Студентку Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Яну Безуглу повномасштабне вторгнення застало у рідному Мирнограді на Донеччині.
Згодом дівчина переїхала до Івано-Франківська, де змогла адаптуватися до нового середовища та активно долучилася до допомоги українським військовим.
Про переїзд, мовний бар’єр і знайомство з місцевими діалектами Яна Безугла розповіла журналістці Фіртки.
Дівчина виросла у російськомовному середовищі, хоча навчалася в українській гімназії.
«У мене всі предмети викладалися українською, я ніколи не вивчала російську мову. Я не вмію нею писати, не знаю алфавіту, але розмовляла російською, бо так було в оточенні», — каже студентка.
Рішення перейти на українську дівчина ухвалила ще до переїзду. За словами Яни, це було пов’язано як із новим середовищем, так і з війною.
«Я знала, що якщо їду в Івано-Франківськ, то переходжу на українську. Але перехід виявився непростим. Під час вступу в мене була усна співбесіда українською — мову я знаю, але говорити було дуже складно, бо думала російською і не могла швидко перекласти думки».
Звикання до нової мовної реальності тривало певний час.
«Було складно навіть звикнути чути себе українською. Після 15 років російської — це різкий перехід. Спілкування з одногрупницями з різних регіонів, зокрема з Гуцульщини та Закарпаття, сильно вплинуло на моє мовлення. Я швидко перейняла їхні звички й навіть діалекти — вийшов такий мікс слів».
Деякі слова спочатку викликали подив.
«Перший тиждень: мене питають — будеш канапки? Я погодилась, а потім бачу, що це бутерброди. Було дуже смішно».
Серед незвичних для неї слів були також «баняк», «слоїки» та «вуйко». З часом студентка звикла до них і навіть почала використовувати у повсякденному житті — наприклад, «канапки», «капці» чи «пляцки».
Період адаптації в новому місті тривав близько двох місяців і був емоційно складним.
«Перший місяць я дзвонила мамі кожного дня, виходила на балкон, плакала і казала, що хочу повернутися додому», — пригадує Яна.
Спочатку мовний бар’єр впливав і на сприйняття її іншими.
«Я тоді говорила більше суржиком, і коли через рік ми це згадували, одногрупниці сказали, що спочатку думали, ніби я проросійська».
За словами дівчини, її мама найбільше хвилювалася, що доньку можуть упереджено сприймати через походження. Втім, із відкритою дискримінацією вона не зіштовхнулася.
«Мама боялася, що мене будуть зачіпати через те, що я з Донецької області. Але я такого не зустріла. Хіба що деякі люди спочатку трохи скептично ставилися».
Тема рідного міста на той момент залишалася для неї надто болючою, тому вона одразу окреслила особисті межі.
«Для мене це було табу. Якщо хтось починав говорити про рідне місто, я просила змінити тему. І після цього питань не було».
Переїзд без батьків у зовсім інший регіон змусив Яну швидко подорослішати.
«Я переїхала у 15 років абсолютно сама. Коли вперше треба було йти в лікарню, думала: як без мами? Дуже швидко з’явилася самостійність. Це було: або ти, або тебе».
Згодом оточення стало підтримкою, а не бар’єром.
«Друзі казали: у нас є подружка з Донецької області — це круто. Вони підтримували мене».
Студентка також активно долучалася до волонтерських ініціатив і допомоги військовим.
«Я допомагала збирати кошти для армії ще тоді, коли була вдома».
Попри всі труднощі, досвід переїзду суттєво змінив її життя та характер. За словами Яни, він зробив її сильнішою та впевненішою в собі.
Більше читайте в матеріалі: «Вижила під обстрілами та стала волонтеркою»: історія донеччанки, яка знайшла дім в Івано-Франківську
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Наші Котики»: як ветеран Роман Турик відкрив та розвиває зоомагазин в Івано-Франківську (ФОТО)
Повернувся за пораненим та загинув: історія життя та чину прикарпатського бійця Миколи Прокопишина
