За минулих часів коментатор виглядав як жлоб на лавці, що розглядає кіноафішу та після щирої відрижки повідомляє слухачам, що та акторка, яка зображена на афіші, стала «народною» тому що знала до кого треба стрибати в койку. Слухачів у жлоба було від одного приятеля до двох десятків роззяв.
Нині веселіше. Теперішні жлоби і жлобихи збирають величезні аудиторії – від кількох тисяч й аж до десятків мільйонів завсідників соціальних мереж. Але суть та сама. Від коментаторів (коментаторок) й далі вимагається перетворювати складні та багатогранні речі буття на уривки з анекдотів, плаксиві вірші або ж на гру в кальмара.
Й чим успішніше й оперативніше той коментатор обмащує складне і витончене брудом сірості і пошлятини, тим більші його (її) рейтинги. Представник (представниця) глибинного народу не хоче, щоби хтось був складнішим за нього (за неї). Він (вона) вимагає негайно опустити планку, «облишити ту вашу філософію», «не хвалитися вченістю», «не грузити» і правдиво-чесно-ясно повідомити йому (їй) наступне: кого саме мережева громада сьогодні призначила гімнюком, хто в кого що вкрав, хто з ким переспав і хто кому родич.
Недарма більшість коментаторів (коментаторок) різними словами та в різний спосіб коментує одну й ту саму пацавату історію про «наших людей», які, типу, з діда-прадіда володіли «духовними цінностями», але одного дня виявили, що насправді не володіють нічим. Відповідно, одна група коментаторів пояснює ситуацію тим, що «цінності вкрали», а друга тим, що «цінності були не нашими».
І жоден не визнає того простого факту, що все це бла-бла-бла. Що оті сакраментальні «наші люди» володіли хіба що вирізками рецептів з газети «Порадниця» та брошурою «Помічні молитви отця Серафіма». І що вони такі ж «наші» як і «їхні». Радше більше їхні роззяви, аніж наші.
Мене бентежить підозра: адже ж ті питання, що їх «прості наші люди» задають коментаторам (плюс експертам, блогерам, політикам, мовознавцям), це навіть не питання, а такі гм… дуже специфічні мантри. Публічне виголошування цих мантр діє терапевтично та седативно. Для глибинного народу принципово одне: щоби якийсь серйозний дядька (такий собі місцевий «Трамп» або «Орбан») уважно вислухав мантру-запитання, покивав головою та голосно підтвердив, що «істинні цінності» вкрали. Або що безрідні зайди з'їли усіх порядних псів, засмітили мову і зламали ліфт.
А є ще глибша підозра. Можливо, що цінності (в лапках і без) тим масам взагалі до табуретки. А коментатор потрібний лише в якості прокладки між ними, "обіженими", й тим неозорим екзистенційним жахом, котрий кожної хвилини нависає над їхньою колективно травмованою свідомістю. Бо газетна вирізка і Серафімова молитва вже не рятують від чудовиськ.
