«Поки ми разом — ми сильні», — цю думку волонтерка з Прикарпаття Іванна Коцан повторює як головний сенс своєї роботи.
У 2023 році прикарпатку відзначили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За сприяння війську». Волонтерка розповідає, що її шлях почався з простого дзвінка сина 24 лютого 2022 року — і з того часу вона не припиняє допомагати армії та людям, які постраждали від війни.
«Син коротко й без прикрас повідомив: почалася повномасштабна війна», — пригадує жінка.
Своїм шляхом волонтерства Іванна Коцан поділилася з журналісткою Фіртки.
«Мене охопив страх, але не за себе, а за онука, якому був лише місяць від дня народження», — каже Іванна Коцан.
Уже зранку наступного дня її син Олександр поїхав здавати кров. У нього четверта мінус — рідкісна група, яка особливо потрібна пораненим. Того ж дня чоловік Іванни Коцан забрав документи й військовий квиток та вирушив до військкомату.
Наступного дня, 25 лютого, родина ухвалила спільне рішення: кожен допомагатиме фронту тим способом, яким може. Син також хотів одразу йти воювати, однак рідні разом із дружиною відмовили його через немовля в родині.
«Ми сказали, що маленька дитина, щоб трохи почекати», — пояснює Іванна.
На той момент у сина була хороша робота — він працював у компанії дистанційно, за комп’ютером. Різко залишити все було непросто — і морально, і фінансово. Але вже з перших днів повномасштабного вторгнення Іванна Коцан чітко зрозуміла: сидіти осторонь вона не зможе.
«Я зрозуміла з перших днів, що потрібно допомагати і щось робити для наших захисників».
Волонтерство для Іванни почалося з допомоги друзів з-за кордону. Вони запропонували надсилати медикаменти та почали регулярно відправляти кейси для військових медиків.
«Це була дуже потужна допомога. Там були різні препарати і велика валіза для надання першої допомоги», — розповідає волонтерка.
З 2022 року Іванна Коцан долучилася до благодійної організації «Волонтери Добра».
Також спочатку долучились до людей з села та плели сітки в кафе, а потім коли сестра Мар'яна передала сітки з Польщі, то плели сітки з сином Юрієм у храмі. Дуже багато людей приходило, долучалися також внутрішньо переміщені сім'ї.
«Ми кілька днів плели сітки, а потім порадилися зі свахою, що військовим дуже потрібна їжа», — згадує Іванна.
Так волонтерство стало системним і багатонапрямним: медикаменти, маскувальні сітки, продукти — усе, що могло врятувати життя або полегшити побут захисників. Окрім цього, долучалися до благодійних ярмарків.
Від налисників — до сотень посилок
Перші кроки волонтерства для Іванни Коцан були простими й дуже людяними. Разом зі свахою жінки вирішили готувати їжу для військових. Через те, що кухня в Іванни поєднана з житловою частиною, готувати почали у свахи.
«Ми порадилися, і сваха сказала: можете готувати в мене. Так ми почали пекти налисники, а потім і печиво», — розповідає волонтерка.
Іноді за день випікали по 700–800 налисників. Це робили великими партіями — у «великих відрах». Люди приносили продукти та посуд.
«Я не знаю, як Бог допомагав, але все якось злагоджено виходило», — згадує Іванна.
Згодом, коли потепліло, волонтерки перейшли на печиво. Паралельно вони готували вареники, збирали набори сухофруктів, крутили цигарки, готували чаї з трав. До волонтерства долучалися навіть діти — допомагали лущити горіхи та рвати фрукти для сушіння.
Допомога для ВПО і матерів з немовлятами
Окремим напрямком волонтерства для Іванни Коцан стала допомога внутрішньо переміщеним особам. Сестра жінки з Чехії передала велику партію речей.
«Мій син сам відвіз 16 колясочок для немовлят жінкам, які народжували в нашому пологовому. Він спілкувався з мамочками, завозив усе, що їм було потрібно», — розповідає Іванна.
Одяг, дитячі речі, підгузки, пелюшки — усе це передавали в Україну з Чехії, а сім'я Коцанів самостійно розвозила допомогу. Зокрема допомагали жінкам зі сходу України.
Разом із подругами Іванна прибирала будинок в селі, готуючи житло для родин, які змушені були тікати від війни.
«Ми розуміли, що вони дуже багато втратили, а в нас, слава Богу, було тихо. Тому всіма силами намагалися допомогти», — додає волонтерка.
«Випічка для ЗСУ» і велика спільнота
З часом Іванна Коцан створила у Viber групу «Випічка для ЗСУ», яка діє й досі.
«Я навіть не пам’ятаю, як так сталося, що люди почали все до мене звозити. Телефонували, питали, що потрібно», — розповідає волонтерка.
У групі об’єдналися десятки людей. Хтось приносив продукти, хтось — гроші, хтось допомагав фізично. Волонтери пакували допомогу в коробки та залишали на кожній слова підтримки: «Ви — наша гордість, сила та міць». Часто додавали також фото маленького онука Павлика.
«Я пам’ятаю, як мій чоловік отримав посилку і побачив на коробці фото нашого Павлика. Він був дуже радий», — ділиться Іванна.
Волонтерство, родина і виснаження
Паралельно з волонтерською роботою Іванна Коцан доглядала онука. Невістка працювала, а свати були за кордоном. Згодом важко захворіла мама, і жінка разом із сестрами практично жила в лікарні.
«Було дуже важко морально. Понад пів року я не могла прийти до себе, почала дуже хворіти, було емоційне і фізичне виснаження», — розповідає Іванна.
Та саме робота з людьми допомогла їй вистояти.
«Я забувалася, не мала часу постійно думати, що там мій чоловік, як він», — пояснює волонтерка.
У 2024 році старший син також ухвалив рішення йти воювати. Війна торкнулася всієї родини.
«Наша сім’я не могла бути осторонь. Ми всі були задіяні, щоб допомагати військовим», — каже Іванна.
Молодший син допомагав плести сітки, возив і забирав допомогу. Згодом він одружився. Навіть у важкий час родина знайшла привід для радості.
Після поранення чоловіка Іванна місяць перебувала поруч із ним у лікарні в Запоріжжі. Саме там Іванна побачила, що багатьох поранених військових не відвідують рідні та близькі.
«Я бачила, як до поранених майже ніхто не приїжджав і не відвідував їх», — розповіла волонтерка.
Після повернення додому Іванна разом з іншими жінками продовжила волонтерську діяльність — збирали допомогу та привозили пакунки для поранених військових до лікарні в мікрорайоні Підгірки.
Окрім допомоги захисникам, волонтерка разом зі священниками відвідує сиротинці, а також онкохворих дітей в Івано-Франківську, передаючи їм подарунки та необхідні речі.
«Головне — не втратити опору»
Найбільше за роки волонтерства Іванні Коцан запам’ятався Великдень 2022 року. Тоді, у перші місяці повномасштабного вторгнення, вона разом з іншими жінками пекла паски для військових.
«Ми кожного року на Великдень і на Різдво збираємо хлопцям посилки — сортуємо, пакуємо коробки і відправляємо нашим захисникам», — розповідає волонтерка.
Того разу до її дому приїхала жінка, з якою Іванна була знайома лише за повідомленнями в волонтерських групах. Разом із чоловіком вона допомагала вантажити паски та іншу допомогу.
«Я запропонувала чай чи каву, а вони кажуть: “Ні, дякуємо, у нас два тижні тому народилася дитинка”», — пригадує Іванна.
Лише згодом жінка зрозуміла, що це та сама Олена, про яку читала в групі — та, в якої нещодавно народилася донечка.
«Мене так це вразило. 2022 рік — і всі разом, такий енергетичний потік, така згуртованість. Я навіть не можу передати словами, як це було».
Волонтери працювали від ранку до пізньої ночі, майже без відпочинку.
«Ми просто вставали зранку і до темної ночі приїжджали додому. Я не знаю, як — але Бог давав сили і витримку».
Ще один епізод, який залишився в серці Іванни Коцан, пов’язаний із дитиною. Коли жінки пекли налисники у свахи, до них приїхав маленький хлопчик — син волонтерки Олі Бойко.
«Тоді йому було років сім чи вісім. Він захотів їздити зі мною і збирати допомогу. Так щиро, так віддано він носив відерка з налисниками, забирав усю допомогу».
З часом про волонтерський осередок дізнавалося дедалі більше людей. Вони телефонували, привозили речі, запитували, чим можуть допомогти.
«Найбільше інформацію я кидаю у Фейсбук. І, дякувати Богу, не було такого, щоб я не закрила якийсь запит. За чотири роки волонтерства я не пам’ятаю, щоб не змогла комусь допомогти».
Та, каже жінка, головне у волонтерстві — не втратити підтримку.
«Коли немає фінансової підтримки і людей поруч, руки опускаються. Але саме люди мотивують — хтось принесе, хтось щось дасть, і ти розумієш: треба йти, відправляти, робити».
Допомога військовим стала частиною щоденного життя родини. Коли чоловік Іванни приїжджав у відпустку, вони разом із онуком щодня їздили на пошту.
«У мене навіть є фото, де написано, що наш онук — наймолодший волонтер», — усміхається вона.
Паралельно з волонтерством Іванна доглядає батька після інсульту — він уже кілька місяців живе з нею.
«Треба нагодувати, переодягти, допомогти. Це важко, але з Божою допомогою якось усе встигається».
Попри втому, біль і втрати, жінка не перестає мріяти. Її мрії прості — про мир, родину і кілька днів тиші.
«Ми з чоловіком 30 років у шлюбі й ніколи не були у відпустці. Мріємо просто поїхати хоч на кілька днів — разом або всією сім’єю».
Своєю опорою Іванна називає невістку Христю та онука Павлика.
«Вони дуже мене підтримували, особливо коли чоловік пішов на війну. І зараз у всіх відправках, у всіх посилках Христя мені допомагає».
Іванна Коцан переконана: волонтерство тримається не лише на діях, а на людях, вірі й взаємній підтримці.
«Я дякую Богу і добрим людям. Головне — не просісти як волонтер. Бо поки ми разом, ми сильні», — запевнила волонтерка.
16 серпня 2023 року Іванну Коцан нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «За сприяння війську».
Відзнаку жінка отримала за системну допомогу захисникам і переселенцям, яку вона почала ще з перших днів повномасштабного вторгнення.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
«Ми не ділимо військових на "наших" і "ваших"»: історія івано-франківської волонтерки Мар’яни Заграй
