19 червня Катерина Ніхаєнко отримала дзвінок, який назавжди змінив її життя. Замість голосу чоловіка на іншому кінці слухавки був медик: Володимир отримав тяжке осколкове поранення голови. Жінка одразу вирушила до нього в Дніпро, а згодом — до Києва. До останнього вона вірила, що чоловік виживе.
Про це Катерина Ніхаєнко розповіла в інтерв’ю журналістці Фіртки.
Жінка каже, що одним із найважчих рішень для неї було розповісти чоловікові про власну хворобу. Однак найважчим став день, коли вона дізналася про поранення Володимира.
«Те, що я почула телефоном 19 червня, то це, напевно, до кінця життя зі мною буде», — сказала Катерина.
Близько 17:00 жінка отримала несподіваний дзвінок. Володимир того дня ще не телефонував, тому, побачивши його номер, вона з радістю взяла слухавку. Проте на іншому кінці був не чоловік, а медик із карети швидкої допомоги.
«Я в такому захваті взяла трубку, а це був медик із карети швидкої. І він сказав, що мого Володю сильно поранено, він отримав осколкове поранення голови», — пригадала Катерина.
На той момент Володимира вже везли до Дніпра. Жінка знала, що чоловік перебував у Краматорську, звідки його доправили до лікарні імені Мечникова.
Катерина вирушила до чоловіка того ж вечора.
«Я о восьмій годині вечора виїхала до свого Володі. Я полетіла до нього на крилах, бо я розуміла, що я ніяк інакше не можу. Моє життя, моє кохання, моє все зараз їде в лікарню Мечникова у Дніпрі. І я знала, що я маю бути з ним», — сказала Катерина.
Побратим і командир намагалися відмовити жінку від поїздки, зважаючи на стан її здоров’я. Однак Катерина каже, що тоді вже ніхто не міг її зупинити.
Дорога до Дніпра виявилася надзвичайно складною. Зламалося авто, тому жінці довелося їхати попутками, робити пересадки та наздоганяти автобус. Уночі вона опинилася на вокзалі.
«Як я їхала — це не передати. Це було дуже важко. Машина поламалася. Я їхала попутками, з пересадками, ми доганяли автобус, і вночі я була на вокзалі. А вночі на вокзалі, як виявилося, дуже небезпечно», — пригадала жінка.
Попри всі труднощі, вранці Катерина дісталася лікарні. Її пустили до Володимира в реанімацію.
Побачене стало для неї ще одним ударом. Жінка звикла бачити чоловіка сильним та усміхненим, а цього разу він лежав у реанімації, підключений до апаратів, і не міг сказати їй жодного слова.
«І це був ще один такий великий удар. Він весь у трубках лежить. Я його знаю — він завжди такий сильний, завжди сміється. А тут він просто в трубках лежить і ні слова не може мені сказати. В той момент він був такий безпорадний», — сказала Катерина.
Лікар пояснив їй стан Володимира та запевнив, що чоловік бореться за життя.
«Лікар сказав, що він дуже боєць. Каже: “Він спершу, як його підключили до апаратів, — уже видно, що людина боєць, він бореться. Він дуже хоче жити”», — пригадала жінка.
У Дніпрі Катерина пробула лише одну добу. Медики повідомили, що більше не можуть надати Володимиру необхідної допомоги на місці, тому його мали доправити літаком до Києва.
Вранці Катерина знову прийшла до лікарні, однак про перевезення їй ніхто не повідомив. Вона чекала під кабінетом лікаря, а коли той вийшов, сказав: «А його немає вже».
Тоді для Катерини розпочалася нова дорога — цього разу до Києва. Там її також пустили до чоловіка в реанімацію. Лікарі знову пояснювали його стан і запевняли, що Володимир бореться.
«Я знову чула, що він викарабкається, що він сильний. До Володимира пускали вранці, вдень та ввечері. Я бачила багато покалічених чоловіків.
Це настільки боліло. Але як я заходила на територію лікарні, я більше звідти не виходила», — сказала жінка.
Катерина чекала, поки її пустять до Володимира, сиділа у дворі лікарні, спілкувалася з людьми, молилася та телефонувала рідним. За її словами, за чоловіка молилися люди з різних куточків України та світу.
Однак Володимира врятувати не вдалося.
Катерина пригадала, що того дня прийшла до лікарні, але її довго не пускали. Жінка відчувала, що щось сталося, адже, за її словами, вони з Володимиром завжди відчували одне одного.
«Я десь там уже розуміла, бо я ж кажу — ми один одного відчували», — сказала Катерина.
Згодом із лікарні вийшов медик. У руках він тримав Володимирову вервицю. Побачивши її, Катерина зрозуміла, що сталося найстрашніше.
«І побачивши цю вервицю, я зрозуміла. Ви знаєте, цей крик дотепер у мене в голові», — пригадала жінка.
Лікар завів Катерину до кабінету та повідомив, що Володимира не стало. Після цього передав їй його вервицю.
Жінка додала, що весь цей час за Володимира молилися друзі, рідні та люди з різних куточків світу.
«Молилися друзі, рідні, люди в церквах і вдома. Я до останнього вірила в диво, адже за життя чоловіка молився цілий світ. Кожен куточок, де є наші друзі, — всі молилися. У церквах, вдома, всі. Чомусь Бог вирішив інакше…», — сказала Катерина.
Більше читайте у матеріалі: «Він був веселунчиком»: історія полеглого Володимира Ніхаєнка, який став на захист України в перший день повномасштабного вторгнення.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
