Ветеран Артем Жицький професійно займався спортом, відкрив власні зали та готував спортсменів до міжнародних змагань. Після початку повномасштабної війни він пішов до війська, де служив медиком і інструктором.
Після звільнення зі служби повернення до звичного життя виявилося складним — бізнес припинив роботу, а частина вихованців роз’їхалася.
Новий напрям з’явився поступово: робота з ветеранами у спортзалі переросла в системну реабілітацію. Сьогодні Артем Жицький поєднує фітнес і відновлення, працюючи з військовими, які повертаються до цивільного життя.
Про мотивацію, виклики реабілітації та те, чому відновлення після війни є процесом без фінальної точки, ветеран розповів в інтерв'ю журналістці Фіртки.
Розкажіть про свій шлях. Як ви прийшли до поєднання роботи реабілітолога і фітнес-тренера?
Якщо коротко, усе почалося ще до війни. Як і в більшості людей, у мене були свої плани, цілі та мрії. Я професійно займався спортом, виступав на змаганнях, а згодом сам став тренером. Відкрив власні спортзали в Києві та Черкасах.
У мене були групи — і діти, і дорослі. Ми займалися бойовими мистецтвами, фітнесом, паверліфтингом. Планували їхати на чемпіонати світу, розвиватися далі. На той момент серед моїх вихованців уже були спортсмени з розрядами, майстри спорту.
Але почалася повномасштабна війна — і в один момент усе це зупинилося.
Ви одразу вирішили доєднатися до війська?
Я пішов до військкомату вже наступного дня після вторгнення. Оскільки не мав військової кафедри чи досвіду служби, мене спершу не взяли. Тоді долучився до тероборони, пробув там тиждень, але розумів, що хочу бути більш корисним.
Тому щодня просив, щоб мені знайшли якусь посаду. Згодом з’явилася можливість пройти відбір на вакансію медика в одному з підрозділів — у мене якраз є медична освіта. Я пройшов відбір і почав службу.
Пізніше мене перевели до Івано-Франківська як інструктора. Там я пропрацював приблизно рік, після чого звільнився.
Що було після служби?
Після служби почався найскладніший етап. До війни я будував свій шлях дев’ять років — і раптом цього всього не стало.
Мої зали фактично перестали існувати: частину приміщень використали під військові потреби. Люди — тренери, діти, вихованці — роз’їхалися: хтось за кордон, хтось пішов до війська. Повертатися було вже нікуди.
Найважчим виявилася навіть не відсутність роботи, а відсутність мети. Близько пів року я не розумів, що робити далі. Ми з дружиною багато їздили, і я дуже вдячний їй за підтримку та терпіння — без близьких цей період пережити було б значно складніше. Був час, коли я взагалі нічого не заробляв.
Як ви знайшли новий напрям?
Це сталося поступово. Спочатку знайомі побратими з Івано-Франківська попросили допомогти їм у спортзалі — просто показати, як тренуватися. Я погодився. Ми провели кілька занять, і навіть мені самому стало легше.
Згодом почали приходити ветерани — хлопці з пораненнями, ампутаціями, різними травмами. Потрібна була людина, яка могла б із ними працювати. Тоді я зрозумів, що це вже не просто тренування, а реабілітація.
Спочатку нас було кілька тренерів, які погодилися працювати з ветеранами. Частина з них згодом відмовилася — через те, що це безкоштовно. Але я побачив у цьому свою соціальну роль. Після служби я знову міг бути корисним — допомагати хлопцям відновлюватися.
Що для вас означає ця робота сьогодні?
Коли я був на війні, то чітко розумів, що захищаю і заради чого. Коли працював інструктором в Івано-Франківську, ця робота не давала такого відчуття — це не та активність, як на фронті. Але я усвідомив, що передавав знання, які реально допомагали іншим вижити.
Після звільнення було відчуття розгубленості — я не розумів, що робити ні для себе, ні для сім’ї, і не відчував, що можу бути корисним.
І тоді з’явилися ці хлопці. Я знову відчув, що потрібен — уже тут, у тилу. Зараз у мене є групи ветеранів, ми займаємося кілька разів на тиждень. Це безкоштовно.
Я працюю з ними вже близько двох років. Ми разом покращуємо їхнє фізичне та ментальне здоров’я. І водночас вони мотивують мене — своїм ставленням до спорту і до життя, зокрема коли хлопці починають усміхатися — це теж результат.
Деякі з цих ветеранів уже стали чемпіонами світу.
Як виглядає процес реабілітації після поранень — від початку і до відновлення?
У медичній реабілітації є три етапи. Перший — післяопераційний, коли з людиною працюють лікарі та фізіотерапевти.
Другий — це період, коли людину поступово повертають до самостійного життя після ампутацій чи поранень або, наприклад, готують до протезування. На цьому етапі дозволяють легкі навантаження під наглядом лікаря. Він може тривати кілька місяців.
Третій етап — довічний. Саме ним я зараз і займаюся. Хоча раніше майже рік працював в обласній лікарні в ерготерапії — це якраз другий етап реабілітації. Але мені ближчий саме третій.
По суті, навіть звичайний фітнес частково є реабілітацією. Адже більшість людей мають певні проблеми: сутулість, перекоси, затиснуті м’язи. Якщо цього не враховувати і тренувати людину як умовно «здорову», з часом ці проблеми лише поглиблюються.
Тому в усіх тренуваннях я використовую реабілітаційний підхід.
Чи є історії тренувань ветеранів, які вам особливо запам'яталися?
Таких історій багато. У цій роботі ключове — системність. Разові ретрити чи майстеркласи більше дають нові знайомства й досвід, але для результату потрібна регулярна робота і правильний підхід.
Ми ніколи не починали тренування з метою підготуватися до змагань. Насамперед ветерани хотіли знову відчути себе повноцінними і сильними.
З часом хлопці ставали впевненішими, набиралися досвіду. Тоді багато хто починав реалізовувати себе у спорті — бачив підтримку спільноти, атмосферу, і з’являлося бажання перемагати. Відповідно ми починали готуватися до змагань системно, з поступовою прогресією.
Був, наприклад, чоловік, який після повернення з війни не хотів жити. Дружина фактично змусила його прийти на тренування. Спочатку він мовчав, ні з ким не спілкувався — просто приходив і спостерігав за іншими.
Згодом почав потроху включатися: тренувався, почав усміхатися, спілкуватися. Через пів року сам запитав, чи може поїхати на змагання. Там він програв свою першу спробу.
Зараз минув уже понад рік — він продовжує тренуватися, бере участь у різних змаганнях, має свої досягнення і перемоги. І найважливіше — змінився його внутрішній стан.
Є і більш життєві моменти. Хлопці часто жартують, підтримують одне одного. Навіть у складних ситуаціях знаходять привід посміятися. І це справді дуже важливо.
Який головний критерій того, що людина завершила реабілітацію?
Як я вже казав, третій етап реабілітації — довічний. Спорт потрібен усім, адже від цього залежить наше здоров’я.
Водночас здоров’я — це обмежений ресурс, який ми можемо лише підтримувати на наявному рівні, щоб не допустити погіршення. Завдання — втримати цей баланс.
Тому для військових реабілітацію можна вважати завершеною тоді, коли людина стає самостійною у цивільному житті. Йдеться не лише про фізичний стан, а й про повернення до повсякденності: коли ветеран має роботу і дохід, знаходить зацікавлення чи хобі, розуміє, як жити далі.
Часто проблема в тому, що після фронту людина не знає, що робити зі своїм життям. І якщо вона знаходить себе — це і є результат реабілітації.
Відновлення ветеранів — це ваша головна мотивація?
Так, але це взаємний процес. Я мотивую їх — вони мотивують мене.
Наприклад, я ніколи не любив бігати. Коли почав, це було складно. Зараз спокійно долаю дистанції 10–15 кілометрів. Я працюю над собою — хлопці це бачать і теж починають рухатися вперед. Вони досягають результатів — і це, своєю чергою, надихає мене.
Це взаємна підтримка, дух змагання, жага до перемоги — те, що потрібно в людині розбудити. Саме тому важливо займатися в групі. Індивідуальний підхід більше про техніку, а групові заняття дають ще й ментальний і соціальний ефект. Новачкам одразу допомагають — і я, і самі ветерани.
Тоді з’являється цей внутрішній імпульс: розвиватися, навчатися, заробляти, ставати сильнішим.
Моя мета — щоб хлопці поїхали на Паралімпійські ігри. Це вже зовсім інший рівень спорту.
Ви говорите про важливість спільноти й підтримки. Наскільки в цьому контексті потрібні окремі простори для ветеранів?
Такі простори безперечно потрібні. Це місця, де ветерани можуть бути серед своїх — із людьми, які розуміють їх без пояснень, мають подібний досвід, переживання і втрати. Чим більше таких центрів, тим краще. Ветеранам важливо мати простір, де можна зустрічатися, спілкуватися і бути активними.
Окрім цього, це можливість для нових знайомств і взаємної підтримки — часто саме там люди можуть допомогти одне одному.
Водночас є й інша сторона. Не менш важливо, щоб цивільні вміли правильно взаємодіяти з військовими. Проблема часто не лише у відсутності просторів, а в тому, як суспільство сприймає ветеранів. Вони не потребують жалю — вони хочуть нормального, рівного ставлення.
У цьому контексті, якими бачите свої подальші кроки? Які у вас плани на майбутнє?
Нещодавно я створив громадську організацію «Поза межами». Моя мета — щоб ветерани були незалежними: і фізично, і фінансово.
Окрім спорту, людям потрібна справа. Ми вже провели перший навчальний захід у сфері ІТ разом із партнерами. Після курсу, за бажанням, учасники можуть отримати роботу.
Також хочу розвивати у ветеранів навички публічних виступів — у сучасному світі це важливо і допомагає виділитися.
Ще одна ціль — створити навчальні програми, щоб самі ветерани могли ставати тренерами і працювати з іншими. Адже, на мою думку, військових найкраще тренують ті, хто сам має такий досвід.
Окремо планую організувати в Івано-Франківську комплексні змагання, де ветерани і цивільні виступатимуть у спільних командах. Це допоможе краще розуміти одне одного.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
