Триває 680 доба широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України. Чимало чоловіків та жінок продовжують щодня тримати небо над Україною.
Своєю історією з журналісткою Фіртки поділився й 35-річний військовослужбовець Олексій Ємелін.
Чоловік родом з міста Довжанськ Луганської області, яке ворог окупував ще у 2014 році. Після поранення у боях захисник проходить лікування в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні.
Коли й з чого розпочалася ваша військова служба?
До 2014 року я працював у шахті. Ми ще тоді не вірили, що може таке трапитися. У 2015 році довелося з родиною переїхати з міста в селище міського типу. Освіти в мене не було, і я пішов служити в добровольчий батальйон.
Деякий час там служив, потім звільнився, і згодом прийняв рішення переїхати у Краматорськ. Там і вступив до лав ЗСУ.
Мій 23-річний брат Сергій у 2019 році також пішов служити, але загинув у цій війні 17 квітня 2022 року під Мар’їнкою.
А де зараз ваші рідні?
Дружина, дві доньки і мама тут - в Івано-Франківську. У рідному місті ми не живемо вже кілька років.
Нас війна застала під Волновахою. Родичів по Україні в нас немає, і я запропонував дружині кудись переїхати. Багато варіантів було, але дружина їх відкидала. Дійшли до Івано-Франківська і вона каже: «поїхали!». Так ми й опинилися тут. Мама на той час була ще під окупацією.
Пам’ятаю, одного ввечора мамі повідомили, що брат загинув. Це було складне рішення, я тоді не знав, як правильно вчинити і як саме мамі повідомити цю сумну звістку.
Була навіть думка не говорити взагалі. Але все ж повідомили, вона багато часу звідти добиралася через кляту росію і заїхала з Європи. Мого брата тут поховали – в Івано-Франківську. І мама так тут і залишилася.
Як складалася ваша військова служба далі?
Мене поранили 30 серпня 2022 року під Бахмутом. Тоді я працював водієм в евакуації. Думаю, що на нашу точку навели зрадники, бо за два дні, де ми базувалися, не залишилося навіть фундаменту.
Коли мене поранили – я думав, що руки вже немає. Але, дякуючи хлопцям, які оперативно зреагували і наклали турнікети, вона на місці. Тоді ми під обстрілом були ще приблизно годину і мене не могли евакуювати до лікарні. Що було потім – я вже не дуже пам’ятаю.
Знаю, що прооперували вночі десь о 2:00 год, а вже о 6:00 ранку я прокинувся, прийшов до тями і казав медсестрам:
"Мені на вулицю потрібно піти і подихати свіжим повітрям".
Ну, тобто, розумієте: о другій прооперували, о шостій – я вже добре себе почував. Лікарі були шоковані.
Потім мене відправили у Дніпро на продовження лікування, там шалений конвеєр, за кілька днів звідти поранених розподіляють і я попросив, щоб мене відправили в Івано-Франківськ, бо тут родина.
Тобто є можливість обрати, у якому місті хочеш проходити лікування?
Так, якщо лікарні приймають. Кожен медичний заклад може прийняти певну кількість пацієнтів, і якщо є місця – то чому б ні. Я попросився і мені дозволили без проблем.
До того ж, я тут на Пасічній ще й живу. Мені 10 хвилин пішки додому від лікарні. Якщо погода гарна і все добре, то чому б не прогулятися. Це дуже зручно.
А як щодо самого лікування?
Поранення важкувате. Лікарі зі всіх сил стараються вилікувати. У мене якийсь час навіть був дуже песимістичний стан, казав, що та рука вже надоїла, бо понад рік її лікуємо, постійні операції, втручання і це дуже боляче.
Але завдяки лікарям, крок за кроком, ситуацію вирішуємо. Я часто спілкуюся з побратимами про відношення медиків до поранених бійців і можу з впевненістю сказати, що в Івано-Франківську одна із кращих лікарень.
читайте також: "Сумно, що я так швидко вибув зі строю", — іванофранківець Роман Примич про службу на фронті та нове життя після ампутації ноги (ФОТО)
Які плани, коли одужаєте?
Ну, в цілому, плани пов’язані з подальшим проходженням служби, але не знаю поки, чи дозволить це здоров’я. Можливо, якщо не ЗСУ, то МВС. Що саме – теж поки невідомо, як закінчиться лікування. Швидше за все буде якась група інвалідності і я не знаю, де із нею можна буде працювати.
Це складно й морально, бо я вже понад рік в якомусь очікуванні. Я не знаю, коли остаточно одужаю, коли закінчиться війна, коли я знову почну працювати.
Все наче зупинилося на певному етапі і ти постійно чекаєш. А для мене чекати – це найважче. Я люблю, коли є чіткі терміни і якась конкретика.
Розкажіть більше про ваше життя до повномасштабної війни.
Я вважаю, що моя сім’я дуже патріотична. Я не знаю, як так склалося в той час, але ще й до 2014 року у мене були дуже файні проукраїнські друзі. Вони грамотні і начитані. Коли все тільки розпочиналося, ми ходили на роботу і багато обговорювали цю ситуацію.
На той час 90% підтримували росію. Така була реальність. Але мій робочий колектив – це якраз ті 10%. Ми обмінювалися думками, мої друзі багато згадували історичних моментів й зокрема аргументів, чому росіяни нам не братній народ, аж ніяк.
І коли все затягувалося, і у 2015 році ми переїхали, у рідному місті в нас залишився будинок.
Я розумів причинно-наслідкові моменти, чому так сталося і хто у цьому винен. Так я й прийняв рішення піти кудись служити і бути корисним своїй країні.
У вас дуже гарна українська мова. Ви нею все життя спілкуєтеся?
Та де там, взагалі ні. У мене була вчителька української мови та літератури, яка завжди говорила, що наша мова – дуже співуча. Але там, де я жив, 99% людей спілкувалися російською.
Потім вже на службі навпаки більше було української. Так я й намагався переходити. А коли в Івано-Франківськ переїхав – то взагалі шансів не вдосконалити мову не було.
Цей момент також дуже пов’язаний з дітьми. Моїм донькам сім та 11 років, і молодшій було дуже складно перейти на українську, коли вона сюди переїхала, але намагається.
Мама моя російською спілкується і вже навряд чи перейде, бо все життя так було, це вже не змінити. Але в родині в цілому стараємося спілкуватися якнайбільше українською.
Я взагалі не розумію, навіщо нам в Україні російська мова. Ми ж маємо свою.
Я часом бачу, коли люди сваряться через мову, але, на мій погляд, то не є помилка людини, яка говорить російською, то є помилка держави. Бо з 1991 року у нас майже нічого не робили для того, щоб всі українці спілкувалися державною.
Я навчався в російськомовній школі. І українська мова у мене була двічі на тиждень – по вівторках та четвергах. Всі інші предмети та підручники – тільки російською. Росія ж своєю чергою на нашій території навіть змінює вказівники, щоб було по-їхньому. Вони вважають, що ці місця їхні.
Зараз чоловік моєї мами залишився на окупованих територіях зі своєю мамою, бо їй 85 років. Звісно ж, вона нікуди не хоче переїжджати і от він залишився та доглядає за нею. Так от, зараз, якщо людина десь працює на тій території – в обов’язковому порядку зобов’язана змінити паспорт.
А ми ж розуміємо, що не працювати неможливо. Так само й гривні немає, все давно за рублі. Автомобілі теж змушують переоформляти. Але чоловік мами поки ще тримається, поки його не чіпають.
А як щодо вашої матері, вона щось розповідала про життя в окупації?
Дуже нелегко. Окупанти забирали її у підвал, у неї стріляли. Все через те, що два сини служили в ЗСУ – я і мій брат Сергій.
Вони дуже хотіли вийти з нами на зв’язок. У Кремінну її забирали, там катували, кидали у якусь яму. Це були жахливі звірські речі. Вони хотіли наші номери мобільних, вона давала їм якісь свої старі. На щастя, вони тупі і якось «проканало».
Потім, коли їй вдалося звідти вже виїхати – за нею ще кілька разів приходили туди, де вона раніше жила.
Як матір в цілому ставилася до того, що два сини служать в ЗСУ?
Нормально. Це звичайна справа і для неї це було очевидно. Чому ні і хто, якщо не ми?
Ми служили з хлопцями по селах і контракт у одного закінчився ще восени 2021 року. Він не виїхав, залишився на місці і з початком повномасштабної війни його кілька разів окупанти забирали, катували.
Потім цей хлопець взагалі зник. Його кудись вивезли і зараз з ним зв'язку немає. Це жахливо, вони роблять максимально звірські речі. Знищують все на своєму шляху.
читайте також: Пріоритет — військові: як в Івано-Франківську допомагають відновити здоров'я пораненим захисникам (ФОТО)
На ваш погляд, бачучи таку поведінку ворога, чому деякі місцеві мешканці на сході України продовжують їх підтримувати і зраджувати своїх?
Там дуже сильна пропаганда, зокрема через телебачення. Вони цілодобово по каналах транслюють дуже викривлену "правду". І часто людям бракує критичного мислення, щоб не піддаватися цьому. Також багато залежить від оточення.
Але мені все одно цього не зрозуміти, чому так, чому досі є такі люди, які не бачать очевидного. Згадую 2014 рік. Вже тоді у мене була зарплата приблизно тисяча доларів, і це була середня зарплата для шахтарів. Хто хотів заробляти - мав таку можливість.
І ці люди потім виходили з прапорцями "за росію". Чого їм бракувало? Як так могло статися? У нас є своя держава, можливість тут жити, розвиватися, заробляти великі гроші. Як взагалі можна хотіти війни?
Війна - це завжди горе, трагедія. Вона призвела до того, що українські міста на Сході вимерли, шахти закриті і я поки навіть не уявляю, як нам потім все це відновлювати. Стільки життів полягло, яка дорога ціна за свободу і незалежність.
Мене тут дивує й позиція росіян. Вони ж самі себе знищують. Вони чудово розуміють, що прийдуть на нашу землю і тут буде бойня. Гаразд, про мене, грубо кажучи, вони не думають, але ж подумайте про себе. Їхнє населення взагалі нічого не виграло. Чого вони добилися? Хіба що жити в руїні.
Пам'ятаю, ще до 2014 року у нас були певні програми від Євросоюзу: десь ремонт у лікарні зробили, десь у школах чи дитячих садках. Ми розвивалися. Так, це було повільними кроками, але ми були на правильному шляху. Зараз там все понищено.
На нашій землі у лікарнях є якісне обладнання, у палатах хороші ремонти, є телевізори, холодильники. А що там? Таргани, води нема, бруд - воно навіть не схоже на медичний заклад.
Є ж всі можливі способи, аби порівняти, як живуть інші люди. Зараз же ж не радянський союз, коли єдина газета «Правда» на столі за 20 копійок і там пише «Доллару конець».
До речі, днями бачив статтю якраз у газеті «Правда» 61-го року, якщо не помиляюсь. Там ті самі тези. Час іде, методи не змінюються.
І найгірше - у головах росіян теж нічого не змінюється. Росія насправді має шалені ресурси, вона могла б дуже добре жити, якби свій потенціал скеровувала у правильне русло. Чому ті кошти, які вони витрачають на війни з кожного боку, не вкладають у науку, освіту чи медицину?
Але, на жаль, ми мусимо переживати цю циклічну історію. Все це не нове. Все, що вони роблять, не вперше.
На ваш погляд, чи достатньо допомоги від волонтерів для військових на фронті?
Я вважаю, що більше, ніж достатньо. Будемо говорити відверто, ми не дуже багата країна. Населенню складно зараз жити: криза, пошкодження, багато хто виїхав. І всупереч цьому всьому навіть пенсіонери допомагають, донатять. Тому, я думаю, що чогось ще більшого вимагати не можна.
Будемо відверті, деяким військовим боляче бачити, як часом вирує життя у тилових містах. Деякі навпаки стверджують, що вони воюють для того, аби українці мали цю можливість.
Що ви думаєте?
Спочатку я взагалі про це не задумувався. Потім, коли потрапив у лікарню з пораненнями, перші два місяці спостерігав таку картину, було дивно.
Але це вибір кожного. Їм з цим жити. Колись дочка чи син кожного запитають, де була їхня мама чи батько під час великої війни. І їм прийдеться відповісти. Засуджувати я не можу.
Страх - людський фактор. І в кожного ця межа різна. І якщо чоловік так сильно боїться воювати і ховається тут - там на фронті толку від нього не буде.
Була ситуація, коли на війні через таких хлопців у біду потрапили мої друзі. Ті стояли на варті і в якийсь момент втекли, не попередивши. На превелике щастя, всі живі, але було дуже небезпечно. Так робити в жодному разі не можна.
Думаю, на такий вчинок їх наштовхнуло відчуття страху. Тут нічого не поробиш. Я взагалі вважаю, що життя дуже несправедливе. У чому справедливість, що росія на нас напала? Її немає. Світ постійно нам співчуває, кажуть, що стурбовані. Що ж, дякуємо, дуже допомогло.
У цій війні ми повинні розрахоувати насамперед на себе. Мусимо захищатися. Ми вже дуже багато пройшли і, впевнений, дійдемо до перемоги.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
