Фіртка пропонує черговий книжковий огляд від літературної експертки Надії Єшкілєвої.
Мені здається, що теми пам’яті, віднайдення себе й пошуку дому є одними з наріжних тем сучасної літератури.
Книги, що я підібрала для огляду у першій половині січня саме про відчуття дому. Ким він є для нас. І ким ми є в ньому й поза ним. Дім зцілює чи руйнує, допомагає рости чи цементує, стає втраченим раєм чи необхідним злом.
Усі підібрані книги досить різноманітні у своїх сюжетах, та можливо, саме вони стануть важливими елементами-пазлами ваших роздумів і вам захочеться подивитися на свій дім і на світ інакше.
Розпочну з книжкової новинки грудня – роману американської письменниці Енн Петчетт, що став фіналістом Пулітцерівської премії за художню книгу 2020 року.
Енн Петчетт. Голландський дім. Пер. з англ. Юлії Шекет. – К.: АРТБУКС, 2024р. – 368с..jpg)
Історію, яку нам пропонує Енн Петчетт, можна було б сміливо назвати літописом родини Конрой. Хроніками їхніх злетів і поневірянь, втрачених мрій й безкінечних спогадів. Адже, здається, саме спогади стали тим центром, з якого пелюстками виростали мрії, прагнення й обов’язки брата й сестри - Денні і Мейв Конроїв. У серці таємної квітки їхніх спогадів – Голландський Дім, Його купив батько Конроїв для своєї сім’ї в післявоєнні роки у передмісті Філадельфії.
Вишукані портрети колишніх власників Дому голландців ван Губеків, усі меблі, що залишилися в кімнатах й намальовані на шпалерах птахи, незвичні архітектура та атмосфера. Люди, котрих вже немає, і люди, котрі сюди прийшли. Бути одержимим чи бути вільним? І направду, спочатку здається, що ось-ось сюжет роману остаточно перетвориться у містичний детектив. Бо ж де ще так органічно Дім стає головним героєм з власною волею й пам'яттю? Лише у містичному детективі. Але авторка уникає шаблонів і звичних шляхів. Тому до останньої сторінки ми маємо справу з правдивою сімейною сагою.
З історією родини нас знайомить Денні. Він розповідає нам про Андреа. Жінку, що з першого дня була одержимою Голландським Домом й стала їхньою мачухою. Історію про те, як вони з сестрою впродовж багатьох років приїздили на вулицю, де залишався стояти їхній маєток і годинами зачаровувалися Домом при місячному сяйві у цілковитій тиші. Але ніколи не намагалися постукати в двері й переступити його порогу.
Багато сторінок поспіль я міркувала: чому вони не стукають у двері і чому досі не шукають зниклу матір? Аж поки не зрозуміла, що Дім має свого окремого літописця – на перший погляд, здавалось би, другорядну героїню – няню дітей Конроїв на прізвисько Бавовна. Вона знає Дім іншим. Таким, яким він був за перших днів свого створення. Лише вона може постукати й відкрити двері для воз’єднаної родини Конроїв знову.
Бо вона є його Хранителькою й літописицею. Є, не зважаючи на відстань і роки. Лише їй відомо: Дім, що був міражем і компасом, чудом і одержимістю, має перетворитися з «незабудки Конроїв» в омріяну «заповітну троянду». Для Денні і Мейв-старшої Дім завжди буде втраченим раєм і болючою раною, а для Мейв-молодшої він, певне, має відкритися у його первісному, освітленому сонцем, а не місяцем, світлі й зацвісти знову. У всій своїй вишуканості, з усіма історіями з його минулого й усіма мріями про майбутнє.
Переклад книги американської мемуаристки й публіцистки Тари Вестовер «Освічена. Мемуари» вийшов у видавництві «АРТБУКС» влітку минулого року і вже мав декілька накладів до кінця року.
Мемуари Тари Вестовер отримали більше десятка відзнак і нагород, протрималися в списку бестселерів Нью-Йорк Таймс протягом 40 тижнів і перекладені 30 мовами.
Тара Вестовер. Освічена. Мемуари. Пер. з англ. Олени Любченко. – К.: АРТБУКС, 2024. – 368 с..jpg)
«Освічена» Тари Вестовер залишається однією з найважливіших і найбільш обговорюваних книг для книжкових клубів з моменту їхнього виходу і до сьогодні.
З першої й до останньої сторінки мені хотілося, щоби ця книга була абсолютною фантазією авторки. Щоби на одній з її сторінок було зазначено, що усі персонажі і збіги випадкові. Але не сталося.
Молода жінка розповідає історію свого дитинства і становлення. Свого дому, який вона мала покинути не лише для того, аби отримати освіту, але й врятуватися.
Наші уявлення про світ і про дитинство, тягнуть за собою химерні мотузки з бляшанками, на яких написано «втрачений рай» чи «домашнє огнище». А що, як домашнє огнище перетворюється на пожежу? Як воно тліє й обпікає щоденно?
У тексті американської мемуаристки безліч насилля й вини, багато пожеж – зовнішніх і внутрішніх. Так багато ран та опіків. Ідеальні умови для того, аби згоріти й відродитися як Фенікс. Отямитися, тікати, здобувати освіту й нове життя для себе. У новому домі і місці. Не на попелищі, не на звалищі. Мало би бути так.
Але коли твої рідні мають дещо інші погляди на свою життєву місію і на твоє призначення. Коли їхні уявлення про світ і цивілізацію прибиті цвяхами віри не лише до Книги Мормонів, а ще й до конспірології навколо Кінця Світу. Батько-фанатик, що мав би у разі загрози життю рятувати себе і своїх дітей, закликає до Бога. І Бог йому відповідає. Бо лише чудом люди виживають після таких каліцтв, яких зазнають рідні Тари.
Й саме цей момент утверджує віру Тари в обраність її родини. Й змушує сумніватися у своїх силах, повертатися знову і знову. Змушує почуватися винною. Можливо тому Тара не до кінця вірить своїм дитячим спогадам й просить допомоги у свого брата Тайлера. В того єдиного, хто опинився на її боці після розриву з сім'єю.
Та все ж, незвичний погляд на світ й наполегливість допомагають Тарі отримати університетський диплом, утримують від повернення до рідного дому, де вона колись згорала від насилля і болю. Дають змогу стати самостійною.
«Цю самостійність можна назвати по-різному. – пише Тара Вестовер. – Трансформація. Метаморфози. Фальшивість. Зрада.
Я називаю це освітою».
А я б назвала її Свободою.
«Маленькі пташині серця» – важлива книга, що стала дебютом британської письменниці Вікторії Ллойд-Барлоу й увійшла до списку Букерівської премії з художньої літератури 2023 року.
Вікторія Ллойд-Барлоу. Маленькі пташині серця. Пер. з англ. Катерина Іванова. – К.: Лабораторія, 2024р. – 288с.
"Світ - це лише низка кімнат, до яких я помилково потрапляю. І мені ніколи не дають достатньо часу, щоб заспокоїтися, натомість кличуть в іншу кімнату, яка вимагає якоїсь іншої, незрозумілої мені поведінки" каже нам Санді Форрестер, щоби ми могли зрозуміти, що вона сприймає світ трохи інакше від нас.
Жінка має особливий зв'язок з рослинами й працює у теплицях, що належать родині її колишнього чоловіка. А ще володіє невеличким будиночком у якому живе зі своєю донькою-підліткою.
Для Санді важливо дотримуватися правил і графіків. А тому її настільною книгою вже багато років поспіль є книга Едіт Оґілві "Етикет для леді: посібник із соціальної взаємодії". Котра, як видається, завжди допомагає контактувати з зовнішнім світом, але геть безсила, коли треба порозумітися з донькою вдома.
Одного дня Санді відволікається від своєї монотонної хатньої роботи, яка не повинна вибитися з установлених графіків. Відволікається і бачить у сусідньому будинку молоду жінку. Сусідка рухається легко й невимушено. Зовсім не боїться того, аби вийти на подвір’я у піжамі й не переймається етикетом. Й тим, що про неї скажуть інші.
Санді зворушена тією жінкою і чи не вперше у житті наважується впустити когось до свого дому.
Книга Вікторії Ллойд-Барлоу – це крихка історія про те чи готові ми відкрити двері для нового. Про втрату і сепарацію, про любов та викрадення, про нові імена, що в якийсь момент несподівано з'являються та стають твоїм свіжим життям, "твоєю Вітою". І треба змінитися, бо цього разу "Етикет для леді" тебе не врятує.
"Маленькі пташині серця" - це як хребет іншої (іншого) на який ти можеш, наче нарощуючи м'язи, нанизувати свої історії. А особливо якщо відчуваєш себе по інший бік скляного ковпака, якщо бачиш світ і свій дім інакше. Якщо людські слова та вчинки є для тебе не деталями «лего», що їх можна припасувати один до одного, добираючи з усталеного шаблону, а складною загадкою й головоломкою. І непростий шлях, який ти пройдеш за весь цей час приведе тебе лише до себе самої й твого спорожнілого дому.
Ще одна книга з тематикою дому – неочікуваний дебютний роман української письменниці Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце», що вже отримав своє 3-тє видання у видавництві «Лабораторії».
Олена Пшенична. Там, де заходить сонце. – 3-тє вид. – К.: Лабораторія, 2024р. – 240с.
.jpg)
Дуже делікатний та щемкий роман сучасної української авторки Олени Пшеничної "Там, де заходить сонце".
Історія про місце, куди привозять літніх людей. У них більше ніколи не буде особистого простору, бо доведеться ділити кімнату ще з кимось. Вони мають дотримуватися суворих графіків і правил. Так дирекція пансіонату хоче застрахувати себе від прикрих і нещасних випадків. Там є стіни, дах над головою, мінімальна турбота та особлива дружба.
Прості й акуратні шпалери у кімнатах. А за ними безмежні площі спогадів. Саме спогадам тут знадобиться найбільше місця, бо вони формують хмаринки настроїв та емоцій мешканців Будинку "Золота осінь". Це такі собі легкі пухнасті фігурки у небі. На них, наче на сцені, знаходять собі місце спогади Віри Петрівни про запуск повітряного змія її хлопчиком. Або про грозові темні хмари, що кинули тінь на пам'ять прикрого Камбали.
Нам розповідають історії про втрату, розчарування й примирення. Багато історій про війну. Бо власне, вона теж причетна до того, що ці старенькі тут опинилися. А ще про прийняття й віру, адже "ми живі, доки ми віримо".
Тут є голоси та історії, що їх набувають. Є вміння чути й здатися глухим, коли балачки ранять чи надокучають особливо. Можна, звісно, дратуватися й ховатися від усього цього галасу. Можна сподіватися, що сьогоднішній захід сонця буде інакшим за вчорашній чи завтрашній. Але настає час прийняття.
Чи він збігається з часом втрати віри? Й невже до такого можна адаптуватися?
Сумка, що й досі стояла під ліжком, нарешті залишається порожньою. Фотографії дітей та онуків знаходять своє місце на стінці поруч. І тоді інтонації та одкровення стають іншими. Чіткішими, особливими, рідними.
Не розклеїтися остаточно допомагають майстерно виписані авторкою характери персонажів. А ще щасливе завершення історії головної героїні. Але оті питання зневіри та втрати-повернення дому залишаються. Вони ніби оті цвяшки, що залишилися у кімнаті без фотографій.
Й на завершення тематичного ланцюжка з книг, дуже світла книга шведцької письменниці й першої жінки – Нобелівської лауреатки з літератури, що складається з декількох розділів-спогадів про Вермланд і дім дитинства Сельми Лагерльоф – Морбакку.
Сельма Лаґерльоф. Морбакка. Пер. зі шведської Наталії Іваничук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. – 232с.
«Морбакка» – невелика книга про дім і пам’ять.
Сельма починає свою історію розповіддю про улюблену няню – Товсту Кайсу, з якою діти проводили безліч часу на кухні. Кайса опікувалася усіма спадкоємцями родини Лаґерльоф. Саме вона носила на руках Сельму, коли дівчинка втратила здатність ходити. Подорожувала з батьками дівчинки, коли ті вирушили у тривалу подорож, щоби вилікувати свою маленьку доньку. А зцілення Сельми таке ж містичне й захопливе як і усі інші розповіді в цій книзі.
Чого лише варта історія Ліси Майї, якій дорогою додому трапився водяник. Аби спокусити вродливу дівчину він перетворився у великого гарного коня, який пасся у траві.
«Він був сірий, у яблуках по всьому тілу, з такою довгою гривою, що вона торкалася землі, і пишний хвіст, товстий, мов житній сніп, теж звисав до самого долу».
Історія, у якій тітка Сельми найбільше була проти того, аби навколо будинку насаджували сад, а пізніше чи не найвідданіше доглядала його.
Чи не найбільше любові в оповідках Сельми дістається батькові й главі сімейству – лейтенанту Лаґерлефу. На рівні спогадів про його військові досягнення, про його управляння помістям Морбакка, про любов до музики і поезії – є історія про його палку пристрасть до риби корюшки. Про великі баталії, які розгорталися між лейтенантом і його родиною на кухні, коли ранньою весною розпочинався сезон вилову корюшки.
Ця велика ніжність Сельми до дому дитинства, любов до цілісного світу дитинства перетворилася у силу її творчості й дала іменитій письменниці можливість, врешті-решт, викупити Морбакку, виплативши борги батька. Й залишитися жити у цьому місці до кінця своїх днів.
Як це не парадоксально, але прочитавши книгу, де детально описані маєток на півдні Швеції, його прибудови, сад, домашні устрої й звичаї родини Лаґерльоф, я думала не стільки про дім Сельми, скільки про нашу історію. Якою б вона була, якби хоча б кожен п’ятий чи восьмий з нас написав книжечку спогадів свого дитинства. Про свій дім, свою родину, про улюблені страви бабусі, брата чи сестри. Про легенди, що нам переповідали, що ними ми захоплювалися й дивувалися. Наша історія була б зовсім іншою. Ми були б іншими.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Книги про Різдво: огляд літературних новинок від Фіртки
Цікаво, драйвово та пізнавально: книжковий огляд від Фіртки
50 відтінків української літератури: книжковий огляд від Фіртки
Час робити висновки й не бути овочами: книжковий огляд від Фіртки
Список must read: книжковий огляд від Фіртки
Дитяча весняна добірка: книжковий огляд від Фіртки
Не кардинально святково, а обнадійливо та мотиваційно: книжковий огляд від Фіртки
Книги, про які ви можливо чули, та, на жаль, випустили з виду: книжковий огляд від Фіртки
