станіславів» чотирма мовами: українською, польською, івритом і вірменською. Водночас у місті були і є інші спільноти, зокрема німецька, угорська, французька.
У центрі міжкультурного діалогу плануємо створити простір для взаємодії різних спільнот, з виставками, подіями та навіть «перехідним кабінетом» для почесних консулів.
Окремий корпус — триповерхова будівля, яка є частиною палацового комплексу — буде пристосована під арт-центр. Тут будуть розміщені виставкові зали, майстерні, коворкінги для митців різних напрямків. Також планується відтворення інтер’єрів різних періодів — як палацового, так і шпитального — для експозицій і зйомок.
У цьому ж просторі передбачено невеликий театральний майданчик із відтворенням барокового театру — за аналогією до збережених прикладів, зокрема в польському місті Ланьцут, до якого рід Потоцьких також був дотичний.
Ще один напрям — розвиток музейного простору. В нас вже функціонує корпус, в якому розташований інтерактивний музей міста і зброї, який надалі масштабуватиметься. Також планується створення генеалогічного музею роду Потоцьких, що поєднає історію міста з ширшим європейським контекстом. Адже цей рід дуже багатий, розгалужений і цікаво показати це місце саме в такому контексті.
Окремою експозицією в тому ж музейному просторі і в такому ж інтерактивному форматі стане тема Івано-Франківська серед «ідеальних міст» Європи.
Що означає «ідеальне місто»? Про що саме йдеться?
Станіславів належить до таких міст, збудованих за тенденціями у XVI–XVIII століть. На той час ідеальними вважалися принципи оборонного планування, які були спрямовані на неприступність в першу чергу людей. В Станіславові вже йдеться про бастіонні укріплення, орієнтовані на використання гармат, мушкетів та обороні від ворога. На той час вони були досить дієвими, тому і називали їх ідеальними. Мережа таких міст є, зокрема, у Франції.
Ця тема дозволяє показати, що наше місто від самого початку розвивалося у європейському контексті, відповідно до провідних архітектурних і військових тенденцій того часу. Більше того, тут поєднано елементи різних шкіл — італійської, нідерландської, французької.
Музей міста та археології – це те, що ми вже досліджуємо, адже маємо що проекспонувати та про що говорити. Навіть з наших археологічних досліджень вже є артефакти, які ми зможемо зберігати та показати.
Усі ці музеї — міста і зброї, роду Потоцьких, ідеальних міст, історії та археології — будуть інтегровані в одному корпусі. Попри його відносно невелику площу, сучасні цифрові формати дозволяють максимально повно розкрити ці теми.
Є ще один важливий елемент комплексу, який наразі малопомітний, адже історично виконував утилітарну функцію — як у резиденційний, так і в шпитальний період. Йдеться про колишні конюшні та возівні.
Ці будівлі пізніше були надбудовані, однак зберегли дуже цінні елементи XVII століття — зокрема повністю збережені склепіння. Там добре читається нашарованість: видно залишки попереднього фортечного муру, на який згодом надбудували стіни, а вже потім — склепіння з боку палацу. Це дуже цікава структура, яку важливо відкрити й показати відвідувачам.
Саме в цьому корпусі планується реалізувати ще одну важливу функцію, пов’язану із загальноміськими та загальнодержавними викликами — збереженням культурної спадщини. Для нашого підприємства це один із двох ключових напрямів діяльності: з одного боку — дослідження, збереження і ревіталізація комплексу, з іншого — користь для міста і суспільства.
Тут передбачено створення реставраційного хабу — простору, який об’єднає різні напрямки реставрації: від будівель і конструкцій до столярки, металу, розписів, штучного каменю, ужиткових речей і творів мистецтва.
Зараз ми подаємося на грантові програми, щоб сформувати середовище фахівців, підтримати навчанням та об’єднати спеціалістів у професійну спільноту. Паралельно шукаємо фінансування для подальшої реставрації будівлі та облаштування майстерень і консультаційних просторів.
Наскільки актуальним буде такий простір? В чому полягатиме його мета?
Ідея в тому, щоб люди, які мають справу з культурною спадщиною — чи то власники історичних будинків, чи старовинних меблів, документів, книг, ікон — могли отримати тут фахову допомогу. Мінімум — покрокову консультацію: як зберігати, що робити і куди звертатися. Максимум — можливість безпосередньо скористатися послугами реставраційних майстерень.
Другий поверх цієї будівлі, який був надбудований у радянський період, планують переосмислити і перетворити на виставкову залу. Тут демонструватимуть результати реставраційної роботи — як у форматі постійної експозиції, так і тимчасових виставок.
Ще один корпус — правий флігель від входу — в різні періоди виконував функції кухні, а згодом лікарняного приміщення. У майбутньому він стане готелем-музеєм.
Йдеться про невеликий простір на кілька номерів (орієнтовно п’ять), кожен із яких відтворюватиме певний історичний період міста через інтер’єр, дизайн і предмети. Ідея в тому, щоб не лише туристи, а й самі мешканці могли буквально «прожити» певну епоху — провести ніч або кілька днів у відповідному історичному середовищі.
Окремий одноповерховий корпус, який колись також виконував господарські та шпитальні функції, плануємо перетворити на стаціонарний заклад харчування — радше ресторацію. У горищному просторі передбачений коворкінг.
У перспективі на території комплексу з’явиться нова будівля — між палацовим корпусом і колишнім офіцерським клубом (нині музейним простором). Тут ми плануємо створити простір для іммерсивного та акустичного театру — без використання електронного підсилення звуку, з максимально природною акустикою.
Це буде сучасний акцент у межах історичного середовища, до реалізації якого ми перейдемо вже після завершення реставрації основних будівель.
Є також невеликий корпус колишніх пралень, розташований позаду конгрес-центру та арт-хабу. Попри його пошкоджений стан, тут плануємо створити лабораторію аналогових технологій.
Цей напрям ми уже почали розвивати: зокрема, працює майстерня аналогової фотографії — зі зйомкою на плівку, проявленням і друком. Використовуємо і старіші техніки, як-от ціанотипія XIX століття, де зображення формується під дією ультрафіолету. Тут вже працює наш технолог.
Аналогічні підходи плануємо застосовувати і в звукозаписі, друці та інших сферах. У цифрову епоху такі технології стають маркером автентичності, адже аналоговий продукт — це фізичний доказ події, який значно складніше підробити.
Загалом концепція розвитку території передбачає не лише роботу з будівлями, а й активне використання простору між ними. Вся територія комплексу оточена мурами, і всередині є унікальні дворики з власною акустикою, які раніше не використовувалися публічно — зокрема через поділ у шпитальний період.
Наша мета — повернути ці простори до життя. Для цього у 2023 році оголосили міжнародний конкурс, присвячений ревіталізації внутрішніх двориків і паркової зони.
На конкурс зареєструвалося близько 250 учасників із 52 країн, а свої роботи подали 44 учасники з 14 країн світу. Основне завдання полягало в тому, щоб отримати ідеї роботи з цим простором — як його можна переосмислити, зберігаючи історичний контекст і орієнтуючись на майбутнє.
Водночас конкурс став можливістю заявити про комплекс на міжнародному рівні. Географія учасників — від Австралії до Індії — фактично «нанесла» нас на карту світу. І це вже дуже гарний результат.
Наш досвід також був представлений у міжнародному проєкті UREHERIT, де обговорювали практики роботи з культурною спадщиною. І, відверто кажучи, ми вже мали чим поділитися — адже самі пройшли складний шлях організації таких конкурсів.
Найбільшим викликом було чітко окреслити, що є незмінною цінністю, до якої не можна втручатися, а де можливі сучасні рішення. І цей досвід виявився надзвичайно цінним.
Палац Потоцький активно співпрацює з міжнародними партнерами та донорами. Які наймасштабніші проєкти ви можете назвати?
Звичайно, хотілося б реалізовувати масштабні проєкти — мати цілісну концепцію з фінансуванням, яка дозволить покроково відреставрувати всі будівлі та впорядкувати територію.
На жаль, наразі немає донорів, які були б готові профінансувати ревіталізацію всього комплексу. Тому працюємо з тим, що є: це переважно невеликі проєкти по реставрації, які стосуються навіть не цілих будівель, а окремих їх частин.
Водночас маємо потужну і дуже фахову підтримку з боку Департаменту інвестиційної політики. Там працюють спеціалісти, які вміють готувати та супроводжувати грантові заявки, і з якими нам вдалося вибудувати ефективну співпрацю.
Ми формуємо потреби, готуємо проєктну документацію, технічні завдання, а вони допомагають із залученням фінансування та партнерів.
Серед уже реалізованих проєктів — українсько-румунський інфраструктурний проєкт «Назад до наших спільних коренів». У його межах облаштовали музей міста і зброї та реалізували першу чергу реставрації корпусу колишнього офіцерського клубу.
Ще один важливий проєкт — за підтримки ООН і європейських фондів, зокрема німецького фонду GIZ. Він був спрямований на створення робочих місць для бізнесу, який постраждав від війни. Тут створено багатофункціональний простір: конференційні та виставкові зали, лекторій, студію звукозапису з радіорубкою, а також цифрову й аналогову фотостудії.
Хоча цей проєкт не був суто реставраційним, він дозволив поєднати актуальні суспільні потреби з відновленням історичної спадщини для майбутніх поколінь.
Також реалізується українсько-румунський проєкт InterCities. Він не передбачає реставраційних робіт, але допомагає формувати спільноту та мережу стейкхолдерів для майбутнього центру міжкультурного діалогу.
У його межах закуповується обладнання, розробляється проєктна документація, проводяться архітектурні та археологічні дослідження. Паралельно напрацьовується сценарій роботи центру після завершення реставрації. Тобто результатом будуть як матеріальні напрацювання, так і формування середовища.
Ще один українсько-румунський проєкт — «Єдах» — спрямований на розвиток креативних індустрій. У його межах тут працює школа сучасного мистецтва «фра фра фра», де щовихідних відбуваються заняття з різних напрямків.
Крім того, завдяки цьому проєкту закупили сучасне обладнання, яке дозволяє поєднувати аналогові й цифрові технології у творчості. Зокрема, це 3D-принтери, фрезерні станки, 3D-сканери та інші інструменти.
Це відкриває широкі можливості як для митців, так і для роботи з культурною спадщиною. Наприклад, археологічні знахідки, які ми отримуємо, зазвичай є фрагментарними — це частини люльок, посуду, предметів побуту.
Ми вже зараз фотографуємо і каталогізуємо всі ці знахідки у цифровій студії. Далі їх можна відсканувати, перевести у цифровий формат, домоделювати відсутні частини і відтворити за допомогою 3D-друку чи фрезерування.
Таким чином можна створити як точні копії, так і гіпотетичні реконструкції предметів — показати, як вони виглядали в повному вигляді.
Це не лише технічний процес, а й важливий інструмент інтерпретації спадщини. Він дозволяє не руйнувати оригінал, а навпаки — краще його зрозуміти і зробити доступнішим для відвідувачів
З якими викликами стикається Палац Потоцьких?
Насправді ця «авантюра», аби взятися за такий складний і сильно зруйнований об’єкт, була викликом від самого початку. Подібного досвіду, який можна було б просто запозичити чи скопіювати, в Україні практично немає, особливо коли йдеться про багатошарові та багатокомпонентні об’єкти. Тому нам довелося напрацьовувати все самостійно.
Час, у який це відбувалося, також особливий. У 2018 році комплекс передали місту, тоді ж було створене підприємство. Спочатку був лише я, згодом долучився бухгалтер, а далі почали формувати команду. Увесь 2018-й і частина 2019 року пішли на формування візії, команди та підходів до роботи.
У 2019 році ми вже почали працювати з проєктною документацією: розробляли проєкти протиаварійних робіт, інженерні рішення, частково — реставраційні проєкти. До безпосереднього відновлення тоді ще було далеко, але вже на цьому етапі нас вже питали:
«Що ви робите?».
Водночас дослідження, документування і підготовка — це тривалий процес, який неможливо прив’язати до конкретних термінів чи каденцій, навіть попри те, що об’єкти треба було рятувати.
Далі почалася пандемія COVID-19, яка суттєво вплинула на плани. Зокрема, ми готували співпрацю з інституцією «Полоніка», про яку ми вже згадали.
Водночас сам простір, який жив за рахунок подій, частково пригальмувався. З одного боку втратилися одні можливості, але з’явилися й нові. Через тодішні обмеження на масові заходи в приміщеннях, відкриті локації стали більш затребуваними. Ми мали контрольовану територію, сцену, намети — і це дозволило проводити події навіть у складних умовах.
Пізніше ми отримали фінансування в межах проєкту секторальної підтримки ЄС, однак із початком повномасштабного вторгнення цей проєкт фактично згорнули. Частину заходів вдалося реалізувати, але реставраційні роботи так і не стартували.
Як на роботу Палацу вплинула велика війна Росії проти України?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми шукали, чим можемо бути корисними. Тут організовували волонтерські ініціативи, зокрема в перші дні війни, коли ще не було відомо, яким буде перебіг бойових дій, тут відбувалося виготовлення так званих «бандерівських смузі». Це був, мабуть, такий психологічний спосіб залучити людей до спільної справи.
Також долучалися до захисту міських пам’ятників — Івану Франку та Адаму Міцкевичу, укріплюючи їх мішками з піском. Це було приємно, що людям важливо зберегти такі ціннісні речі в місті.
Згодом ми зрозуміли, що заходи треба проводити, тим паче благодійні, і простір почав наповнюватися подіями. Разом із партнерами ми організовували благодійні концерти, і вони відбуваються вже четвертий рік поспіль. Практично щовихідних тут проходять заходи: концерти, аукціони, ярмарки, виставки.
Зараз, коли ми вже маємо відреставровані приміщення, простір активно використовується і для соціальних ініціатив. Тут відбуваються тренінги для ветеранського бізнесу, зустрічі з психологами, реабілітологами, різні освітні та мистецькі події. Також ми провели кілька виставок.
До дня міста плануємо привезти виставку, яка розкриває тему реставрації і процесу будівництва Вірменської церкви у Львові. Виставка побувала вже у 17 містах Польщі. Зараз вона експонується у Києві.
Цей простір цікавий тим, що може бути актуальним у будь-який час. Люди потребують взаємодії, спілкування, спільних дій — і тут для цього є всі можливості. Одне з наших ключових завдань — створити багатофункціональне, міждисциплінарне середовище, яке не залежатиме від сезону чи окремих подій, а буде постійно наповнений життям.
Повномасштабна війна стала серйозним викликом, але водночас показала, що історичні комплекси можуть бути важливими осередками життя і взаємодії. Вони можуть об’єднувати людей, сприяти співпраці як всередині країни, так і з міжнародними партнерами.
І те, що ми навіть у таких умовах продовжуємо працювати зі спадщиною, розвивати її і відкривати для людей — це важливий сигнал для світу, бо означає, що нам є що захищати і що відновлювати. Ми не «складаємо лапки» і не кажемо, що все пропало, а буквально боремося за життя, тому з Україною і такими людьми можна співпрацювати.
Чи можливо під час війни організовувати масштабні фестивалі, зокрема такі як Porto Franko? Адже багато хто каже, що мистецтво під час війни повинно мати місце, але часто деякі люди виступають проти витрати на це коштів. Як людей переконати у зворотньому?
На мистецтво треба витрачати кошти. На нашу спадщину треба витрачати кошти. Щоб мистецтво працювало на людей, воно має бути забезпечене. Звісно, що митці мають бути вмотивовані, але вони точно не мають виживати. Іони точно не мають бути визнані вже після смерті. Це так узагальнюється.
На початку історії, пов’язаної з Палацом, ще до першого фестивалю Porto Franko, ми мали цікаву зустріч із Владиславом Троїцьким. Тоді обговорювали тему фестивалів у прив’язці до міста — як їх інтегрувати в міський простір і зробити органічною частиною середовища.
Під час цієї розмови я також познайомився з Ростиславом Держипільським — надзвичайно харизматичною та креативною людиною, яка щиро вболіває за розвиток мистецького середовища і культури. У діалозі тоді виникла теза: було б дуже добре створити місто фестивалів. Але йшлося не лише про розваги. Ключова думка — кожен фестиваль має бути інтердисциплінарним. Тобто події можуть відбуватися сезонно або щомісяця, але вони повинні включати і конференційну складову.
У мене є знайомий — Іван Ґудз, судинний хірург. Я помітив цікаву тенденцію: коли він їде на професійні конференції в Європу чи інші країни, то обов’язково шукає можливість відвідати концерт або фестиваль. І це дуже правильний підхід для міста.
Маючи сильну творчу спільноту — театральну, музичну, художню — можна використовувати це як магніт. Той самий «Станіславівський феномен» у літературі й мистецтві дає підґрунтя для розвитку різних фестивальних напрямів, які, у свою чергу, притягуватимуть фахові події та професійні спільноти.
Якщо сьогодні це часто відбувається на приватному або спонтанному рівні, то при належній організації місто може отримати значно більший ефект. Адже сучасне мистецтво — це не лише розвага, а й пізнання, розвиток і можливість зазирнути в майбутнє.
Наприклад, в Івано-Франківську є навчальні та практичні медичні заклади, на базі яких можна проводити конференції. Саме тому, коли ми формували концепцію розвитку Палацу Потоцьких, заклали триєдину модель: наука, бізнес і мистецтво.
Це навіть відображалося у першому логотипі — лик лицаря з брами та три переплетені кільця, що символізують ці три складові. Вони мають бути нерозривно пов’язані, як на території палацу, так і в масштабі всього міста.
Такий підхід дозволить залучити нового типу туриста — не лише розважального чи ностальгійного, а й фахово орієнтованого. Наприклад, фестиваль крафтового пива — це не тільки про дегустацію. Це також про технології, конференції за участю виробників, презентації обладнання, обмін досвідом. І водночас — музика як об’єднуючий елемент. Якщо є чеське, баварське чи бельгійське пиво, то чому б не доповнити фестиваль музикою цих регіонів, створивши цілісне культурне середовище?
Тому фестивальна складова має великий потенціал для розвитку міста.
А як в сучасних умовах можна якісно організувати такі фестивалі?
Зазвичай такі ініціативи народжуються знизу — у середовищі креативних індустрій. Але важливо, щоб до них долучалися й інші сфери, адже вигоду отримує все місто.
Я переконаний, що фестивальний рух у місті буде відроджений. Тим більше, що люди, які стояли біля витоків Porto Franko у 2010–2011 роках і розвивали його у 2016–2018 роках, сьогодні мають ще більше досвіду та ваги. Вони створюють проєкти, відомі на міжнародному рівні — зокрема Ілля Разумейко та Роман Григорів.
Також активно розвивається наш драматичний театр, який демонструє вражаючу динаміку. Тож фестивальна складова в місті безумовно буде розвиватися.
Щодо Палацу Потоцьких, то формат великих подій тут, ймовірно, буде дещо обмежений через розміри території. Водночас палац може стати однією з ключових локацій фестивалів у місті.
Наша студія звукозапису та радіорубка створені з перспективою розвитку мовленнєвого контенту — аудіокниг, подкастів. Водночас ми передбачаємо і музичний напрям: тут має звучати класика — від бароко до сучасності — а також джаз.
Територія може приймати і камерні мистецькі події. Водночас під час масштабних фестивалів можливі й експериментальні формати сучасного мистецтва, які об’єднуватимуть не лише місто, а й ширшу міську агломерацію.
Після історії з гуртом «Хамерман Знищує Віруси». Як це вплинуло на сприйняття Палацу і його діяльність?
Звісно, у сфері концертів і фестивалів не обходиться без скандальних моментів. Навіть за наявності обмежень і правил, такі ситуації виникають — і, як не парадоксально, вони часто працюють як епатажні магніти уваги.
Зокрема, виступ гурту «Хамерман знищує віруси» під час одного з фестивалів Porto Franko відіграв доволі неоднозначну роль. З одного боку, після того як у мережі з’явилася інформація про формат їхнього виступу і сценічний образ, це викликало хвилю суспільного обурення. Водночас про палац почали багато говорити. У цьому сенсі епатаж став своєрідною рекламою — і для міста, і для самої локації.
Водночас важливо розуміти, що мають існувати межі пристойності. На той момент діяли певні обмеження, зокрема вікові — вхід був дозволений лише повнолітнім. Проте негативний ефект усе ж мав місце. Міське середовище виявилося доволі чутливим до подібних провокаційних проявів. Це частково пояснюється і локальним культурним контекстом, який часто описують як «свята Галичина».
Особливо прикро, що в той самий день, коли на території палацу «хамермани», на стадіоні «Рух» відбувалося унікальне мистецьке дійство — «Аерофонія». У центрі події був літак Ан-2, для якого створили окрему партитуру. У проєкті взяли участь два оркестри та понад 200 учасників. Це був справді масштабний і унікальний мистецький продукт світового рівня.
Однак епатаж з «хамерманами» привернув значно більше уваги, ніж ця подія. І це показовий момент: необхідно вміти балансувати між резонансними інфоприводами та якісним висвітленням справді вартісних культурних продуктів.
Подібна ситуація повторилася і минулого року з гуртом «Курган & Agregat». Чому так відбулося?
Концерт організовувала стороння концертна компанія, а не ми, але згодом його скасували — ймовірно, через реакцію на нецензурну лексику у творчості гурту. Цілком можливо, що якби концерт відбувся, це не викликало б такого резонансу.
Натомість скандал виник ще до події. І ситуація набула навіть дещо комічного характеру. У той самий час у нас активно рекламували християнський фестиваль «Вгору серця». Частина аудиторії, яка почала критикувати ситуацію з гуртом, не розбиралася в деталях — хто саме ухвалював рішення і чи був палац причетний до скасування.
У результаті під анонсами фестивалю «Вгору серця» почали з’являтися коментарі про «Курган & Agregat». Фактично, хвиля хейту, пов’язана з нецензурною лексикою, несподівано стала додатковим інструментом популяризації християнського заходу. Такого ефекту навряд чи хтось міг передбачити.
Ці ситуації демонструють, що не все варто ділити на чорне і біле. Безумовно, потрібно чітко розрізняти, що є прийнятним, а що — ні, що варто просувати, а що — обмежувати. Водночас будь-яку ситуацію можна спробувати трансформувати в позитив.
Це своєрідний принцип айкідо: якщо правильно відреагувати на негатив і використати його енергію, вона може спрацювати у несподівано конструктивний спосіб.
Тож епатажні моменти — це частина фестивального життя. І, можливо, подібні історії ще повторяться. Наприклад, не виключено, що «Хамерман знищує віруси» знову виступить на території палацу — але цього разу вже з розумінням того, чого очікувати і як правильно з цим працювати.
Яким ви бачите Палац Потоцьких через рік, п’ять або десять років?
Це справді середовище для людей і ідей. Простір, у якому можна зустріти однодумців — креативних, небайдужих, тих, хто працює на майбутнє. Це середовище, що поєднує нові технології з глибокою шаною до історії.
Тут ми можемо виховувати й надихати не одне покоління, бути цікавими як для міста, так і для суспільства в Україні загалом, а також для наших міжнародних партнерів.
Водночас ми живемо в часи, коли складно говорити про чітку конкретику. Значною мірою ми залежимо від зовнішнього фінансування. Ще під час розробки програми ревіталізації комплексу ми усвідомлювали, що місто не зможе повністю забезпечити фінансування реставрації та досліджень. Тому від самого початку заклали модель: близько 30% — це міські кошти, решта — залучені ресурси. І сьогодні, в умовах складної ситуації, зовнішнє фінансування навіть переважає.
Якщо говорити про перспективу — на рік, два, п’ять чи десять — я більше орієнтуюся на стратегічне бачення. Важливо тримати високу планку: якщо вона задана правильно, то всі короткострокові кроки поступово до неї наближатимуть.
Ми точно не ставимо за мету просто відреставрувати фасади і сказати: «Подивіться, як гарно». Без наповнення життям це не має сенсу. Реставрація — це не про картинку і не про формальну звітність. Це передусім про створення живого середовища.
Уже зараз ми працюємо над низкою проєктів: реставраційним хабом, центром міжкультурного діалогу, музейним простором. Подані грантові заявки, і я сподіваюся, що вже за рік ми зможемо розпочати реставрацію корпусу В. Проєктна документація перебуває на завершальному етапі.
Є сподівання, що за один-два роки ми матимемо повністю відреставрований корпус, де музей міста і зброї. Ми зможемо побачити перші музейні інсталяції — зокрема експозиції, присвячені «ідеальним містам» роду Потоцьких, археології та історії міста.
У наступні роки важливо реалізувати протиаварійні роботи в палацовому корпусі, який планується адаптувати під арт-хаб.
Паралельно ми розвиваємо цифровий напрям. Простір комплексу вже відсканований, і в перспективі він буде наповнений галерейно-просвітницьким контентом. У віртуальному середовищі можна буде представити історію палацу і міста, створити своєрідну цифрову галерею.
Я говорю про ці плани з певною обережністю, адже частина проєктів ще не отримала фінансування. Ми перебуваємо в процесі подачі заявок. Але в горизонті п’яти років ці корпуси точно мають бути в роботі, а музейний простір і центр міжкультурного діалогу — повноцінно функціонувати.
Окремий напрям — створення реставраційного хабу. Ми вже працюємо над тим, щоб сформувати спільноту реставраторів, пов’язану з Палацом Потоцьких.
Це довгострокова стратегія. Я не знаю, скільки часу працюватиму на цій посаді, але переконаний: комплекс досліджуватимуть ще багато років — як під час реставрації, так і після неї. Науковий відділ має потенціал перерости у повноцінну видавничу платформу. Ми вже думаємо про створення власного наукового видавництва, яке публікуватиме статті з міжнародним визнанням — як для міста, так і для України загалом.
Планувати можна по-різному, але реальність іноді вносить свої корективи — як це вже траплялося з реставраційними роботами. Втім, коли з’являються можливості, їх потрібно обов’язково використовувати.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
