Деякі з них вийшли дуже давно, деякі відносно недавно, деякі взагалі от-от тільки приїхали з типографій... Тож, налаштовуйтесь, любі друзі, Фіртка разом зі своїм оглядачем Остапом Микитюком розпочинають черговий книжковий огляд.
Готуючи цей огляд, я перебрав кілька десятків книжок на своїх книжкових полицях. Та все ж бажання зроби якщо не кардинально святкову книжкову добірку, то хоча б обнадійливу й у дечому мотиваційну, перемогло. І з тих десятків я обрав аж…три.
На першому місці цієї добірки роман культового письменника, який з впевненістю можна назвати не тільки класикою, але й безсумнівним бестселером ХХ століття. Це «Сніданок у Тіффані» Трумена Капоте.
Моє знайомство з головною героїнею Голлі Голайтлі, що правда, почалось не з книжки, а з фільму на великому натяжному екрані просто неба, теплого вечора у харківському парку Горького. Це додало свого шарму й зовсім скоро я придбав книжку і насолодився історією знову, а потім ще раз… і ще раз.
Цю історію оповідає нам популярний голлівудський письменник (імені якого ми не почуємо в книжці жодного разу, тому підозрюю, що це сам Трумен), який оселився в сусідній квартирі від вже згаданої молодої красуні Голлі. Між ними зав’язується щось схоже на дружбу. Часом вони ходять на межі з симпатією, але все ж між ними зароджується те, що ми всі звикли називати близькістю. Кострубатий і самозаперечливий характер Голлі часто призводить до сумнівних пригод. Вона закохується у чоловіків так само сильно й блискавично, як потім викреслює їх зі свого життя. Та все ж вона тендітна дівчинка, яка відчула на своїй юній шкірі всі радощі й прикрощі дорослого життя.
Для мене ця історія стала певним маяком у житті — навіть якщо щось у житті відбувається зовсім не за планом, навіть якщо інколи немає сил боротись, навіть якщо здається, що всі тебе покинули, завжди під серцем жевріє надія на краще.
Продовжуючи цю тему, наступною книжкою я обрав досить екстравагантну антиутопію «Ґалапагос» одного зі своїх найулюбленіших письменників Курта Воннеґута. Що цікаво й останнім часом дуже помітно — багато антиутопій з кожним роком все менше й менше стають схожими на антиутопії й все більше на передбачення. Цей роман не став виключенням з цього химерного правила.
Події відбуваються на вигаданому острові Санта-Росалія на Галапаґоських островах на тлі глобальної фінансової кризи та страшної вірусної епідемії. Паралельно зазнали краху світова економіка, а людство остаточно стало безплідним, тож канули в Лету усі сподівання на виживання і продовження роду. Воннеґут завдяки кораблетрощі «рятує» невелику групу людей, яким вдалось уникнути цих лих, тож за законом жанру вони стали пралюдьми. Фабула роману побудована досить нелінійно й незвично і виглядає скоріше не як роман, а як пазл.
Головний герой Леон змушений спостерігати за повільним процесом еволюції, який перетворює людей на водяних ссавців. Впродовж мільйона років нащадки людей видозмінюються, в підсумку перетворюючись на тварин, щось на кшталт риб. Як на мене, то це не зовсім вже й антиутопія. Автор все ж таки дає людству надію на існування, хоч і у досить дивній формі.
Це вже не перша прочитана мною книжка легендарного Курта Воннеґута, але щоразу я в дикому захваті від того наскільки він глибоко, драматично й філігранно витягує з кожного слова у своїх романах максимум емоцій.
Третьою книжкою став роман «Карбід» Андрія Любки. Обрав його я не дарма, адже нарешті до мене в руки потрапив новий роман, про який я напишу в січні нового року, а зараз хочу вас просто познайомити з його прозовою творчістю, бо передовсім для мене Андрій — поет.
Отже, «Карбід» - це дебютний роман Андрія Любки. Він переносить нас в екзотичне Закарпаття (і насправді екзотичне, навіть якщо ви так не вважаєте). Головна ідея роману це українська унікальність і потреба бути частиною Європи.
Головного героя Тиса, місцевого вчителя у Виноградові після одного нехитрого інциденту осяює як зробити Україну частиною Європейського Союзу — треба просто викопати тунель у центрі міста, який вестиме кожного охочого в омріяну Європу. Дурня скажете ви, сарказм та іронія скажу я! Андрій Любка дуже круто й делікатно поєднує цю абсурдну ідею з ще більше абсурдною реальністю, яка нас оточує: контрабандисти, бюрократія, псевдопатріотизм, ницість та інші людські «чесноти».
Тиса впродовж усього роману веде неймовірна ідея й сила, які також можна назвати надією. Попри досить неочікуваний та сумний як для веселого роману кінець, все ж у романі присутня віра, якої нам, насправді, не вистачало у цьому році.
І на цій ноті, друзі, я прощаюсь з вами!
За недовгий час, що ми разом, я вже звик до вас і сподіваюсь ви до мене також. А тому в новому році я повернусь до вас з новими силами й новими книжками. І станеться це зовсім скоро.
Наразі, кажу вам, бувайте здорові, веселих свят і цікавих книжок.