«Він був не лише військовим, а передусім людиною — справедливою та принциповою. Упродовж усього життя вірив у незалежну Україну і вважав, що її потрібно відстоювати — у різні періоди й різними способами. Навіть ті, хто не поділяв його поглядів, розуміли: він діє не зі злості, а з глибокого переконання, — пригадує Наталія Савченко свого чоловіка, полеглого військовослужбовця Сергія Савченка.
Сергій Савченко загинув 12 березня 2022 року під час ракетного обстрілу військового аеродрому «Канатове». Він служив стрільцем 2-го стрілецького відділення 3-ї стрілецької роти військової частини А7340. Йому було 52 роки.
Наталія Савченко розповіла журналістці Фіртки про спільне життя, цінності, бойовий шлях та відданість Україні свого чоловіка — Сергія Савченка.
Подружжя Савченків було знайоме з дитинства — разом навчалися у школі та співали у шкільному хорі. Згодом їхні шляхи розійшлися, однак зустріч після армії змінила все.
«Це було моє перше — дитяче, юнацьке — кохання. Я навіть тоді думала, що якщо в мене буде син, то його назвуть Сергієм.
Ми були знайомі змалку, хоча згодом наші шляхи розійшлися: він старший за мене і раніше закінчив школу. Після армії ми знову зустрілися — і тоді почалися наші стосунки.
Це було кохання всього життя. Він був для мене не лише чоловіком, а й найближчою людиною — як тато, мама, брат, сестра і подруга водночас. Тому його втрата є надзвичайно важкою», — розповідає Наталія Савченко.
Наталія Савченко родом із Харківської області, з районного центру, який нині має іншу назву. Саме там подружжя і познайомилося. Частину дитинства Сергій Савченко провів у селі з дідусем та бабусею, тож певний час вони не спілкувалися.
В Івано-Франківську жінка мешкає з літа 2025 року, хоча з 2022-го часто приїжджала сюди. Після загибелі чоловіка їй було необхідне відновлення, тому вона неодноразово брала короткі відпустки, щоб побути в місті. У 2025 році остаточно переїхала разом із донькою.
За словами Наталії Савченко, чоловіка вона пам’ятає передусім як людину, а не лише як військового. Він мав досвід служби ще з часів Афганістану, однак у повсякденному житті був надзвичайно порядним, чесним і добрим, турботливим батьком і дідусем.
«Він дуже любив дітей — і це було одним із головних чинників, чому я зрозуміла, що він стане хорошим батьком і чоловіком. Ми завжди були дуже близькими: він був моїм другом, із яким можна було обговорити все.
Коли діти виросли, ми фактично жили одне для одного. Саме тому втрату пережити особливо важко», — каже Наталія Савченко.
У подружжя — двоє дітей: син і донька. Разом вони прожили у шлюбі 33 роки.
Сергій Савченко багато років працював у гірничій галузі — близько 20 років на Інгульській шахті у сфері уранового видобутку. Розпочав як гірничий робітник і пройшов увесь професійний шлях до посади заступника головного інженера перед виходом на пенсію.
«Його поважали колеги. Попри вимогливість як керівника, він залишався людиною, яку цінували й шанували. Навіть ті, хто мав інші погляди, визнавали його людяність і принциповість.
Він намагався плекати українську ідентичність навіть у складному середовищі, зокрема впроваджував україномовну документацію та підтримував українські традиції.
З дитинства він любив літературу, пробував писати вірші. Дуже багато читав і міг захоплено переказувати прочитане. Окремою його пристрастю була риболовля — це був його спосіб відпочинку і відновлення», — пригадує дружина загиблого бійця.
Подружжя любило подорожувати. Після 2014 року вони відкрили для себе Захід України. За словами Наталії Савченко, чоловік мріяв жити в Карпатах і після виходу на пенсію у 2020 році прагнув це реалізувати.
«Саме тому ми й опинилися тут. У 2022 році, коли постало питання переїзду доньки, вона сама обрала Івано-Франківськ — і я цьому дуже рада. Я любила це місто ще до переїзду, але тоді ще не знала, що залишуся тут назавжди», — каже жінка.
24 лютого 2022 року, коли стало відомо про початок повномасштабного вторгнення, для родини Савченків це не стало несподіванкою. За словами Наталії Савченко, її чоловік Сергій не брав участі в АТО, однак неодноразово звертався до військкомату з проханням про мобілізацію — щонайменше чотири рази.
«Він підтримував зв’язок із друзями-ветеранами війни в Афганістані, багато з яких згодом стали добровольцями. Попри це, тоді його не мобілізували — пояснювали, що він потрібен на своєму місці.
А 24 лютого чоловік зранку сказав, що йде до військкомату, і для мене це не стало питанням — я знала, що він воїн за своєю природою, справедливий і рішучий.
У військкоматі він зустрівся з нашим сином, який також одразу прийшов. Ми не координували їхніх дій — вони самі там зустрілися. Того ж дня ввечері у нас відбулася сімейна розмова: кожен мав ухвалити своє рішення, але для нас було очевидно, що і батько, і син підуть захищати країну.
Наступного дня вони обидва вступили до лав територіальної оборони та були зараховані до служби. Мій чоловік і раніше був військовою людиною за духом, а мій син вихований у тому ж дусі відповідальності», — розповідає Наталія Савченко.
Після початку повномасштабної війни життя родини кардинально змінилося. На той момент невістка Наталії була вагітна, і чоловік наполягав, щоб дружина разом із донькою та онуком виїхала у безпечніше місце. Утім, жінка вирішила залишитися.
«Я не могла залишити його. Я звикла чекати його все життя — коли він повертався зі зміни в шахті, з відряджень, з роботи.
Я залишилася. У перші дні війни все було дуже інтенсивно: з’явилися переселенці, люди допомагали одне одному, після роботи долучалися до волонтерства — готували, плели сітки, підтримували армію.
Було відчуття великої згуртованості, і не було часу на страх чи роздуми про майбутнє».
Сергій Савченко загинув на 16-й день після початку повномасштабної війни.
Востаннє його відпустили додому 8 березня 2022 року, щоб він міг побути з родиною. Уже наступного дня, 9 березня, він вирушив на бойове чергування на військовий аеродром Канатове поблизу Кропивницького. Зміна тривала тиждень.
«12 березня, коли відбувалася масована ракетна атака на Кропивницький, я написала йому повідомлення, але відповіді не отримала. Донька тоді якраз приїхала, і ми були вдома.
Коли я повернулася й побачила сина, який обіймав доньку, і вони плакали, я зрозуміла, що сталося щось страшне. Це був великий біль: військова частина зняла сина з бойового чергування і саме він мені повідомив про загибель Сергія.
Я не могла в це повірити. У мене завжди було передчуття, але цього разу воно мене зрадило. До останнього я чекала на звістку, хоча телефон мовчав», — пригадує жінка.
За її словами, у подібних ситуаціях часто спершу немає офіційного підтвердження. Так сталося і цього разу. Згодом їй почали телефонувати журналісти з Кропивницького, адже раніше Сергій Савченко брав участь у зйомках документального фільму про Інгульську шахту — «Кіровоградське життя на урані».
На той час він працював заступником головного інженера та супроводжував знімальну групу.
«Хоч він не мав бути головним героєм, його зробили центральною постаттю фільму. Там є епізод, де він тримає шматок руди й говорить про видобуток урану. Цей фільм активно презентували в різних містах, і саме після цього журналісти знову почали мені телефонувати, уточнюючи інформацію.
Офіційне підтвердження від військової частини я отримала пізніше. Вже того ж вечора новина була оприлюднена. Його загибель сталася внаслідок ракетного удару по аеродрому Канатове», — каже Наталія Савченко.
Син подружжя також має бойовий досвід. Після загибелі батька він певний час перебував в оточенні під Тошківкою.
«Тоді я була змушена швидко зібратися і шукати його, адже невістка якраз мала народжувати.
Його зрештою вивели до Київської області, після чого він продовжив службу у складі 37-ї бригади на Луганському напрямку. Згодом у нього народилася третя дитина. У сім’ї також є син із особливими потребами, що стало додатковим випробуванням для всіх нас.
Попри складні обставини, син продовжував службу, зокрема в розвідувальному підрозділі. Йому неодноразово надходили пропозиції перейти до інших частин, але він залишався на позиціях, де виконував бойові завдання. Пізніше він подав рапорт на звільнення, пояснивши це сімейними обставинами та відповідальністю за дітей.
Він часто казав, що, знаючи реалії війни, розуміє: вона може тривати довго, і головне — зберегти родину.
У перші місяці повномасштабного вторгнення система була ще не до кінця організована, і це створювало додаткові труднощі. Але він залишався на службі, виконуючи свої обов’язки як солдат», — зазначає Наталія Савченко.
Наталія Савченко розповідає, що після переїзду до Івано-Франківська відчула інший рівень ставлення — як до родин загиблих, так і до військових загалом. За її словами, ця різниця була помітною ще з 2022 року, коли вона приїжджала до міста.
«Я порівнюю це з Кропивницьким, і різниця відчутна. В Івано-Франківській громаді підтримка значно системніша і більш людяна. Тут родини не залишають наодинці зі своїми проблемами — навпаки, їх знаходять і допомагають.
Я швидко зареєструвалася після переїзду, і вже за два дні зі мною зв’язалися з департаменту соціальної політики міської ради, щоб уточнити, яка допомога мені потрібна. Це важливо, бо зазвичай людям доводиться самостійно шукати підтримку.
Також дуже показовим для мене є ставлення до пам’яті загиблих і до військових. У Франківську це відчувається значно більше, ніж у Кропивницькому», — каже жінка.
Вона наводить приклад із власного досвіду: влітку під час перебування у Кропивницькому, зокрема у ЦНАПі, там не оголошували хвилину мовчання.
«Наприклад, у Чернієві, на об’їзній, коли починається хвилина мовчання, зупиняється вся дорога — люди виходять із машин, вшановують пам’ять.
У Кропивницькому ж перекривають лише кілька кварталів, і навіть це супроводжується скандалами. Ми стоїмо з плакатами просто на дорозі, щоб привернути увагу. Коли везуть загиблого військового через місто, не всі поводяться належно: хтось продовжує їхати, хтось може сміятися чи навіть проявляти неповагу. Це дуже болить.
Водночас я хочу висловити велику повагу до Івано-Франківська — і міської влади, і обласної військової адміністрації. Я спілкувалася з багатьма родинами загиблих, які переїхали сюди з різних регіонів, і всі відзначають високий рівень підтримки.
Тут є спільноти, які об’єднують родини військових і загиблих. Люди знаходять одне одного, спілкуються, підтримують. І, попри всю складність ситуації, відчувається, що про військових і Героїв тут пам’ятають і дбають», — говорить Наталія Савченко.
За словами жінки, побратими її чоловіка переважно були їхніми земляками з Кропивницького, багато з них — шахтарі. Натомість тісніше вона познайомилася вже з побратимами сина — нині підтримує з ними зв’язок і допомагає підрозділу.
«Кожна родина, де є військові або загиблі, розуміє, наскільки важливо допомагати армії. Тому для мене це теж стало частиною життя.
Коли загинув чоловік, я замкнулася в собі. Мені потрібно було прожити цей біль самостійно: плакати, мовчати, кричати — як виходило. Раніше я любила рукоділля — шила, в’язала, цікавилася мистецтвом, але не малювала. Після втрати почала малювати сама.
Це стало способом пережити біль. Також допомагала фізична праця — інколи навіть важка, до якої я раніше не звикла», — ділиться Наталія Савченко.
Сьогодні найбільшу підтримку жінці дає творчість — малювання, різні вироби, а також можливість побути наодинці із собою.
Важливу роль відіграв і переїзд до Івано-Франківська. У місті регулярно проводять майстер-класи, творчі та психологічні зустрічі, де через тактильну роботу люди можуть проживати емоції. За словами Наталії Савченко, це справді допомагає.
Окрім того, тут Наталія Савченко значно більше спілкується з родинами загиблих.
«Місто ніби об’єднує нас, спонукає до спілкування, підтримки, до того, щоб говорити й не залишатися наодинці зі своїм болем», — каже Наталія Савченко.
Після загибелі чоловіка Наталія Савченко не зверталася по допомогу до психолога. Каже, мала невдалий досвід і зрозуміла, що такий формат підтримки їй не підходить.
«Я за характером одинак. Коли діти виросли, ми з чоловіком жили удвох, і він був для мене всім. Тому після його втрати я залишилася ніби без половини себе. Змінилося і коло спілкування — багатьох людей я просто викреслила зі свого життя».
Переломним моментом, за її словами, стала ситуація, коли син опинився в оточенні. Це змусило жінку повернутися до активного життя та взяти на себе відповідальність.
«Я потрохи повертаюсь до життя — навіть через силу. Пішла до театру, хоча було дуже важко: всю дорогу плакала. Адже ми з чоловіком любили театр, подорожі, але я намагаюся продовжувати це сама.
Я почала їздити в ті місця, де ми були разом. Спочатку це було дуже боляче, але це допомогло», — каже Наталія Савченко.
Сьогодні, додає жінка, значну підтримку вона знаходить у спілкуванні з іншими родинами загиблих військових. Вони допомагають одне одному переживати втрату.
«І знаєте, це страшно звучить, але коли бачиш, що комусь ще важче, починаєш допомагати. Наприклад, нещодавно загинув мій сусід — людина, яка підтримувала мене після втрати чоловіка.
Тепер його дружина залишилася з маленькими дітьми, і я розумію, що їй ще важче. Тому намагаюся бути поруч із нею», — говорить вона.
Наталія Савченко зазначає, що життя змушує триматися — заради родини, заради інших і заради підтримки військових. Водночас вона наголошує: не забуває, що війна триває.
«Але бувають дні, коли я просто не виходжу з дому — сідаю малювати і залишаюся наодинці з собою. І це теж частина мого проживання цього болю», — додає жінка.
Після загибелі чоловіка ставлення Наталії Савченко до війни лише загострилося. Вона зізнається: стежить за новинами, однак більше довіряє не офіційним повідомленням, а свідченням військових і волонтерів.
«Для мене Росія завжди була ворогом — навіть попри те, що і в мене, і в чоловіка є родичі там. Більше того, серед них є військові. Тому для мене ця війна не закінчиться ніколи.
Я навіть іноді думаю про справедливість по-своєму. Нещодавно на екскурсії почула історію про те, як Богородиця допомагає душам потрапити до раю. І я зловила себе на думці, що дуже хочу, аби всі наші воїни були там — бо вони це заслужили. Я вірю, що вони в раю».
Таке сприйняття війни, додає жінка, сформувалося ще у 2014 році. Тоді вона припинила будь-яке спілкування з родичами, які залишилися в Росії.
«Мій чоловік завжди казав: якщо ворог прийшов на нашу землю, його треба зупиняти — навіть якщо це хтось із родичів», — пригадує Наталія Савченко.
Жінка наголошує: для неї важливо, як суспільство зберігає пам’ять про загиблих військових. За її словами, в Івано-Франківську це відчувається значно сильніше.
«Я ще у 2022 році бачила, як у парку діти продають власноруч зроблені речі, щоб допомогти військовим. Це дуже вражає.
У Кропивницькому я такого не відчувала. Можливо, через середовище, в якому працювала — там я була єдиною з родини загиблого. Навіть зараз, коли приїжджаю туди, мене тригерить те, що в громадському транспорті майже не чути української мови.
На початку повномасштабного вторгнення багато людей згуртувалися, переходили на українську, допомагали. Зараз складається враження, що частина цього зникла.
Я розумію, що з часом велика кількість загиблих ризикує перетворитися просто на статистику. Але водночас бачу, що в Івано-Франківську пам’ять про військових і підтримка родин значно відчутніші».
Окремо Наталія Савченко згадує роботу чоловіка на шахті, де він пропрацював понад 20 років. До повномасштабної війни там вшановували пам’ять загиблих працівників — були стенди, пам’ятали дати. Нині, попри значно більшу кількість втрат, за її словами, такого вшанування немає.
«Я намагалася достукатися до керівництва, але розумію, що це складно змінити. Як мені сказав син: це буде короткий сором для них і довгий біль для мене, але нічого не зміниться.
Я лише просила про прості речі — наприклад, встановити білборд із пам’яттю про загиблих шахтарів. Але навіть цього немає. У мене немає претензій до конкретних людей — є нерозуміння, чому багато хто не усвідомлює, що відбувається», — каже вона.
Для Наталії Савченко важливо, щоб пам’ятали: її чоловік був не лише військовим, а передусім людиною — справедливою та принциповою.
Вона пригадує один із епізодів його служби ще за радянських часів.
«Коли війська виводили з Афганістану, їх направили до Прибалтики для придушення протестів. Він тоді не підтримав такі дії, бо розумів: люди борються за свою свободу. Через це мав конфлікти й втрати серед побратимів, але залишився вірним своїм переконанням», — розповідає жінка.
За її словами, упродовж усього життя Сергій Савченко вірив у незалежну Україну та необхідність її відстоювати.
«Він завжди казав: не потрібно нічого доводити силою — потрібно читати, думати, аналізувати. Ми виросли в радянській системі, але з часом, навчаючись разом із нашими дітьми, почали по-іншому дивитися на історію й усвідомлювати важливість незалежності.
Я завжди розуміла, що він не зможе залишитися осторонь. І я ніколи не відмовляла його від рішення захищати Україну», — каже Наталія Савченко.
Жінка додає: сьогодні для неї важливо доносити ці цінності іншим — особливо людям із тих регіонів, звідки походить її родина.
«Українське — це не соромно, його потрібно підтримувати й розвивати. Тут, на заході України, це відчувається природно, але в інших регіонах це ще потребує усвідомлення».
За словами жінки, її чоловік понад усе любив Україну і свою сім’ю.
«Він багато читав, самостійно відкривав для себе історію, аналізував, намагався пояснювати іншим. Ми цього не вчили в дитинстві — він до цього прийшов сам.
Я часто буваю в театрі в Івано-Франківську. Коли актор Олексій Гнатковський каже, що “легко бути українцем”, я щоразу думаю: це справді так тут. Але не всюди.
І мені хочеться сказати, що велика Україна — саме тут, на Прикарпатті, де це відчувається щиро», — підсумовує Наталія Савченко.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
Війна: як пережити смерть рідних
