Юрій Фурик з Івано-Франківщини після поранення на фронті, ампутації ноги та реабілітації знову займається з дітьми спортивною гімнастикою.
Впродовж 30 років чоловік працює тренером у Коломийській дитячо-юнацькій спортивній школі. З початку повномасштабного російського вторгнення, у лютому 2022 року, Юрій Фурик став на захист країни.
Журналістка Фіртки поспілкувалась з Юрієм про мобілізацію, бойові будні на фронті, поранення, реабілітацію та повернення до роботи з дітьми.
Юрій Фурик – уродженець Коломиї, тут навчався та почав займатись спортивною гімнастикою. Життя зі спортом пов’язав ще в п'ятому класі, в цей час вступив у Спеціалізовану дитячо-юнацьку школу олімпійського резерву у Львові.
Згодом, як перспективний учень, захистив звання «Кандидата в майстри спорту», надалі навчався в спортивному коледжі в Івано-Франківську.
«Через деякий час я пішов до лав тоді ще радянської армії, скажімо так. Служив там рік й рік вже у СНГ.
Після армії повернувся сюди, бувши вже 20-річним тренером я заочно закінчив Прикарпатський університет».
До повномасштабної війни жив, як звичайний сім'янин
Робота займала надзвичайно багато часу в моєму житті. Я дуже люблю її, вона для мене як хобі. До війни жив, як звичайний сім'янин.
Крім того, мені подобається риболовля, природа, поїздки — буденні речі. Їздити на риболовлю, але не далеко, особливо на малі місцеві річки. Це не про рекорди, а про час проведений на природі.
Наприклад, якщо в тебе багато занять, ти майже весь час проводиш з дітьми. А тут гамір, це весело, але хочеться тиші на вихідні, просто побути якомога далі, найбільше хочеться спокою. А вже з понеділка з радістю знову на улюблену роботу.
Гіршого, ніж війна немає
Вранці 24 лютого мені зателефонували й повідомили, що прилетіло в Івано-Франківськ й почалась повномасштабна війна. О шостій ранку я вже все знав, всі піднялися. В той день я був хворим, погано себе почував, увімкнув телевізор й слідкував за новинами.
З кожного кутка було чутно, про те, що війна неминуча, але я страшенно не хотів в це вірити. Бувши в зоні бойових дій, можу ствердно сказати — гіршого, ніж війна немає.
Два дні війни я хворів, а на третій — пішов до військкомату
Два дні я з дому слідкував за новинами, а вже на третій день почувався краще та пішов до військкомату. Для себе я зрозумів, що потрібно щось робити. Коли я прийшов, то до лав тероборони вже не брали.
Сказали, що все переповнено, а в кого є військовий, то можуть йти в ЗСУ. Знову я пішов до військкомату, мене там впізнали, бо склалось так, що тренував тих хлопців, які та були в комісії.
Питали мене: «Васильович, ви чого тут?», я відповів, що, мовляв, така ситуація, тому з цим треба робити. Почув: «Завтра з речами».
Пройшов комісію, на наступний день з речами повернувся й мене поставили в роту охорони біля військкомату. А перед тим я вже попрощався з усіма й налаштувався. Деякий час охороняв стратегічні об’єкти.
Згодом почали приходити та забирати хлопців, хотіли молодих, до 35 років. Надалі вже забирали хлопців до 45 років, а я 50-річний потрапив у Закарпатську гірсько-штурмову 128 бригаду.
На третій день бачив фосфор
Ми проходили підготовку декілька місяців, адже треба було звикнути до автомата, адже 30 років не тримав зброї, то треба було звикнути до певних навичок.
Опісля вже вважали, що ми підготовані, то в Мукачево я вже не їхав, а одразу мене відправили під Херсонську область, скажімо, одразу в окопи.
Я вже на третій день бачив фосфор. Росіяни атакували фосфором, але не наші позиції. В мене було одне бойове чергування.
На Херсонському я провів три тижні. Окупанти відступили і нас відправили на Донецький напрямок. Там ми були два тижні, а згодом нас відправили в Соледар.
Тут в мене було одне бойове чергування, згодом — друге. Я був на першій лінії, з чергування на «нулі» ми знялись, але нас не встигли замінити. Наша рота відступила, адже була надзвичайно критична ситуація. Там пішов вагнер, а ми про то ще не знали.
Я ту ніч не забуду ніколи
Було дуже багато трьохсотих, цілий день: артилерія — йшли, артилерія — йшли, по черзі. Ми думали, якщо артилерія, то там вже нікого не залишилось, але чуємо — відстрілюються, все–таки вони якось виживали.
Допоки будувалась нова лінія оборони ми стояли на першій лінії. Я ту ніч не забуду ніколи. Метрів 70 вони зайшли в посадку, ми бачили ворогів в тепловізор, їх там надзвичайно багато.
Нас попереджали: не стріляти, не провокувати, бо ми не маємо проти них сили
Нас було 12 осіб: п’ять штурмовиків, я був в кулеметному підрозділі й з кожного брали по 1-2 особи на підсилення, адже штурмовиків залишилось мало. Й головний штурмовик нам каже: «Хлопці, якщо вони йдуть вночі, то будемо стояти та відстрілюватись, пощастить, то пощастить».
Росіяни зайняли ту позицію, але вночі не ризикували піти в наступ, можливо боялися мін. Нас попереджали, не стріляти, не провокувати, бо ми не маємо проти них сили. Бо хай краще наші хлопці спокійно підготують лінію оборони.
Наснилось, що до мене звертаються «здраствуйте»
Ми ту ніч відстояли. Зі свого підрозділу я був сам, адже там проводився кулеметний розрахунок. То була зима, ми мали тільки автомат. Ніяких спальників та кариматів.
А це ніч, її треба якось перебути, під дерево ліг, задрімав трішки в бронежилеті. Тоді мені наснилось, що до мене звертаються «здраствуйте» й тут ти розумієш, що в будь-який момент таке може трапитись. Перебули ми ту нічку, тим часом наші хлопці сформували лінію, й нас зняли з позиції. Ми відійшли.
Одна міна — трьох одразу
На наступний день така сама історія, поки вагнер йшов, нас «кинули» наперед, поки готується лінія, риють хлопці окопи. І 27 грудня, в Соледарі «прилетіло», і поранення, одна міна – трьох одразу.
Не можна ж так одразу вийти й знайтись, бо то ж прилітає. Наклали турнікети, й по болоті, по бездоріжжю, адже морозів не було взимку, вивезли.
Три години ми їхали, згодом пересадили в інше авто зробили перев’язки і повезли до Краматорська, там зробили операцію.
Зібрали консиліум й сказали: «або я, або нога»
Надалі повезли в Дніпро, там зробили ще чотири. Нога в мене була, не відірвана, пошкодило дуже судини, не було потоку крові.
З Дніпра мене 30 грудня відправили в Київ. 31 грудня зібрали консиліум й сказали: «або я, або нога».
В новий рік я увійшов зовсім іншою людиною
На новий рік була ампутація. На цьому кар’єра військового в мене закінчилась. Я досить швидко став, так скажемо, на ноги, адже одразу на ходулі, разом із катетерами. Мені потрібно було самому робити звичні для себе речі: поїсти, щоб мене не годували, я розумів, що це мене змушує жити далі, рухатись.
Став спочатку на ходулі, потім на милиці. 17 січня мені вже зняли шви й відправили у переповнений Львівський госпіталь. А згодом вже у реабілітаційний центр в Хуторівку.
Там дуже чудові лікарі, вони призначили мені лікування, реабілітацію в залі й на наступний день я вже був в залі. Почалась реабілітація, іноді я щось підказував, як тренер.
Так вийшло, що мені вдалось отримати волонтерський протез і я одразу почав на ньому ходити, бо треба працювати. Згодом подав на державний, при тому рухався. І в травні мене виписали.
Потрібно жити далі
А тут потрібно не зациклюватись на цьому, а розуміти, яке в тебе відношення до того, що сталось. Важливо, аби людина зрозуміла, що потрібно жити далі, що вона може ще зробити багато добра, так само й усвідомлювати, якщо тобі збереглось життя, то це не просто так.
Я на гриби вже ходив, на рибалку раз в тиждень стабільно стараюсь виїжджати. Маю товаришів, які мені трішки допомагають. Повернувся на роботу, є зміни, але все що мав — я відновлюю. Не все так, як було звісно, в гори високі не піду. Але водночас можна й отримати задоволення. Можливо, не цілковито, але багато.
Я відкидав думки, як я житиму далі
Я з шести років займаюся спортивною гімнастикою і працюю 30 років тренером. В мене була мрія, я в коледж поступав не просто я реально хотів стати тренером. Я й досі хочу ним стати.
Тому що це є шлях, я вважаю людина яка вже каже «я тренер» вона пішла вниз. Бо це — постійний розвиток. Коли ти думаєш, що знаєш все, приходить дитина, яка тебе починає навчати.
Ти стоїш і дивуєшся, з таким ти ще не стикався і цей процес постійний. Глобально я відкидав думки, як я буду жити далі. Треба робити великі справи маленькими кроками.
Ти не відчуваєш нічого, але усвідомлюєш що з тобою роблять
Думка про те, що я можу повернутись на роботу не відходила ні на хвилину. Щойно я зрозумів, що буду ходити, то я спробую. Зараз бачу, що ще багато чого можна зробити.
До 21 серпня я ще був військовим, а 22 серпня я вже був на роботі. Колектив та дирекція, мені всі говорили, що нічого не хочуть чути й я повертаюся.
«Ми зробимо все, що в наших силах, але, якщо доведеться, то ви мусите підписати».
Ампутація проходила в Києві. Для цього потрібно було підписати документи, але лікарі схитрували сказали: «Ми зробимо все, що в наших силах, але, якщо доведеться, то ви мусите підписати».
Я вже зрозумів, що такий папір так просто не дають. Мені всі операції робили так, давали анестезію в хребет, та й я бачив, що там відбувається, чув звуки. Ти не відчуваєш нічого, але усвідомлюєш що з тобою роблять.
Мені дуже сильно допомогла моя сестра
Вона пішла з роботи, приїжджала зранку, завжди була на зв’язку. Морально, фізично, психологічно мене підтримувала, допомагала завжди.
Не лишала мене в біді та завжди шукала вихід, а це відіграло величезну роль.
Не хочеться бачити в людських очах жалість
Мене в Коломиї знає багато людей, я вже тут працюю давно. Буває й так, що мої учні на тренування приводять своїх дітей, то я вже спортивний дідусь. То тут буває й такий момент, коли раніше ти з високо піднятою головою йшов, з тобою вітались, а зараз ти тренер із протезом. Не дуже хочеться, бачити в людських очах жалість.
Спочатку в мене був острах, як з’явитись до людей? Але це не означає, що цього робити не потрібно. Так, є й такі випадки, а є ситуації, коли хтось біжить, обіймає, ледь не збиваючи з ніг, а інші - не знають, що й сказати, але водночас я бачив в очах таких людей вдячність.
Не можеш воювати — визнай це і наближай перемогу іншим чином
Люди ж реагували по-різному. Я вважаю, що треба було піти, інакше вороги були б тут. Зупинили їх люди, а вони б взяли все. Хтось наближає перемогу волонтерством, якщо не можеш воювати — визнай це і наближай перемогу іншим чином. Ця війна кожного, а не тільки тих, хто там.
Дітки були здивовані, а хтось в захваті
Мої вихованці не знали, що я хочу мобілізуватися — ми не бачились, коли почалась війна.
Дітки були здивовані, а хтось в захваті. Дівчинка намалювала з мого фото мені картину, батьки мені надсилають твори дітей, де вони мене описують, як їхнього героя. Доволі несподівано, ти в госпіталі, а тобі надсилають такі речі.
Коли я повернувся я побачив, що дітки якось подорослішали по відношенню, мають певну відповільність до мене й розуміють, що потрібно бути дисциплінованішими. Зараз я треную близько 40 діток, від 7 до 14 років.
Працюємо в звичайному режимі, все те саме, що й завжди.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
Юрію ще пощастило, що він може займатися своєю любимою справою. А скільки талановитих спортсменів, музикантів, художників загинуло? Шкода, що найкращі сини країни гинуть, а чиновники, банкіри, злочинники залишаються вдома або зберігають своє життя закордоном. Йдеться не про жалість щодо каліцтва у людей. Справжнє каліцтво у київського керівництва у мозку, що полює за громадянами. Причому у самому Києві все добре, всі гуляють спокійно, скрізь розкіш. А жорстокі облави тільки по областях.